«Привіт, Акбаре!»: добрі серця наших бійців на противагу звірячому «русскому міру»

Це був мій знайомий собака, Акбар... Акбар... Акбарчик... Отакенний здоровань, до пояса мені.

 

Коли я заходив у двір, він підбігав і ставав передніми лапищами мені на груди й намагався будь-що лизнути в обличчя. Так він вітався. Енергійний такий пес, життєрадісний, добрий.

 

Оберігав дітей і сторожував дорослих. А скажи йому «Голос!», то загавка на всю вулицю... 

 

На північно-західній околиці Вишгорода, що під Києвом, його всі знали. Помер від інфаркту. Не витримало собаче серце стресу під час обстрілів російськими фашистами взимку 2022-го...

 

Прикметно, що господар цього пса, Михайло Столярчук (прізвище змінено з міркувань безпеки), воює з першого дня навали русофашисто на сході й отримав нещодавно бойовий орден.

 

А про загиблого чотирилапого друга рідні йому не повідомляють, бо на фронті й так нерви натягнуті мов струна... І капітан продовжує надсилати якісь гроші, аби купували Акбару вдосталь сухого корму.

 

У зв’язку з цією історією пригадався мені й наш домашній пес Букет із мого дитинства. Тоді я жив у селі Заріччя поблизу Гуляйполя на Запоріжжі. Стояла люта зима. Десь 1968-й чи 1969 рік. Мені десять. Усю ніч вила завірюха.

 

Вранці ми відчинили двері (тепер я розумію, чому в сільських хатах робили двері, що відкриваються всередину), а там — стіна снігу! Мама черпаком відкопала прохід. Був такий собі сніговий коридор заввишки зо два метри. І я собі пішов гуляти. А все подвір’я в кучугурах. Ото виліз я на одну і провалився.

 

Злякався дуже, бо вибратися з того снігового полону неможливо. Й що ви думаєте? Нанюхав мене наш Букет, прибіг і хвилин двадцять невтомно розгрібав мене лапами. А коли я вже міг вилізти з тієї ями, він облизав моє лице з краю в край і радісно так скавчав...

 

Собаки — найвірніші друзі і мають добре серце, вони все розуміють і підтримують господаря всюди і завжди.

 

І як тут не згадати Моріса Метерлінка: «Ми самі, абсолютно самі на цій випадковій планеті; і серед усіх форм життя, які нас оточують, жодна, крім собаки, не уклала з нами союзу».

 

До речі, вже в розпал війни раптом дізнався, що нащадок мого Букета з таким самим іменем служить біля Бахмута. Туди його взяв мій земляк із сусідньої вулиці на Заріччі Микола Терновий.

 

І він, маючи відмінний нюх і слух, завчасно попереджає «передовиків» про наближення ворожих лазутчиків чи мінометну атаку ворога. Наразі земляк у госпіталі десь на Тернопільщині, і пес при ньому.

 

А був іще в мене кіт Мурчик. Ніякий не породистий, бо тоді ми й слова такого не знали. Але дебела така тваринка, що боронила нашу оселю від мишей і щурів (нині такого «кота» бракує на державному рівні), воркотун із зеленавими очима і завжди гарячими лапами.

 

Він також відчував небезпеку (взагалі-то походження котів невідоме, бо вони єдині, кого людина не приручувала, вони самі прийшли до людини, мабуть, із глибокого Космосу; вони поважні, самодостатні, гордовиті, але й заспокоюють нас, і лікують, і застерігають від загроз, і чомусь усі художники малюють з уяви інопланетян, які ну дуже схожі на котиків) і прибіг до мене на ставок узимку, коли мене туди понесла лиха година постукати новенькими чобітьми свіжий льодок.

 

А ходив я тоді до першого класу. Вчора мама купила нові чобітки, кирзові такі, я їх іще й покремив, аби блищали. І всі однокласники мене заповажали. Бо така дорога на той час узувачка була тільки в мене.

 

Хоча ми й не належали до багатіїв, мама працювала телятницею за тридцять рублів зарплати. Тоді Хрущов почав хоч щось платити колгоспникам, а з 1933-го по 1963-й їм «писали трудодні», СРСР мав їх за кріпаків...

 

І ось подавсь я на той клятий ставок. А воно сніжком припорошило лід. Іду, постукую підборами. І раптом блись — і я під водою... Виявляється, там дід Каленик прорубав лунку і брав воду, вона тільки-но зашерхла, і я туди й утрапив.

 

Пам’ятаю як сьогодні: наді мною крига, мацаю руками, куди вибратися (а я у ватяному пальто і в чоботях, поважчав у воді вдвічі). Раптом бачу: біля лунки мій Мурчик бігає, пробує лапою воду, кричить... А ніде нікого. Він і зорієнтував мене, підоплив я до лунки, якось викинув руки, вхопився за поверхню і підтягнувся. 

 

Словом, якимось дивом виліз із того світу. А мороз градусів до двадцяти. Одяг відразу обмерз. Рухи мої скувало. А Мурчик нявкає і веде мене звідси... І я побіг скільки вистачило сил. А там до нашої хати метрів п’ятсот.

