Театр Корифеїв штормить. Одеський режисер Олександр Самусенко у Кропивницькому засіяв зерна надії

Актуалізація імен та творів і сучасне їх переосмислення — це два основні завдання Театру Корифеїв у Кропивницькому, де потужно заявив про себе український професійний театр 142 роки тому, в часи заборон та обмежень у російській імперії.

 

Днями у прем’єрній виставі «Житейське море. Суєта» цього театру по-новому показали дві п’єси Івана Карпенка-Карого.

 

Постановка Олександра Самусенка, головного режисера Одеського українського театру імені Василя Василька. Опосередковано вона — про Театр Корифеїв.

 

Так само, як і попередня, за багато крайніх років резонансна, прем’єра Євгена Лавренчука «Перед волею» за п’єсою Марка Кропивницького, — про Україну.

Загалом, «Житейське море. Суєта» — остання з п’яти концептуально нових вистав, що з’явилися впродовж 8 місяців керівництва театром Євгена Лавренчука, що змінив на цій посаді київського режисера Сергія Корнієнка. Обидва молоді й амбітні режисери встигли заявити про стратегію розвитку і дати вектор.

 

Оригінальна, з глибоким антиімперським та антигеноцидним гуманістичним змістом вистава «Перед волею» Євгена Лавренчука, яка поєднала часи дії Валуєвського циркуляра і знищення російськими військами українського Маріуполя, — восени стала справжньою окрасою у Львові Міжнародного театрального фестивалю «Золотий Лев».

 

У п’єсі Кропивницького, як і у виставі Лавренчука, — нема фольклорного антуражу: це справжня драма із соціально-політичним підтекстом, який сьогодні зчитується не в історичному часопросторі, а в реальній парадигмі боротьби українців проти рабської психології мислення — за вільне думання, за волю.

 

Утім така творча сміливість, самостійність і потужна реанімація знакового українського театру у Кропивницькому, напевно, комусь як кістка в горлі. Тож Театр Корифеїв знову штормить.

 

Тому варто встигнути подивитися ті постановки, що знову підняли планку, гідну Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Марії Заньковецької, Миколи Садовського.

 

Щоб розтлумачити сучасний «новий почерк» театральній спільноті, місцевій і не тільки, — з Києва викликають критиків. Проте чи потрібно це насправді тим, хто бачить Театр Корифеїв у традиційному форматі?

 

Можливо, є сенс запросити теперішніх (знов тимчасових?) керівників до Києва й надати можливість подивитись, чим нині дихає сучасний український театр?!

 

Тоді, напевно, питання вибору керманича Театру Корифеїв у Кропивницькому нарешті вирішиться на користь театру і його прекрасної трупи.

 

Нині не час розкидати каміння, нині час його збирати. Адже театр поза столицею за своєю сутністю не має бути провінційним, як те століттями нав’язувала Україні Росія.

 

Він має право бути актуальним, як стали надпотужною силою свого часу Корифеї.

У прем’єрі Олександра Самусенка «Житейське море. Суєта» — душевна боротьба героя із собою і бурхливим, непривітним житейським оточенням постає у широкому контексті очищення і відродження української культури.

 

Недарма художник-постановник вистави Юрій Ларіонов «виносить» на сцену прямолінійний символ — труну з написом «українська культура», в яку у фіналі лягає Актор і Людина Іван Барильченко (точна і об’ємна робота Олександра Ярошенка).

 

(НЕ)театральні страждання головного героя позбавлені опереточно і побутово мелодраматичних нашарувань. У стильному сценографічному рішенні і костюмах Христини Корабельникової п’єса сприймається напрочуд сучасно.

 

А режисерське безкомпромісне і нелінійне її прочитання зараховує Олександра Самусенка до все ще нечисельних режисерів, що успішно повертають українську класику обличчям до української публіки.

 

Режисер поєднав дві п’єси Івана Карпренка-Карого — його останнє «Житейське море» та «Суєту» із трилогії, якій не судилося бути дописаною драматургом.

 

Між подіями двох скомпільованих п’єс, що їх адаптував до сцени режисер, — 15 років. Між написанням і сьогоденням — 120. Проте відчуття глядачів — ніби написано це сучасним українським драматургом.

 

Проєкція на заднику з похмурим морем, що хвилюється, дає відчуття суцільної морської хвороби. Головний акцент сцени — модель всесвітнього зерносховища у горах острова Шпіцберген, призначена для збереження генофонду сучасних зернових на випадок катастроф.

 

Ця функціонально чинна модель «сховища кінця світу» є масштабованим символом. Він — пірс, що іде глибоко в море; сцена, на якій грають уривки з вистав; крутий схил, з якого «скочується» життя.

 

У фіналі головний герой кидає зерно у глядацьку залу — з надією, що проросла філософія Театру Корифеїв та вкорінилася українська культура, пройшовши випробування колонізацією. А випробування окопами ще триває...

 

Звісно, на шляху до очищувального майбутнього ще багато перешкод: чи то хвилі житейського моря, чи персонаж мерзенного Хвилі (Олександр Малахатько), що, як агресор-торнадо, знищує все живе навколо, численні спокуси і пристрасті, слабкості, гроші, злидні, слава і безслав’я. Словом, трагікомедія життя і суєта суєт.

 

В Олександра Самусенка багато свіжих режисерських ідей, жваве образне мислення, сміливий погляд на усталені в театрі речі. Тож і заряджені ним актори — емоційно точні і виразні.

 

Режисер прагне кожну сцену вивести на символічне узагальнення, і це йому вдається. Приміром, сцена з прихильницями, грамотами і квітами, коли Барильченко стоїть із зашморгом на шиї.

 

Тим часом на світшотах акторок — напис та логотип… Театру Корифеїв. І це теж про злети і падіння, любов публіки та хейт, що так само мінливі, як і море.

 

Незмінним залишається тільки персонаж антрепренера Усая (Дмитро Нагабась), який з’являється у виставі під лейтмотив Грігівського гірського короля з печери. Цей уявний троль у штучній перуці і вусах — немов з іншого театру: притрушений штампами та обсипаний вульгарними блискітками на поталу публіці.

 

У фіналі вистави «Житейське море. Суєта» море пересихає — і глядач бачить на екрані апокаліптичний пейзаж висохлого Каховського водосховища. Ще один символ із реального життя російсько-української війни...

 

Біля труни сидить Надія, молода артистка (Елізабет Давідян): Утоплена, Панночка чи все ж Янгол?! З’являються безликі, мовчазні мотанки, яких змінюють співаючі Шевченкові покритки (перфектна робота хормейстерки Наталії Боярської).

 

Насамкінець актор Іван Барильченко — чи вже сам Іван Карпенко-Карий — читає чи то сповідь, чи то молитву… І запитав я в Бога: «Чому переводиш мене через бурхливі ріки?» — І відповів Бог: «Бо твої вороги не вміють плавати».

 

Це про нас 200, 100 років тому, а також теперішніх… 

 

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА