Зачаровував голосом і не мав зіркової хвороби: як Анатолій Солов’яненко прославляв Україну у світі — розповідь дружини Світлани

Уже чверть століття знаменитий український тенор Анатолій Солов’яненко співає ангелам.

 

Утім незабутніми залишаються виконані оперним співаком «Дивлюсь я на небо», «Чорнії брови, карії очі», «Ніч яка місячна», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня».

 

Еталонною в світовому виконавському мистецтві залишається партія Герцога у виставі «Ріголетто» Верді, як і кожна з 17, які співав: Андрій із «Запорожця за Дунаєм», Фауст в однойменній опері, Альфред із «Травіати», Рудольф із «Богеми», інші.

Закінчивши спочатку Донецький індустріальний (політехнічний) інститут, Анатолій Солов’яненко уже з 1963-го по 1965 роки стажувався у знаменитому Міланському театрі «Ла Скала» (Італія).

 

У 1977-му дебютував у не менш знаменитій нью-йоркській Метрополітен-опері, виконавши головні партії — співака у «Кавалері троянд» та Турріду в «Сільській честі».

 

У сезоні заспівав там нечувано багато як на той час для виконавців з радянських теренів — 10 вистав. Коли український виконавець раптово сильно захворів на «двогорбий грип», на сцені його партії виконав Пласідо Домінго, а Анатолій Солов’яненко виступив за нього пізніше.

 

Співав у багатьох країнах: Німеччині, Бельгії, Італії, Австралії, Новій Зеландії, Бразилії, Аргентині, США, Канаді, Монголії, Японії, Болгарії, на Кубі. Хоч у радянські часи вибратися за кордон було непросто.

 

Особливо коли дозволив собі у відрядженні без попередження і дозволу відлучитися в гості до художника-емігранта з України Якова Гніздовського.

 

Надзвичайно талановитому і високопрофесійному виконавцеві зарубіжні відомі театри не раз пропонували переїхати. Тенор солював відмінно як українською, так й італійською, іспанською та французькою мовами.

 

Проте Анатолій Солов’яненко заради київської сцени дистанціювався від заманливих пропозицій із фантастичними гонорарами.

Анатолій Солов’яненко з батьками і сестрою.

 

Про легендарного Анатолія Солов’яненка (1932—1999), який талантом прославляв Україну, ми говоримо з його дружиною, пані Світланою. Подружжю доля подарувала спільних 36 років.

 

Кілька годин деталізованих теплих спогадів тривали в Національній опері України, у стінах якої всесвітньо відомий тенор співав до 1993-го.

 

А до того з пані Світланою ми двічі зустрічалися поблизу Києва у Козині, де є Музей Анатолія Солов’яненка та неподалік розташоване місце вічного спочинку її чоловіка.

 

«Анатолій вів щоденники, в яких записував, де і коли співав, з ким», — розповідає пані Світлана. У музеї оперного співака є кілька альбомів з численними газетними вирізками текстів про талановитого виконавця.

 

Там і союзна публікація із заголовком «Шахтарський герцог». А в «Нью-Йорк Таймс» писали: «Красивий стрункий чоловік співав із величезним емоційним переконанням, винятково наповненим красивим голосом.

 

Це не випадковість — його прізвище перекладається як «соловей».

Любов до пісні в Анатолія Солов’яненка — родинна. В сім’ї всі співали. Батько-шахтар і мама-домогосподарка мали прекрасні голоси. (До речі, у шахтарське селище Донецька приїхали свого часу з Харківщини).

 

Хоча таке заняття не сприймалося батьками як професія. Тож обдарований надзвичайним голосом син обрав для навчання політехнічний інститут. Долучався до самодіяльності.

 

А після другого курсу поїхав на канікулах до шкільного товариша у Ленінград. Той запитав, чи Анатолій ще співає, і запропонував, щоб його послухав його друг із консерваторії. Домовилися про зустріч увечері в Літньому саду.

 

В результаті вона перетворилася на мініконцерт, коли люди навколо аплодували і просили заспівати ще.

 

Оцінка — «ого голосина у тебе яка!» — підбадьорила, щоб піти на прослуховування до викладачки і наважитися після кількох днів індивідуальних занять завітати на іспит у консерваторію.

 

Але початкової музичної освіти донеччанин не мав, ноти читати не вмів, тож йому порадили за рік опанувати ці знання і приходити знову.

Світлана й Анатолій Солов’яненки у день реєстрації шлюбу.

 

Тоді за Анатолієм вийшла жінка з приймальної комісії й порадила звернутися до колеги, з яким працювала раніше, — Олександра Коробейченка, соліста Донецької опери, якщо він погодиться взяти учня.

 

Саме завдяки урокам цього педагога з унікальним досвідом упродовж десятиліття було відшліфовано творчий алмаз таланту Анатолія Солов’яненка у багатокаратний музичний діамант. У щоденнику педагога зафіксовано точне число занять — 998.

 

Одразу після знайомства з юнаком Олександр Коробейченко задав йому найвищу планку — рівня іспанського ліричного тенора Мігеля Флета (1897—1938), який мав надзвичайні голос і техніку виконання.

 

Педагог спрямовував багато читати про історію мистецтв. По суті, став для учня викладачем італійської мови. А ще рекомендував займатися спортом і багато плавати, щоб необмежено тримати верхні ноти.

 

Цілеспрямованість і старання Анатолія Солов’яненка з тих часів пам’ятає піаніно, яке він купив, коли ще був студентом Донецького політехнічного інституту. Цей інструмент тепер стоїть у музеї оперного співака. А до того піаніно було спочатку навчальним, а потім робочим удома в співака багато років.

Уже в 1990-х маестро Солов’яненко в Іспанії зустріне імпресаріо з прізвищем Флета, як з’ясується, — сина знаменитого тенора Мігеля Флета. Іноземець на запрошення українського тенора відвідає Київ і на власні очі побачить у його збірці платівки з партіями свого батька.

 

Ще один педагог, який учив Анатолія Солов’яненка фантастично володіти динамікою голосу і розподіляти дихання під час виконання, — Дженнаро Барра в «Ла Скала» в Мілані.

 

У червні 1964 року, після багатомісячного навчання, він рекомендував своєму учню: «Найкращі для подальшої професійної вокальної діяльності співака такі опери: «Ріголетто», «Лючія ді Ламмермур», «Травіата», «Тоска», «Манон Лєско», «Фауст», «Богема».

 

Лише після цього й декількох років набуття сценічного досвіду можна включити до репертуару артиста драматичні опери — «Трубадур», «Кармен», «Аїда». Український тенор зі списку не встиг заспівати тільки вердівську «Аїду».

Як потрапив Анатолій Солов’яненко на стажування у Мілан? Початком цієї історії можна вважати те, що у квітні 1962 року голос Анатолія Солов’яненка вперше прозвучав у Києві, під час звіту майстрів мистецтв і художніх колективів Донеччини.

 

Концертували у центральному Палаці мистецтв (тоді — з назвою Жовтневий), який вміщує понад 2 тисячі глядачів. Солов’яненко співав романс Радамеса з опери Верді «Аїда», аріозо Каніо з опери Леонкавалло «Паяци» та романс «Розвійтеся з вітром». Успіх був таким, що виконавця запросили на прослуховування в Оперу.

 

І того ж 1962 року Анатолія Солов’яненка зарахували стажером до Державного академічного театру опери та балету імені Тараса Шевченка. (Але погодився доєднатися з 1 вересня, бо вважав своїм обов’язком довчити своїх студентів).

 

Далі з 80 претендентів із Союзу обирали п’ятьох у конкурсі вокалістів з оперних театрів на стажування до Італії. І Солов’яненко заслужено патрапив у п’ятірку, завдяки 10-літтю індивідуальних занять з Олександром Коробейченком, навіть без професійної музичної освіти.