 

І нікого ж нема. Добре, що була натоплена грубка і лежанка гаряча. Визволився з-під обледенілого одягу, заліз на лежанку, і Мурчик біля мене. А видали мене мамі чоботи. Я їх поставив сушитися в духовку й забув. І вони засохли... 

 

Дісталося мені лозини, але дісталося й маминої ніжності. А Мурчик собі скрутився в клубочок біля мене і муркотів свою нескінченну пісеньку. Він відчував величезну радість, що врятував мене, шибайголову. А я тільки через багато років усвідомив, що вижив завдяки цьому звичайному пухнастому створінню.

 

А торік трапилася зі мною ще одна дивна пригода. Хоча, напевне, не зі мною, а з собакою-безхатьком, безіменним псом, якого я небавом пригрів. Уже пізніше прочитав у повісті «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері: «Ми відповідальні за тих, кого приручили».

 

Було ж таке. Пізньої осені 2023 року поїхав я вечірньою «маршруткою» з Києва на Бишів. Там є село Ясногородка, а за три кілометри — садове товариство «Промінь», де я років 30 тому придбав невеликий дерев’яний будиночок і стандартні шість соток. Отож вечір.

 

Виходжу з «маршрутки» біля церкви, щоб іти ті три кілометри понад цвинтарем, а потім через лісок. І раптом тичеться мені в коліно такий собі чорний собака. Машинально погладив його по голові... Все. Собака мій. Я рушив до своєї дачі, і він рушив.

 

Ба більше, біг попереду, гавкав на оточення, знову наближався до мене і лизав руки, намагався притулитися до ноги. Я спробував прогнати. Думаю, ну куди тебе несе проти ночі? У безвість. І що з тобою робити, якщо завтра я вертаюся додому? Він не зважав. А як його кликати? Кажу: «Рекс», — він реагує...

 

Дісталися. Розтопив курну пічку, впустив прибульця зігрітися, дав ковбаси. Він чинно так оселився, наче бував у мене вже не раз, спав біля пічки, звідки вихоплювалося гостре полум’я. Потім знову почав лізти до моїх рук і лизати...

 

Проспали в теплі, а надворі вже було мінус вісім. А вранці він попросився з хатинки і зник. З’явився лише за тиждень. Такий радий і привітний. А тут «консиліум» мешканців: що робити з приблудою? На кутку людей дванадцять. Одні — «хай буде», інші — «завезіть його»... Чесно.

 

Я телефонував у багато притулків, ніхто не хоче брати, бо переповнені. Так само сусідка Юля сказала про безуспішність подібних звернень. А тут такий прагматик Ігорьок наполягає: «Завезіть його, бо він мені заважає».

 

Ділюся з новим жителем «Променя» Олександром цією новиною. А він твердо каже: «То завезіть цього Ігорька нафік... не дай Боже він щось спричинить псу — дуже пожалкує».

 

І таким чином «мій» Рекс зостався на кутку. З сусідом Дмитром зробили йому буду, хоча в ній він жити не хоче. Раз на два тижні я буваю там і привожу йому харчі. Хоча весь куток уже щодня приносить Рексу щось попоїсти.

 

А сусідка Інна, до якої він особливо прихильний, привозить раз на місяць мішок сухого корму, а інша сусідка, Тамара, яка там мешкає постійно, видає йому порції... Ось таке. І він стоїть на варті нашого «Променя» від усілякої погані. Своїх знає, а чужих рве.

 

Спочатку я вважав, що його викинули погані господарі. Але ж пес дуже розумний, він чує все, що ви йому кажете, і слухається. Втім бабця на сільському базарі, що навпроти церкви, звідки він і пристав до мене пізно ввечері, сказала: «Він он із тої машини, що орки її спалили разом із водієм, коли рвалися через Ясногородку на Київ».

 

Після війни поїду в рідне Гуляйполе та знайду нащадків мого кота Мурчика, вони обов’язково мають вижити, подолати всі ці лихоліття разом із незламними людьми. І куплю те кошеня за гривню (котів і собак треба купувати хоч за копійку), і хай воно мені муркотітиме, скільки там іще залишилося...

 

P. S. Тим часом соцмережі кишать повідомленнями про гуманне ставлення наших воїнів і цивільних до знедолених свійських тварин, тоді як русофашисти люто знищують і собак, і котів, і коней на своєму шляху...

 

У Київській області, наприклад, знайшли золотистого ретривера, який зник у перший день повномасштабного вторгнення. Через два дні після зникнення його прихистили військові. Про це йдеться у сюжеті ТСН.

 

І ворона з нами! Український військовослужбовець Владислав Журавель розповів зворушливу історію про те, як він вилікував та приручив ворону. Хворий птах не міг літати та прибився до бійців на позиції.

 

Про це повідомляє «Громадське». І такої інформації море, адже наші бійці мають добрі серця (а свійські тварини, котрі опинилися в біді через нашестя нелюдів, це відчувають і відповідають захисникам теплом і увагою) та своїх не лишають! Оце дуже важлива ознака нашого Українського світу на противагу бандитському «русскому міру». 

 

Олександр МИХАЙЛЮТА, письменник