Як гарно нагріти житло і не вчадіти: секрети пічниці з 50-річним стажем

Сотні печей, груб, плит, камінів збудувала за пів століття єдина на Полтавщині жінка-пічник Ганна Грабовська.

 

Через дорожнечу на газ та постійні відключення світла, викликані атаками ворога на енергогенеруючі об’єкти України, населення прагне мати альтернативні джерела тепла.

 

Тож потреба в роботі пічника зараз особливо актуальна.

 

71-річна Ганна Грабовська, яка живе в селі Микільське Полтавського району, — єдина на Полтавщині жінка-пічник.

 

Займається цією непростою справою вже пів століття! Цікаво, що тонкощів професії вона ні в кого не вчилася. Мурує печі, груби, плити з лежанками, каміни — як під дрова, так і під газову автоматику.

 

Це у вільний від роботи час. Її основне місце роботи — кочегар у місцевому реабілітаційному центрі. Яких тільки професій за своє життя пані Ганна не освоїла!

 

Примітно, що всі вони вимагали доброї фізичної сили. Працювала і муляром у будівельній бригаді, і ремонтником на залізничних шляхах, а останні 30 з лишком років, до виходу на пенсію, — у відділі перевезення пошти на залізничному вокзалі. Але своєму захопленню Ганна Грабовська ніколи не зраджувала.

«Усе почалося з фільму «Сімнадцять миттєвостей весни», — усміхається Ганна Іванівна. — Тоді весь Радянський Союз прилипав до телевізорів, коли починався цей популярний фільм. А в нас удома якраз перед черговою серією пропало світло. Тож ми із сестрами пішли дивитися кіно до сусіда. А в нього такий холод у хаті стоїть! Питаю, чого не топите.

 

Та, каже, груба погано гріє: дрова хоч якось у ній горять, а вугілля взагалі не хоче. «Хай навесні зроблю вам нову грубу», — пообіцяла я йому. Не знаю, чого таке ляпнула, але ж слово не горобець...

 

А по весні приходить той сусід і каже, що його кума просить мене зробити їй дві плити з духовками в літній кухні, бо треба багато готувати на весілля сина. Я здивувалася: чому це жінка має до мене таке прохання, адже я не пічний майстер? Потім дійшло: сусід схитрував!

 

Перш ніж довірити кладку груби недосвідченій дівчині, попросив спочатку зробити плиту його кумі. Ті мої перші плити виявилися на диво вдалими, вони слугували людям дуже довго. Тож невдовзі сусід довірив мені перекласти грубу. І вже після цього почали мене «афішувати». Коли комусь потрібен був пічник, то йшли тільки до мене».

 

На той час Ганні був усього 21 рік. Дівчина працювала муляром у сільській будівельній бригаді. Загалом школяркою мріяла стати художницею вітражів, оскільки мала хист до малювання.

 

Проте не наважилася далеко їхати від батьківського дому. Тож, закінчивши вісім класів, пішла працювати. Каже, навіть чоловіки із солідним досвідом дивувалися, як вона, по суті, підліток, майстерно вправляється з кельмою, як легко однією рукою бере цеглину за цеглиною вагою чотири кілограми. 

 

— Та знань, як мурувати печі й груби, мені не вистачало, — зізнається пані Ганна. — Будову печі розуміла лише приблизно. Не раз трусила вдома сажу, тому уявляла, куди йде дим. Але не знала технології складання. Почала шукати потрібну літературу. Одну книжку знайшла в бібліотеці, а потім ще одну гарну купила в Полтаві. Діло пішло краще. Навіть власну методику вигадала.

 

— Ану розкажіть про своє раціоналізаторство. Цікаво...

 

— Я давно зрізаю куточок засувки, тому мої печі тримають тепло. Справа в тому, що люди зазвичай, боячись учадіти, сильно відкривають засувки, і тепло просто виходить у димар. А моя техніка дозволяє і хату добряче нагріти, і не вчадіти.

 

— А які ще секрети теплої печі?

 

— Якщо цеглу класти руба, то це швидше і дешевше. Однак на такій печі не зігрієшся. Цеглу треба класти лежма. Тоді вона довго нагрівається і, відповідно, довго віддає тепло.

 

— На Лубенщині, де пройшло моє дитинство, печі й груби робили з необпаленої цегли — сирця, і хати були теплими. Думаю, це теж один із секретів досвідчених пічників.

 

— На жаль, мені практично не доводилось працювати із сирцем. Лише раз переробляла в однієї бабусі плиту — довелося поновлювати її зі старого матеріалу, бо на нову цеглу пенсіонерка не мала грошей. І тим старим матеріалом була цегла-сирець. Не знаю, скільки він слугував, але не вигорів, як вигорає інша цегла. Оце, певно, в цьому й секрет. Узагалі на піч потрібна повнотіла цегла, без дірочок, інакше вона розвалиться.

 

— А бувало таке, що робота не вдавалася?

 

— За пів століття мала лише одну «рекламацію», та й то сумнівну. Прийшла якось одна жінка просити мене зробити їй плиту. А мама й каже: «Не погоджуйся, бо лиха не обберешся, це непорядна людина». Та мені незручно було відмовити. Склала, словом, тій жінці плиту. Все нормально, горить добре. А десь за тиждень господиня приходить і жаліється, що в хаті повно диму.

 

Я пішла, запалила плиту — горить навіть краще, ніж раніше, бо ж цегла висохла. Та через кілька днів жінка знову бідкається: «Дим іде в хату». Я знову пішла до неї, підпалила — ніяких проблем. «Це ти щось знаєш, — почала вона висувати до мене претензії. — А в мене не виходить».

 

Тоді я поклала на стіл 50 рублів (це за радянщини було) і взялася розбирати плиту. У неї очі округлились: «Що ти робиш?». «Якщо плита вам не подобається, то хай прийде хтось інший і зробить краще», — відповіла я жінці й вийшла з хати.

Чого тільки не траплялося в житті пічниці Ганни Грабовської! Пригадує, що найбільше роботи було, коли селяни масово переходили на установку газових систем у плитах.

 

— У Ватажковому (це село у Терешківській громаді) я за сезон якось двадцять сім плит таким чином переробила, — розповідає. — А тепер, коли газ подорожчав, люди знову перейшли на дрова.

 

— Знову в хатах ставлять печі й лежанки?

 

— Ні, адже вони займають багато місця, погано вписуються у давнє планування житла. У моді грубки на зразок камінів. Каміни і затишок створюють, і тепло дають. Власники приватних будинків просять змурувати пічки у дворі. Над ними напинають намети чи облаштовують як літні кухні. Там і борщі чудові виходять, і хліб смачний можна спекти, й шашликів насмажити. А при бажанні — поніжитись на черені або на лежанці. Тобто, повертається мода на все натуральне.

 

— Що не виходить з моди, так це каміни. Якісь нові тенденції тут спостерігаються?

 

— Якщо раніше каміни слугували, швидше, окрасою помешкання, біля яких можна було просто помилуватися вогнем чи щось приготувати заради забави, то останнім часом їх використовують як додаткове джерело тепла. Я пропоную замовникам робити камін не прямоточним, а на три чи на п’ять каналів. Тоді він триматиме тепло. А якщо ще й грубку до нього збудувати, то взагалі чудово.

 

— Ще входять у моду лежанки...

 

— Так, два роки тому я вперше в житті отримала замовлення на плиту з двомісною лежанкою. Дуже практична штука. У ній прямі ходи, завдяки чому вона може тримати тепло хоч і дві доби. Господар — людина зі сфери культури — поштукатурив її і розмалював квітами. Вийшло дуже гарно і стильно. Хтось облицьовує грубки та плити кахлями. Теж непогано.

 

— Нині це дороге задоволення?

 

— Найдешевша цеглина коштує 5 гривень, найдорожча — 28. Кожен, звісно, вибирає товар на свою кишеню. Яку цеглу замовник купить, з такої й роблю.

 

— А скільки коштує робота такого досвідченого пічника, як ви?

 

— Усе залежить від кількості каналів у печі. Якщо три, то 7 тисяч гривень. А останній раз робила камін на два поверхи за 12. Мені вистачає. Хоча це й сезонна робота. Для мене головне — довіра людей. Приємно, що запрошують навіть в інші райони Полтавщини. Якось аж із Миргорода приїжджали по мене. Причому люди, щоб я поставила їм піч у літній кухні, чекали кілька тижнів, коли в мене з’явиться вільний час.

 

— За один день справляєтесь із роботою?

 

— Коли була молодою, вистачало восьми годин, щоб змурувати пічку на три канали. Хоча, окрім зубила, тоді не було у майстра-пічника ніяких інструментів для полегшення роботи. Це тепер я й болгаркою користуюся, й зварювальним апаратом. Та зараз, на жаль, уже не та швидкість, сили не ті. Тому йде кілька днів, а буває, якщо робота складна, — то й тиждень.

А взагалі, тут не може бути поспіху, адже піч зводять на десятиліття. Недарма говорять: «Піч у хаті — те саме, що вівтар у церкві».

Як часто буває, сама пічниця не має у власній хаті ані плити, ані печі.

 

— Коли будувала хату, газ був дешевий, — усміхається. — Добре, хата тепла, з натяжною стелею, тому за місяць на опалення іде всього 250 кубів газу.

 

— Не здивуюсь, якщо почую від вас, що ви самі собі й хату збудували.

 

— Авжеж! Чоловік племінниці Наталі допоміг мені лише дерев’яні шпали поставити, а я цеглою обклала, поштукатурила зсередини (до речі, вперше в житті це робила), навіть вікна сама встановила. Чоловікові племінниці лишалось тільки дах накрити. Ми так разом і прожили років десять під тим дахом, а потім переробили для них флігельок у дворі: підняли стіни, добудували кухню, ванну, туалет — і молода сім’я туди перейшла. Живемо наче і разом, і окремо.

 

— Чи є у вас учні?

 

— Нині ніхто не хоче вчитись цього ремесла, бо воно важке та ще й курне. Тут коли валяєш стару топку, то так надИхаєшся сажею! Сподівалася, син племінниці піде моїми стопами. Своїх дітей у мене немає, а його, коли він ще тільки в шостий клас ходив, почала брати з собою на «калими» в надії, що подасть мені якусь цеглину, а я йому за це якусь копійку дам. Ну, він два дні був моїм підсобником, а тоді взяв кельму, молоток і каже: «Я кластиму задню стінку». Я з ним чесно ділилася заробітком. Хлопець мав гроші й на одяг у школу, й скутер купив.

 

Зараз він служить у розвідці. Тільки повернувся з армії, зібрався женитись, а тут широкомасштабна війна. Уже на третій день став на захист Вітчизни. Тож мирні плани пішли шкереберть. До ЗСУ приєднався й чоловік племінниці. Лишились ми з Наталею без чоловічої підтримки... Бачите, хоч би про що сьогодні говорили, а все крутиться навколо війни. Та хоч би як там було, а людям завжди потрібне тепло. Мені дуже подобається його дарувати іншим...