Віталій Голубєв: «Праця журналістів недооцінена»

Віталій Голубєв — і сам людина універсальна, точніше багатогранна, тож цікаво та змістовно поспілкуватися з ним можна на дуже багато тем як з медійної, так і з інших сфер.

 

Наразі ми обрали лише одну.

— Пане Віталію, ви маєте безпосередній стосунок до професійної освіти журналістів — і як відповідальна за цей напрям особа в секретаріаті НСЖУ, і як засновник Школи універсального журналіста, і як медіатренер. Як ви оцінюєте нинішню ситуацію в цій галузі? Які тенденції бачите? Чому можна порадіти і які проблеми ще чекають на вирішення?

 

— Порадіти можна тому, що молода людина, яка хоче здобути журналістську освіту, фах журналіста, має для цього в Україні великі можливості. Наша спеціальність популярна і потрібна. Є багато навчальних програм для журналістів будь-якого віку, було б бажання знайти для себе якийсь тренінг і прокачати свої навички, чи то стосується штучного інтелекту, чи висвітлення чутливих тем, чи безпекових питань.

 

Тобто пропозицій на ринку є багато і різних. Це і система формальної освіти, і проєкти неформальної, розраховані як на старшокласників — як-от моя Школа універсального журналіста, — так і на дорослу аудиторію. 

 

Є тут іще один важливий аспект: журналістика — це слово, це мова. Тому журналістська освіта, медіаграмотність — це більше, ніж просто підготовка медійників, розвиток навичок критичного мислення, роботи з інформацією. Це питання інформаційної безпеки. Журналістом стане не кожен, а українську мову треба знати і вивчати всім.

 

А в чому мінус? Мінус, мабуть, найбільший у тому, що журналістська праця недооцінена, і тому немає такого прямого й очевидного зв’язку між здобуттям знань і їх монетизацією. Тобто якщо в певних галузях можна простежити чіткий зв’язок, коли людина досягає певного професійного рівня, здобуває певний рівень знань і, відповідно, виходить на певний і прийнятний рівень оплати праці, то в журналістиці цього немає.

 

Зарплати в галузі низькі, відповідно у багатьох колег, які пропрацювали в ній певний час, настає професійне вигорання. І я б тут не списував усе на війну, бо це вигорання було і в мирний, відносно безпечніший час, просто війна деякі речі підсвічує, загострює.

 

Люди не бачать перспектив того, що їхні знання і досвід потрібні й будуть належно оцінені, тому залишають професію. Є такі спостереження, що найбільше це стосується людей середнього, тобто найбільш працездатного віку, від яких було б найбільше користі галузі. Людей з досвідом і амбіціями. Якраз такі в основному ідуть з професії.

 

А залишається або молодь або ті, хто готові працювати за невеликі зарплати і не дуже вибагливі в плані цінностей, у плані вимог, тобто які готові робити все, що скаже роботодавець. Скажуть писати джинсу — будуть писати джинсу. Скажуть сьогодні на чорне говорити біле, а завтра на біле — чорне, то будуть робити і це за умовних вісім тисяч гривень, і таких людей на ринку є багато. 

 

А от люди, скажімо, віку 35-40 років і при цьому зрілі, самодостатні як особистості, люди, які вже відчувають відповідальність за сім’ю, мають власну гідність і певні амбіції, вони йдуть із професії. Тому що вони не готові бути маріонетками в руках роботодавця, не готові займатися піаром, замаскованим під журналістику, не готові продавати свій розум за копійки.

 

Йдуть у власну справу, в громадський сектор, у бізнес та навіть на ту саму державну службу, де можуть мати якісь соціальні гарантії, тим часом як у редакціях такої захищеності часто немає, як і гідної оплати праці. Є певна когорта людей, яким просто треба тихо допрацювати до пенсії і які найбільш вразливі на ринку праці, де роботодавці заражені ейджизмом.

 

Вони розуміють, що поза тими редакціями, де зараз працюють, знайти собі іншу роботу їм буде дуже непросто, тому, знову ж таки, готові на певні компроміси. Ось і виходить, що значна частина людей у журналістиці готова на все, від чого якість дуже знижується.

Віталій Голубєв.

 

Про які журналістські розслідування, скажімо, може йтися при умовних 8 тисячах зарплати? І це системна проблема. Тому що частина журналістів, які могли б досліджувати важливі суспільні питання і виконувати функцію громадського контролю щодо влади і політиків, натомість потрапляють в інформаційний супровід тих самих влади і політиків. Або мріють туди потрапити, і тому воліють не сваритися з потенційними бажаними роботодавцями.

 

Ще одна проблема стосується вже власне журналістської освіти. Я можу про це говорити, бо за останній рік прочитав лекції офлайн у 24 університетах різних міст України. Багато спілкувався з викладачами, і оскільки є поза цією системою, то, можливо, вони були у розмовах зі мною більш відкритими щодо цієї проблеми.

 

Про неї недавно говорив, до речі, на неформальній зустрічі із заступником міністра освіти Михайлом Винницьким, який якраз курирує виші. Про те, що викладачі буквально стогнуть під навалою різних бюрократичних вимог, які віднімають час і сили.

 

І замість того, щоб займатися своєю основною роботою та думати, як покращити викладання і власну журналістську освіту, вони займаються підготовкою численних папірців, питаннями акредитацій, відповідності різним документам тощо. 

 

Тобто освіта страшенно забюрократизована, по-перше, а по-друге, на перший план у ній виставлено наукову, а не практичну складову. І доки акредитація спеціальностей у навчальних закладах залежатиме від відсотка кандидатів та докторів наук, доти журналістська освіта в нас буде відірвана від життя. 

 

Я глибоко переконаний, що журналістика є тією галуззю, де наявність наукових ступенів і реальна ситуація на медіаринку — це дві паралельні реальності. Тож ключовим критерієм у журналістській освіті, як на мене, має бути відсотокгідних практиків, які долучені до викладання певних курсів, а не відсоток кандидатів та докторів наук у тому чи іншому навчальному закладі.

 

Має бути синергія науковців і практиків. А сьогодні люди — гідні, досвідчені, яких я поважаю — вимушені значною мірою займатися не дослідженням галузі, в якій викладають, а паперовим оформленням самого процесу викладання. 

 

Так, загалом наші університети для практиків відкриті, свідченням цьому є і те, що я сам маю можливість виступати там з лекціями. Але в основному йдеться про разові безкоштовні виступи, тож у мене це, можна сказати, таке дороговартісне хобі.

 

А реально зміниться ситуація тоді, коли у нас самі університети почнуть запрошувати практиків до прочитання навчальних курсів і оплачуватимуть цю роботу. Коли у нас будуть відкриті конкурси, щоб кожний університет перед початком навчального року оголошував такий конкурс на певні дисципліни і певну кількість годин, а всі фахівці на медіаринку, які відчувають свої сили в цьому, могли подавати свої конкурсні пропозиції. Щоб виш потім обирав серед них залежно від професійного досвіду і його якості, а не від того, чи є людина кандидатом або доктором наук. 

 

Поки ж у нас наукові критерії стоять на першому місці, то система працюватиме на самовідтворення і залишатиметься річчю в собі, де все підпорядковано виконанню бюрократичних вимог. А викладач-практик залишатиметься екзотикою, потрібною, щоб закрити пункт ліцензійних вимог «співпраця зі стейкхолдерами», але все ж екзотикою.

 

— Як ви ставитеся до того, що факультети чи відділення журналістики створюють у багатьох навчальних закладах, здавалося б, дуже далеких від медіагалузі і гуманітарної сфери загалом? Адже навряд чи є аж такий шалений запит на спеціальність... 

 

— У цьому я не бачу особливої проблеми. Є ринок, тож логічно, що виші реагують на його вимоги. Очевидно, якщо є попит, то є і пропозиція. Та й вишів у нас стільки, що вже важко розібратися, який з них більш профільний...

