Не так давно на вебсайті офіційного інтернет-представництва президента України з’явилася електронна петиція про присвоєння почесного звання Героя України 24-річному кулеметнику 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ Віктору Медянику з позивним «Мед» (посмертно), яка вже набрала необхідну кількість голосів на її підтримку й нині перебуває на розгляді глави держави.
«На місці загибелі Віті побратими підібрали його мобільний телефон і передали мені. Як бачите, він дещо побитий зі зворотного боку, проте екран уцілів, — показує електронний пристрій Олена. — Це тепер для мене надзвичайно цінна річ, адже тут багато синових відео з війни, і на цих кадрах він живий: Вітя знімав на камеру свою фронтову роботу, реальні бойові дії протягом 2,5 року захисту Батьківщини. Не знаю, що ним керувало. Можливо, він хотів лишити собі на згадку відеосвідчення про цей дуже значущий відрізок свого життя. Переглянувши ці пекельні хроніки, я зрозуміла, через які складні випробування довелося пройти сину за ці роки, наскільки безстрашним воїном він став і як на полях битв довів свою любов до України, врешті віддавши за неї життя. Тому й вирішила ініціювати петицію про присвоєння йому найвищої державної нагороди».
Того дня, коли загинув його друг, підписав контракт із ЗСУ
Аби розповісти про те, яким був Віктор, Олена Гаврилова часто зустрічається з журналістами. Жінка стверджує, що це її абсолютно не напружує: вона любить розповідати про сина, може говорити про нього годинами.
До історії загиблого солдата Віктора Медяника не зміг лишитися байдужим і американський журналіст Джейсон Белліні, який зняв про подорож нашого молодого земляка дорогами російсько-української війни фільм.
«Я поділилася знятими сином відео з його побратимом Вадимом з позивним «Відьмак» (свого часу вони разом служили у складі групи операторів безпілотних літальних апаратів), а той передав їх американському військовому репортеру. Вони зацікавили останнього, і через тиждень він уже був у Полтаві. Ми з ним зустрілися, погомоніли, відвідали синову могилу. Може, Джейсон Белліні й не стовідсотково зрозумів, як усе було насправді, але загалом мені сподобався його фільм», — зазначає Олена.
Один-єдиний раз Віктор Медяник зустрівся на фронті зі своїм батьком, якого також звати Віктором.
Пригадуючи про те, яким Віктор був у дитинстві, юності, Олена Гаврилова констатує, що до 14 років син був спокійною домашньою дитиною. А потім усе кардинально змінилося: юнак брав участь у мітингах, акціях протесту, входив до команди ультрас полтавського футбольного клубу «Ворскла».
«Іноді приходив додому з побитим обличчям. Що й казати, мені враз стало ненудно жити, — сумно усміхається моя співрозмовниця. — Син завжди опинявся в епіцентрі бурхливих подій, ніколи нічого не боявся. Його однокласники зараз мені пишуть, що вони часто заздрили сміливості Віті. Він здобув спеціальність «Менеджмент» у Полтавському університеті економіки і торгівлі, але комерція його не особливо цікавила. Ближче до душі йому була історія України, козацтва. Мені здається, з нього вийшов би хороший гід».
А от те, що Віктор став військовим, навіть для матері виявилося несподіванкою. Хоч з огляду на його активну життєву позицію цього й варто було очікувати.
«Він мешкав у своїй полтавській квартирі, — продовжує розповідь про сина Олена. — Після повномасштабного вторгнення московитів якось телефоную йому й пропоную розвезти «гуманітарку». Син не відгукнувся на мою пропозицію — я цьому аж здивувалася. А невдовзі побачила на його сторінці в інстаграмі фотографію, на якій він у військових штанах і спортивній кофті. Запитала у Віті: «Де ти?». Він відповів, що наразі займається волонтерською діяльністю, а потім таки зізнався, що разом зі «свободівцями» примкнув до київської тероборони.
Олена Гаврилова любить розповідати про сина, може говорити про нього годинами.
Далі дізнаюся, що Віктор разом із другом з команди ультрас Артемом Медведєвим, який на 9 років старший за нього, проходить підготовку в підрозділі спеціального призначення «Стугна» і, не будучи офіційно оформленим, бере участь у військових операціях.
Добре знаючи, що характерною рисою сина є свободолюбство, я його тоді переконувала: в армії, мовляв, залізна дисципліна, це повністю змінить твоє життя.
А він у відповідь: «Мамо, маєш зрозуміти, що росіяни прийшли нас знищувати. Ми мусимо захищатися. Багато хлопців, які стримують рашистську навалу, гинуть, і хтось має їх замінити. У мене є час, аби підготуватися».
До спецпідрозділу «Стугна» Вітю не взяли через вік: йому тоді тільки-но виповнилося 22 роки. Тож він шукав інші варіанти, як потрапити на фронт. І тут знайома дівчина Аня з позивним «Цунамі», разом з якою син навчався в школі, запропонувала йому влитися до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Тож до Полтави він уже не повернувся.
Я просила його не підписувати контракту із ЗСУ (на ту пору ніхто ж не думав, що війна так затягнеться). Проте 18 серпня 2022 року стало відомо про загибель Артема Медведєва, який у складі спецпідрозділу «Стугна» виконував бойові завдання на південному напрямку.
Тільки через три місяці, після звільнення правобережжя Херсонщини, тіло героя повернули до Полтави і його рідні та близькі змогли з ним попрощатися. Для Віктора загибель Артема стала дуже сильним потрясінням. І тоді ж, 18 серпня, він підписав контракт про проходження служби в ЗСУ — інакше не потрапив би до війська, адже за віком не підлягав мобілізації. Так розпочався його бойовий шлях у складі 93-ї бригади».
Віктор Медяник (праворуч) із побратимом.
За словами Олени, перший рік, опинившись поміж тих, хто став на захист Вітчизни за покликом серця, Віктор просто «кайфував» від служби в армії. Згодом, зіткнувшись із відгомоном «совкових» традицій в українському війську, дещо розчарувався.
Узагалі він не посвячував матір у подробиці воєнного життя. Та навіть за його окремими фразами вона могла «зібрати пазли». Молодий полтавець брав участь у бойових діях на найзапекліших ділянках фронту.
«Спершу то були бої на Донеччині за місто Соледар, потім — за місто Бахмут. 2023-го під час контрнаступу українських Збройних сил брав участь у битві за село Роботине Запорізької області, яке під час російсько-української війни набуло надзвичайно важливого тактичного значення, 2024-го — у боях за місто Торецьк Донецької області, а потім — у наступі наших військ на Курщині, — гортає сторінки спогадів Олена.
— Вітя був досвідченим оператором дронів, проте, свого часу виїжджаючи на бойові завдання разом із бійцями спецпідрозділу «Стугна», відчув отой адреналін у крові, і потім йому цього бракувало. Він завжди мріяв стати штурмовиком. Тому перевівся до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, хоч багато хто відмовляв його від такого кроку».
Навіть у безвихідній ситуації йому не зрадило почуття гумору
Один-єдиний раз Віктор Медяник зустрівся на війні зі своїм батьком, якого також звати Віктором. Немолодий чоловік з перших днів повномасштабної війни записався до полтавської тероборони й теж пройшов справжнє пекло.
«У січні 2023 року його разом із такими ж, як і він, тероборонівцями кинули під Соледар й одразу ж відправили на штурм «вагнерівців» та «кадировців», — розказує Олена Гаврилова. — Як стверджував Віктор-старший, на відміну від озброєного до зубів противника в них, окрім автоматів, був один підствольний гранатомет на всю роту. У нього на очах загинули друзі дитинства.
На ньому розірвало бронежилет, він отримав контузію, зміщення хребців. Хоч загалом йому дуже пощастило: він єдиний зі свого відділення лишився в живих. Коли син про це довідався, то поїхав на зустріч із батьком, щоб його підтримати, підбадьорити.
Так вони вперше й востаннє зустрілися на фронті. Вітя потім виставив на своїй інстаграм-сторінці світлину з батьком, підписавши її так: «Крайні з родини Медяників повністю поринули в цей похмурий воєнний конфлікт. Маю честь, батя! Пишаюся тобою».
Віктора розсмішила ось така знахідка в зоні бойових дій на Донеччині.
Ми ж із Вітею спершу могли бачитися десь раз на місяць. Бувало, він проїжджав повз Полтаву (син був вправним водієм), тож я просила його звернути з дороги й хоча б посмакувати домашньою їжею. Або ж сама виїжджала йому назустріч.
Якось напровесні йому дали пару днів на відновлення. Річ у тому, що на місце їхньої дислокації прилетів ворожий снаряд, і хлопці чудом врятувалися — вискочили надвір у чому були. В них усе згоріло: речі, боєкомплект (вони потім іще довго мусили надавати пояснення)».
У вересні 2023-го Віктору вперше надали 10-денну відпустку. Олена гадала, що він вибереться кудись разом із друзями. Проте син сказав, що хоче просто побути вдома, провести час у колі найрідніших людей.
«Він дуже змінився, став серйозним, дисциплінованим, — стверджує моя співрозмовниця. — А ще — мав вигляд старшого за свій вік: війна додає нашим дітям років. Коли переглядаю зараз його відео з Торецького напрямку, мимоволі думаю: Боже, який ти, сину, виснажений, змучений.
Оскільки Вітя добре орієнтувався на місцевості, там його завданням було заводити бійців на позиції й виводити їх. В одному з відео він звітує: завів під ворожими обстрілами на лінію оборони 7 груп військових.
Це означає: у 40-градусну спеку 7 разів добирався 1,5 кілометра до наших позицій і стільки ж назад. Одного разу за чотири метри від їхньої групи лягла російська міна, випущена з міномета калібру 120 мм.
Син тоді радів: це таке диво, що всі лишилися в живих, тільки двоє бійців мали контузію. Недаремно одне з відео він із притаманним йому почуттям гумору коментує так: «Ті, які біжать по лезу. Частина третя». Загалом він часто в житті ризикував, і всі друзі Віті вважали його дуже везучим».
На фронті Віктор неодноразово висів на волосину від смерті. Втім його мати більше дізналася про фронтове життя сина, коли передивилася його відео. Особливо часто він знімав їх останні два місяці. Можливо, передчував неладне.
«У соцмедійному застосунку TikTok синові відео набирали мільйони переглядів. Найбільше мене вразило в них те, що, перебуваючи у вкрай складній бойовій обстановці, син тримається настільки холоднокровно, поводиться не як учасник тих жахливих подій, а як актор, котрий знімається в кіно. Під час своїх останніх боїв у Курській області Вітя, який на ту пору був кулеметником, із побратимами дві доби перебував в оточенні «кадировців».
У мене часто запитують, чому за цей час їм так і не надійшла допомога. Я не знаю, що відповісти на це запитання. Останнє відео син зняв 22 серпня о 18.38, — Олена Гаврилова демонструє його мені. — От чуєте, постійно лунають постріли, і Вітя, в якого руки обпечені від перегрітого через безперервну стрільбу кулемета, скаржиться, що патронів уже майже не лишилося. «Що, Вітю Медянику, останній бій? Ну як мінімум ми надавали чеченцям чортів», — говорить він, затягуючись цигаркою.
Коли його батько ознайомився з цим відео, то сказав, що цих патронів вистачило б лише на 10 хвилин бою. Окрім усього, поряд із сином лежали гранати. Коли хлопці підбирали його мобільний телефон, він, очевидно, випадково ввімкнувся. І в 12-секундному відео я вже не побачила гранат.
До речі, навіть у безвихідній ситуації почуття гумору не зрадило сину. У відповідь на погрози «кадировців» — «Здавайтеся, бо голови повідрізаємо!» — він знімає шолом і починає пригладжувати гребінцем свого чуба. У сповіщенні про загибель Віті вказано, що він поліг на полі бою ввечері 22 серпня. Тож, схоже, він закарбував на відео останні миттєвості свого життя...».
Мріяв написати книгу про війну
За словами Олени, Віктор дуже болісно сприймав загибель на війні близьких друзів. Його ж, здається, беріг Бог. Восени 2022 року, коли молодий полтавець брав участь у бойових діях на Донеччині, в нього якось розболілися зуби. Хлопець мучився від болю кілька тижнів, а потім його відправили до Полтави лікувати їх.
«Пригадую, зустрівши Вітю на Київському вокзалі, була просто вражена тим, який жахливий вигляд він мав. Обнявши його, не витримала й заплакала. Насамперед відвезла сина своїм автомобілем до медичного закладу, бо йому необхідна була термінова допомога лікарів. А наступного дня він мені повідомив, що внаслідок ворожого артилерійського вогню поблизу міста Соледар загинула його група. У складі тієї групи був і його друг Олександр Сінельніков із позивним «Сокіл». Вітя дуже за ним сумував», — знову ворушить спогади Олена Гаврилова.
Водночас Віктор добре розумів, що і його життя будь-якої миті може обірватися, адже це — війна. Він часто повторював матері: «Якщо тобі повідомлять, що я зник безвісти, хочу, щоб ти мене не чекала. Бо живим у полон не здамся». Ті слова щоразу шпигали її в самісіньке серце.
«А якось увечері зателефонував і повідомив, що вислав мені пароль від своєї інстаграм-сторінки. До того ж дав вказівку, що маю написати на ній у разі, якщо його не стане: «У складі десантно-штурмової групи загинув Віктор Медяник. Усіх люблю, ні про що не шкодую». А ще заповів поховати його серед військових на Алеї Героїв, — ділиться мати загиблого героя.