 

Анатолій Солов’яненко з відзнакою закінчив політехнічний інститут, розповідає його дружина пані Світлана. Дипломну роботу, яка могла перерости у дисертацію, писав про конструювання гірничих машин.

 

Особисто ректор пропонував їхати в Москву в аспірантуру. Зрозуміло, що відмова викликала невдоволення, бо для радянських часів була непослухом. Почувши обґрунтування, ректор сказав: «Не знав, що тут філіал консерваторії».

 

Після вишу, займаючись вокалом, Анатолій Солов’яненко влаштувався асистентом катедри графіки та нарисової геометрії, працював викладачем. Це місце роботи звело його з майбутньою дружиною.

 

Юнка там працювала два роки перед вступом у виш — це діяло загальне правило, щоб перед вступом у вищий навчальний заклад випускники шкіл мали 2 роки стажу. Спільно молодий Анатолій Борисович і Світлана готували, зокрема, креслення для методичок.

 

«Ми жили в одній стороні, — розповідає Світлана Солов’яненко. — До нас їхав з центру, з Пожежної площі, 14-й трамвай. Інколи його годинами не було: він ламався, щось траплялося на лінії. Ми часто разом їхали в цьому трамваї. Взимку Анатолій жив у гуртожитку, бо додому було їхати десь годину, це якщо не зламається чи не відключать електрику».

 

«Років півтора придивлявся до мене, — згадує співрозмовниця. — Потім став частіше проводжати: «Ви ще не йдете додому, Світлана Дмитрівна?» — «Та вже збираюся». — «Я вас чекаю».

 

Різниця у віці у подружжя Солов’яненків — 11 років. І це була одна з причин нерішучості чоловіка. Про це потім розповідав дружині. Почали зустрічатися 8 березня 1962-го після того, як подивилися фільм «Людина-амфібія».

 

Це було незадовго до того, як мав у квітні виступати на концерті в Києві. Той концерт транслювали на телебаченні (тоді були ще маленькі екрани) і радіо. Його дивилися і в Донецьку.

«Співав як Бог! — каже пані Світлана. — Газети писали: вийшов нікому не відомий, пішов — зірка».

 

Весна-літо 1962 року — часто не випадало зустрічатися Анатолію, який цілеспрямовано ще продовжував займатися в Олександра Коробейченка та працювати, і Світлані, що готувалася на курсах до вступу в інститут.

 

Коли співак уже наступного року поїхав на стажування в Італію, юнка щотижня отримувала звідти по два листи. Муслім Магомаєв (1942—2008) в інтерв’ю якось казав, що єдиний, хто за всіх учився на стажуванні, — це Солов’яненко.

 

Коли повернувся з Італії, Анатолій зробив Світлані пропозицію — і 24 червня 1963 року розписалися. Той день зафіксовано на фото, де молода дружина стоїть на підвищенні.

Кілька разів пані Світлана за радянського союзу супроводжувала за кордон чоловіка під час виступів. Перший раз у США поїхала зовсім не плановано.

 

Але там Солов’яненки дозволили собі прийняти запрошення приїхати у гості до художника Якова Гніздовського за місто. (Познайомив їх художник-емігрант зі Львова Любослав Гуцалюк, 1923—2003).

 

І в готельний номер подружжя повернулося через три дні, бо рух на дорогах паралізували снігопади.

 

Як розповіли потім, уже першого дня, у п’ятницю, у холі готелю подружжя очікували люди з відповідних радянських спецслужб. У суботу вже заходили у номер. Почали розпитувати всіх про Солов’яненків.

 

«Всі очікували, що ми проситимемо притулку в США. А ми повернулися вранці у понеділок. У друге відрядження Анатолія в Метрополітен-опера мене вже не випустили», — розповідає пані Світлана.

 

Тепер це історія, яка показує, як найталановитіші митці змушені були жити за радянськими шорами.