 

І, можливо, якраз умовно грошовитіший університет якоїсь фінансової чи промислової галузі міг би забезпечити кращу конкурентну пропозицію, ніж гуманітарний виш, щоб найняти найкращих фахівців України і забезпечити взірцеве навчання журналістики.

 

За рахунок того, що в нього є більше ресурсів, зокрема акумульованих від прийому на основні і профільні спеціальністі. За умови, повторюю, що в кадровому пріоритеті будуть не наукові звання задля акредитації, а залучення кращих практиків. Але сьогодні я в це не вірю.

— Сьогодні сучасної журналістики навчаються не лише студенти і медійники-початківці. Активну участь у численних і різноманітних тренінгах, що їх проводять за сприяння донорів українські громадські організації, беруть журналісти і редактори з великим професійним досвідом, зокрема і представники реформованих (колишніх комунальних) місцевих редакцій, яким багато чого доводиться навчатися з нуля. Наскільки ефективним вам бачиться таке навчання?

 

— Мій досвід як секретаря Національної спілки журналістів України у взаємодії з колегами з реформованих редакцій показує, що це зазвичай дуже вмотивовані й дуже досвідчені люди, доволі відкриті до нових знань, справ і технік.

 

Вони пройшли через низку кардинальних змін у професії, і я бачу, що більшість з них, може, навіть краще і чіткіше усвідомлює журналістську місію, ніж окремі молоді люди, сформовані у вже незалежній Україні. 

 

Дехто з молодших колег вважає, що журналістика — це писати гарні статті про людей, які заплатять за це гроші, або що це перепости з фейсбуку. Мовляв, стрічка «гуде» на певну трендову тему — щось потрібно про це написати.

 

А те покоління звикло бути в «полі», поряд зі своїм читачем — їхати, скажімо, у віддалені села, вислуховувати там людський біль, а потім порушувати перед місцевими посадовцями гострі питання, які хвилюють жителів глибинки.

 

Колегам «старого гарту» болить несправедливість, і в цьому їхня сила. В цьому ж значною мірою й полягає суть нашої праці, щоб виступати посередником між аудиторією й тими, хто володіє інформацією, яка здатна допомогти цій аудиторії, або тими, хто володіє ресурсами, які здатні вирішити проблеми цієї аудиторії. Тому і з розумінням своєї місії, і з відкритістю знанням у таких журналістів усе окей. Вони хочуть вчитися, і вони готові вчитися, як і змінюватися та змінювати.

 

У 2023-му наша команда Національної спілки журналістів досліджувала потреби редакцій з прифронтових та деокупованих територій. І ось, тісно спілкуючись із колегами, я побачив, як змінюється в багатьох із них сприйняття, приміром, тих самих цифрових платформ. 

 

Якщо ще кілька років тому багато хто з них казав, що в нас є газета — і все добре, і ніякі фейсбуки нам не потрібні, бо це крастиме читачів, то тепер вони говорять, що побачили потенціал цифрових платформ і будуть їх розвивати.

 

Значною мірою така зміна відбулася вимушено, через дуже погану роботу Укрпошти. Проте люди готові це робити й успішно роблять у їхньо­му поважному (для сегменту реформованої преси він в середньому такий) віці. 

 

Молодші колеги нерідко звертають увагу саме на вік редакторів і журналістів реформованих локальних медіа. Але, знаєте, я б тут якраз акцентував на позитиві. Бо є життєвий досвід, який, з одного боку, дає розуміння місії журналістики, а з іншого боку — люди готові адаптуватися, бо більшість з них цією роботою живуть, журналістика є для них справою всього життя і вони не хочуть іти з професії, тож готові освоювати нові інструменти. Тому навчання для цієї категорії дуже потрібне і перспективне. Зокрема, й ті тренінги, що їх проводить ужебагато років «Тернопільський прес-клуб». 