— Напередодні своєї загибелі Вітя згадував полеглих побратимів Артема Медведєва, Олександра Сінельнікова, бійців із позивними «Мінус», «Тринадцятий», «Док», а також Віктора Ткаченка, який вважається зниклим безвісти. 23 серпня я дізналася, що син поклав голову на полі бою.
Побратими Віті, відбивши ту позицію, забрали його тіло. А 27 серпня мені зателефонував військком і поінформував, що наступного дня маю прийти на впізнання сина. Перед цим запитала в його побратимів, у якому стані тіло. Ті відповіли, що посічене осколками, та руки й ноги на місці. Як і на кадрах відео, в морзі у Віті був спокійний вираз обличчя. Як у людини, яка виконала свій обов’язок до кінця».
Маючи феноменальне почуття гумору, Віктор умів підняти настрій іншим бійцям.
Окрім усього, за життя Віктор Медяник дав настанову не перетворювати церемонії прощання з ним на потік сліз, мовляв, він ніколи не був сумною людиною. Тож Олена трималася з усіх сил, аби не плакати.
Після того, як Віктора провели в останню путь, відбувся вечір його пам’яті, на якому побратими згадували, якою яскравою особистістю він був, запевняли, що ніколи його не забудуть, довго не могли розійтися.
«Про його загибель написали й рашистські видання: мовляв, був ліквідований бойовик київського режиму, ультрас полтавського футбольного клубу «Ворскла» Віктор Медяник, який заблукав у Курській області. Та мене підбадьорює те, що він пішов на той світ, забравши з собою багатенько ворогів, — зізнається Олена Гаврилова.
— Син мріяв написати книгу про війну, навіть робив деякі нотатки. Він був дуже начитаним. Його побратим Вадим із позивним «Відьмак» розповів, що спочатку був здивований, побачивши, що в перервах між боями Вітя читає твори Джека Лондона. А коли познайомився з ним ближче, зрозумів, наскільки він був глибокою натурою. Вітю посмертно удостоїли ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Я спілкувалася з комбатом, і той сказав, що за мужність та героїзм сина представили до нагородження цією відзнакою ще за життя. Але вручити, на жаль, не встигли.
Заради справедливості мушу додати, що, окрім героїчних вчинків, Вітя мав і чимало молодечих промахів. Він був непокірним, не визнавав авторитетів — це йому іноді шкодило, особливо коли йшлося про субординацію у війську. Та все ж, постійно передивляючись його відео, щоразу дивуюся, яким професійним військовим став син, наскільки він завжди зібраний, які корисні підказки дає іншим бійцям і наскільки він людяний.
Думаю, отримавши ці відео, я просто не маю права мовчати. Усі друзі Віті з Полтави подають мені ідею: от якби зібрати всі його нотатки й об’єднати їх у книгу. Деякі із синових записів надіслала його подруга.
А нещодавно я отримала таке несподіване повідомлення: «Хотів би запропонувати свої послуги у створенні книги про Віктора Медяника. Я ініціював такий проєкт на своєму історичному факультеті в університеті імені Михайла Драгоманова». Це написав мені Ігор Коляда з Києва».
«10-й день на передку. Практично не спимо, жеремо цвілий хліб і зіпсовані сосиски. Уже другий день кип’ятимо дощову воду з калюж. Витаскуємо поранених і загиблих. Штурмуємо і тримаємо оборону. Усе, чого я хочу, — змінити одяг, особливо натільну білизну, бо третю добу бігаю в одних і тих самих трусах, оскільки змінні закінчилися.
І помитися б під водою, бодай якоюсь. Голова болить від постійних вибухів... Але коли вже вкрай важко, у мене відкриваються чакри... І я починаю видавати чорні, але дико смішні жарти, які підносять настрій хлопцям» — це лише короткий уривок з письмових викладів думок нашого молодого героя і його вражень від пережитого на війні.
«Важко навіть уявити, що пережила моя дитина в зоні бойових дій, — зауважує насамкінець Олена. — В останніх відео Вітя неодноразово повторює, що вони з побратимами вже дві доби у ворожому оточенні без води. У Торецьку він ризикував життям, щоб принести нашим бійцям на бойові позиції воду. А йому її, на жаль, ніхто не приніс. От я собі й думаю: може, таких відчайдухів, як він, більше не було? Навідуючи місце останнього спочинку сина, стараюся принести на його могилу пляшку з водою».
.png)
.png)
.png)
.png)
.png)
.png)
