Наче сном явилась та кожна кома, а все через голос.
Змушують повірити, що в світі немає ще одного Дніпра.
Хіба ж ми пручаємось? Він нагадує нам, щоб не забути.
А ті сучасні вогні менші за світло майстрового слова.
Він не давав нам перепочити. Не було секунди спокою, навіть коли його голос звучав тихіше. Забивався подих і тоді, коли він мовчав. Очі в багатьох намокли відразу. А в грудях — постійне очікування.
Хоча й серце отримувало все більше, більше, більше, та не могло насититись. Я ж ніколи до цього своїм дитячим розумом не міг відчути, що рядки, написані декілька століть тому, можуть не просто зачепити, а випалювати напалмом нерви. І я хотів на біс... Браво!
Зал Національної філармонії почув послання батька української нації у виконанні Анатолія Паламаренка.
Лунає дзвоник на перерву. Мимоволі мене займає питання: для кого вона призначена? Запалу Майстра вистачало, аби ще довго гріти душі глядачів.
Тож зі здогадами, що ця перерва — лише поблажка для авдиторії, аби вона встигла осмислити побачене, пускаюся інтернетом у пошуках біографії митця.
Вперше на велику сцену Анатолій Несторович вийшов у 8 років. А його творчий шлях триває вже понад 75 літ. Звання Майстра Слова він відстояв без усіляких сумнівів.
Несподіванкою стало те, що йому раніше доводилось виступати у свинарниках, корівниках, словом, де тільки збиралися люди. Глянув декілька інтерв’ю, розкрив секрети його майстерності.
Він каже, що музика — один з інгредієнтів успіху. Сьогодні ж його супроводжував маріупольський камерний оркестр «Ренесанс».
З мережі дізнаюся: оркестр існує вже понад 35 років. Начебто сухі слова, та варто усвідомити, що він продовжує ІСНУВАТИ навіть після початку повномасштабного вторгнення кацапів, після окупації Маріуполя.
Під керівництвом засновника і диригента Василя Крячка колектив і далі веде активне концертне життя, виступаючи як в Україні, так і за кордоном.
Знову лунає дзвоник. У залі гасне світло, лише сцена підсвічується теплими, а ще трішки позаду — перемінними то синіми, то червоними вогниками. Відтак приміщення розширилось на десяток метрів.
Чутно вкрадливі цнотливі звуки музичних інструментів. Колони вбралися у коринфські капітелі.
Анатолій Паламаренко читав бойові рядки Шевченка у бронежилеті.
Фото з відкритих джерел.
Мистецтво має підносити, стверджував в одному з інтерв’ю Майстер Слова, та інколи було важко підвести й погляд. Навіть тоді, коли на сцені його ледь помітно.
Сівши з лівого боку сцени (для глядачів це правий бік), він доручив її власним учням. Вони презентували творіння українських класиків та народну творчість.
Він уважно стежив за кожним рухом, за кожним словом, за всім, що жило на сцені. Водночас мовчки переживав усе це разом із вихованцями. Безмовно повторював кожне слово за ними.
Прикушував губи в очікуванні результатів своєї праці й після тріумфував.
Талант же буває істинним тільки тоді, коли його постійно шліфують. Тоді, коли він постійно піддається новим випробуванням. Того ж вечора Анатолій Паламаренко пройшов чергову перевірку.
Зробив навіть більше, адже, захистивши своє звання, він показав, що передав його у спадок новому поколінню.
Разом із ним насолоджувалася й авдиторія. Я сидів у 5-му ряді, коли ж обертався назад, бачив обличчя, занімілі в подиві. У моментах, особливо коли Анатолій Паламаренко читав Шевченка, чув схлипування.
Хто знав текст, підігравав сцені, додаючи водночас гармонії та хаосу. Опісля кожного виступу зал беззаперечно визнавав здібності митця — з пошаною у долоні плескали всі.
Оголошено повітряну тривогу, поки що в області. Мало хто тягнувся за телефоном глянути, що там летить. Атмосфера в залі змінилася, хоч голоси артистів та ведучого залишалися впевненими.
Розуміли, що тривога скоро буде і в Києві, а йти із залу ніхто не хотів. Звісно, її таки оголосили. Ведучий сповістив, що виступ переривається.
Потім побачив наші очі, подумав трішки, і всі вирішили перейти в музичний салон, що на першому поверсі. Всі місця були зайняті, більше того, не вистачило й принесених стільців. Тож люди стояли купкою між рядами, аби ще хоч трішки насолодитися красою.
Ярослав РОМАНЮК