 

Вважаю, що донорам варто і надалі підтримувати такі програми, тому що, образно кажучи, це та сама вудка, яку ми даємо людям, щоб далі вони вже самостійно ловили рибу.

— Останнє запитання стосується вашого дітища — заснованого вами всеукраїнського конкурсу «Я — журналіст!». Якою є його головна мета? А також поділіться, будь ласка, висновками і враженнями.

 

— Є речі, які робляться інтуїтивно, коли людина починає якусь справу, навіть до кінця не усвідомлюючи її мету. Можливо, Бог щось підказує, а ми просто виступаємо знаряддям у його руках. Десь так було в мене з цим конкурсом. В мене немає чіткої відповіді, навіщо я його придумав і навіщо його проводжу зараз. Швидше, є раціональні висновки, які вже розумом робиш постфактум, коли аналізуєш здобутий досвід. 

 

Очевидно, що цей конкурс дає дітям можливість самовиразитися, розповісти свої історії світові, розкритися, проявити себе. Очевидно, що це і для мене важливий комунікативний майданчик. Очевидно, що він став одним з інструментів подолання освітніх втрат, що їх спричинило насамперед тривале онлайн-навчання під час пандемії. Припускаю, що найбільше освітніх втрат — саме від нього.

 

Будь-які подібні конкурси — це можливість для дітей зайвий раз виговоритися, проявити і показати себе, знайти підтримку, а для вчителів — ще раз відчути важливість своєї праці. Тому принциповим для мене є офлайновий формат нагородження, щоб люди могли спілкуватися, взаємодіяти, подивитися одне одному в очі. 

 

Також конкурс сприяє можливостям поширити в інформаційному просторі історії про героїзм українців, про успіхи українців, про те, що відбувається в Україні під час війни. Тому що ми націлюємо дітей не на літературу, а на журналістику, на те, щоб вони розповідали реальні історії з реальними іменами і подіями. Історія України пишеться сьогодні, пишеться нами і на наших очах. І я гордий, що учасники мого конкурсу беруть активну участь у цьому процесі. 

Колись, будучи школярем, я сам брав участь у різних конкурсах та олімпіадах. І добре пам’ятаю, якими важливими в такому віці є можливість самовиразитись, як від підтримки і визнання ніби крила виростають і хочеться старатися, щоб досягнути більшого. 

 

Ще мені здається, що дітям зараз важливо доносити, що й у такий складний час в Україні є можливість досягати успіху, що в них є тут перспектива. І якщо конкурс когось до цього підштовхне, дай Бог, то я буду радий.

 

Хочу розповісти про одного з наших переможців, Артема з Миколаєва. В 2021 році він виборов гран-прі, а в 2022-му їхня сім’я виїхала за кордон. Але через рік він повернувся в Україну, бо вирішив для себе, що здобуватиме вищу освіту тут, у Київському університеті імені Тараса Шевченка. Сказав, що не мислить себе поза Україною, хоче тут жити, тут здобувати успіхи і бути корисним. Це один iз прикладів, які варті поширення, і заради таких теж варто проводити наш конкурс. 

 

Існує він уже 15 років. І весь цей час ми, сім’я Голубєвих, проводимо його власними силами і за власний кошт, плюс невеликі пожертви від небайдужих людей, які покривають частину витрат. Хотілося б, звичайно, більшої підтримки з боку тих, хто здатний її надати, тому що для нас це досить витратно, а для багатьох насправді це не такі великі кошти. І прикро, коли стикаєшся з байдужістю, навіть коли просиш лише поширити інформацію про конкурс.

 

Не знаю, до слова, чи є в Україні ще такий масштабний конкурс (щороку в ньому беруть участь 700-800 дітей, в останні два роки — з 13 країн світу), який 15 років витягує на собі приватна особа з невеликими статками.

 

Багато хто каже: «Ти молодець, хай тобі якийсь грант дадуть». Ну то допоможіть його отримати, зведіть з меценатами, самі киньте гривню. Весь бюджет конкурсу — це кілька тисяч доларів, його могла б закрити одна людина чи організація. От тільки де їх знайти?

 

Я ось написав у фейсбуці, що готовий за власні кошти приїхати до вашої громади територіальної, до вашої школи, щоб презентувати конкурс, ви лише зберіть мені вчителів і дітей. Результат — нуль. Було лише одне запрошення, але це завдяки моїй колишній однокурсниці, яка домовилася зі школою, де навчається її дитина. 

 

Допомагають самі вчителі, які зі своїх невеликих зарплат кидають на конкурс по 50-100 гривень і самі розповідають про нього учням, іноді батьки долучаються. Я бачу всі донати, тому знаю, про що кажу: бідні допомагають бідним. Але тут ідеться навіть не про гроші, а про інформаційне та організаційне сприяння, щоб відчути, що те, що ти робиш, воно потрібне не тільки тобі. 

 

Або ось Міністерство освіти і науки — чому б їм, наприклад, не відслідковувати такі речі, що робить громадянське суспільство, представником якого я в даному випадку є? І відповідно не запропонувати підтримку якоюсь практичною інформацією — контактами, базами шкіл, можливо, якусь зустріч допомогти провести. Щоб відчувалася проактивна зустрічна підтримка, що держава є сервісом для корисних громадських ініціатив.

 

Купа освітянських форумів проводять за грантові кошти нескінченні панельні дискусії: як не відкриєш соцмережі — усі про щось дискутують, дискутують... Дорогі готелі забиті людьми з бейджиками, які все щось радяться, радяться, як ту освіту реформувати.

 

Організатори серпневих педконференцій змагаються в креативності. Хоч би раз хто покликав виступити перед освітянами — розповісти про конкурс, поділитися конкретним 15-річним досвідом унікального для України проєкту, який на своєму горбі витягує багатодітна сім’я! Невже сприймають мене як настільки чужого для системи?

 

Цього року ми вперше зробили номінацію для студентів, бо до того конкурс проводився тільки для старшокласників. І однією з лауреаток, до речі, стала студентка Галицького коледжу, випускниця Школи сучасної журналістики Тернопільського прес-клубу Анастасія Пестрак.

 

Треба зазначити, що в нас дуже гарні стосунки з тернопільськими освітянами. Хочу згадати, приміром, Галину Вишневську, яка раніше викладала в Галицькому коледжі, а тепер працює у педагогічному університеті. Я завжди приділяю багато уваги особистим контактам з конкретними людьми, які зацікавлені та вмотивовані, бо в таких випадках завжди є результат.

 

Загалом я прагну знайомитися і контактувати і з директорами шкіл, і з учителями, і з батьками активних обдарованих учнів. Ненав’язливо розповідаю, що є такий конкурс, це безкоштовно, ви нічим не ризикуєте. Якщо дитина творча— пише, фотографує, знімає відео — то хай спробує, хай проявить себе. Тим більше, що є багато прикладів, історій успіху, які надихають.

 

Розкажу в кількох словах лише про одну з таких. У 2011 році, коли все тільки починалося і конкурс «Я — журналіст!» був ще обласним рівненським, а учасників — не більше сотні, переможцем став 16-річний сільський хлопчина Петро Катеринич. Сьогодні він — кандидат наук, викладає на факультеті журналістики в Київському університеті імені Шевченка.

 

Це талановитий фотохудожник, який спеціалізується на фотографуванні птахів у їхніх природних ареалах і вважається провідним фахівцем у цій сфері на світовому рівні. А цього року Петро виявив бажання стати одним із меценатів нашого конкурсу. Він прийшов до нас у Спілку журналістів, членом якої є, особисто нагородив дитину, розказав свою історію.

 

А в нинішньому журі конкурсу — теж є його колишні переможці, які нині вже кандидати наук, викладають у вишах, мають власну справу, власні онлайн-школи. І це захоплює. Звісно, що вони такими стали не завдяки конкурсу, але і та перемога, разом з іншими, зробила їх тими, ким вони сьогодні є.