Першою реакцією багатьох (і в Україні, й у країнах ЄС, і в самих Сполучених Штатах) на звістку про переконливу перемогу Трампа і трампістів був розпач.
І лише дехто з європейських та українських експертів доводив: катастрофи ще не сталося, з тими, за кого проголосували американці, треба намагатися працювати.
На цьому тлі політики наввипередки вітали президента-електа, не шкодуючи суперлативів для його перемоги (й чинити інакше для них було б зараз просто самогубством).
Кілька дуже попередніх висновків з того, що відбулося
Перший. Схоже, зруйнованою виявилася сама модель західної ліберальної демократії. Вона базувалася на вірі в те, що відповідальний і наділений доступом до інформації виборець зуміє зробити правильний і корисний для себе та для спільноти вибір.
Заміна традиційних ЗМІ як джерел інформації на соцмережі зробили пересічного виборця об’єктом тотальних маніпуляцій, і перевагу при цьому здобули саме цинічні популісти, їхні меседжі завжди є яскравішими й зрозумілішими для мас.
Тож ми не повинні звинувачувати американців: багато інших демократичних країн (включно з нашою) голосували в ХХІ столітті саме так.
Другий. Дуже можливо, що «ера Трампа» для США і світу — надовго. Якщо не відбудеться нічого екстраординарного, то через чотири роки головне крісло в Білому домі успадкує ще цинічніший популіст Венс, який (це показали віцепрезидентські дебати) чудово вміє вчитися, як поводитися перед величезною авдиторією.
Він (якщо, знов-таки, не станеться чогось надзвичайного) сидітиме в ньому ще вісім років. Сумарно дванадцять років — термін, достатній для тектонічних змін, тим більше, що конгрес віднині теж перебуватиме під повним контролем трампістів.
Третій. Імена чільних постатей та контури політики нової команди достеменно не відомі ще нікому, але є достатньо підстав вважати, що Америка повернеться до такої собі модифікованої «доктрини Монро», — на тлі подальших змагань за світову першість із Китаєм.
Рухатиме трампівською Америкою винятково голий прагматизм. У рамках цього домовленості (тимчасові або далекосяжні) з найодіознішими диктаторами на кшталт путіна чи кім чен ина стануть для США цілком прийнятною річчю.
А моменти емпатії, людського співчуття до покривджених і загрожених народів зникнуть із переліку визначальних чинників, на підставі яких Вашингтон формуватиме свою міжнародну політику.
Кілька висновків для України
Перший. Трамп буде об’єктивно зацікавлений у тому, щоб закінчити війну в Україні якнайшвидше, — надто багато він про це говорив. Навряд чи він прагнутиме зробити це на основі неодноразово озвучених москвою «п’яти цілей СВО».
Схоже, він чітко розуміє: Україна повинна отримати гарантії безпеки. Але нейтральний статус України та визнання територіального статус-кво на базі теперішньої лінії фронту є тими речами, які нова команда в Білому домі активно розглядатиме. Маємо вже не просто здогади журналістів, а прямі заяви близьких до Трампа людей на кшталт Ілона Маска.
Другий. Суто людського співчуття до страждань українців, які героїчно борються за свою свободу, нова Америка вже не матиме — міркування такими категоріями буде для неї невластиве.
До того ж, на жаль, ні Трамп, ні Венс, ні Джонсон (що, з великою ймовірністю, збереже спікерську посаду) не мають добрих і довірливих людських відносин з українськими очільниками, і сьогодні справа комунікацій з американською верхівкою виглядає для українців дуже проблемною. (Посол Маркарова докладала титанічних зусиль для встановлення неформальних зв’язків з лідерами республіканців, але все це виявилося перекреслено одним-єдиним нещасливим візитом президента Зеленського на оборонне підприємство в Пенсильванії).
І не треба переоцінювати 25-хвилинну розмову з Трампом, яку Зеленський уже провів після виборів. Схоже, вона не містила якоїсь конкретики, бо і в голові президента-електа конкретний план дій щодо нас, як виглядає, ще не склався.
Третій. Сподіватися, що президент Байден в останні два з половиною місяці в Білому домі наважиться на якийсь крок на кшталт запрошення України до НАТО, не випадає — надто відчутою виявилася поразка Гарріс.
Її опонента підтримали не тільки всі без винятку «хиткі» штати, а й виборці в загальнонаціональному масштабі. Ще менше підстав маємо очікувати на запрошення до НАТО від Трампа чи Венса (принаймні в найближчі роки — це явно виходить за межі їхнього прагматизму).
Четвертий. Ускладненими виявляться й перспективи просування України до ЄС. Окрилений перемогою Трампа, Орбан тепер навряд чи погодиться на прохання Шольца вийти з кімнати під час вирішального голосування.
Та й польські «хлопи» в урядовій коаліції зроблять усе, щоб відкласти перспективу членства України в Євросоюзі на багато десятиліть — використовуючи для цього не так гасло мит і квот на продукти рільництва (для решти Європи таке виглядало б відверто егоїстично), як вимоги каяття за «Волинську різанину» 1943 року.
П’ятий. За нових зовнішніх умов (що драматично помінялися, й не на нашу користь) далі тлумачити очікувані контури української перемоги так, як це записано в плані президента Зеленського, буде вже нереалістично.
Необхідні матеріальні ресурси для такої перемоги могли надати тільки США, а тепер уже зрозуміло, що вони цього не зроблять (принаймні в найближчій перспективі).
Є ризик, що подальше наполягання на «плані перемоги» в теперішньому вигляді викличе тільки роздратування Трампа (який і так не має до України теплих почуттів).
І ми натомість опинимося не лише без далекобійних ракет, а й без оперативних засобів утримування лінії фронту та прикриття українських міст.
Впливовий аналітик зі штабу переможців Браян Ланза вже відверто заявив в інтерв’ю ВВС: якщо українці не покажуть реалістичного бачення миру й далі наполягатимуть на поверненні Криму, то по допомогу до трампівської Америки вони можуть не звертатися.
І хоч невдовзі надійшло роз’яснення, що, мовляв, це лише приватна думка самого Ланзи, але те, що ця думка існує не в одній його окремій голові, сумнівів не викликає.
Шостий. З огляду на неможливість успішного протистояння водночас і Вашингтону, і москві має бути розроблено і представлено (і союзникам, і власному суспільству) «план Б».
Його основною метою має стати на цьому етапі збереження української державності на території, контрольованій владою України, — з наданням для цього необхідних міжнародних гарантій, вагоміших за будапештські папірці, підписані тридцять років тому.
Паралельно Україна повинна, по-перше, докласти всіх зусиль, щоб зупинити загрозливе просування ворога на сході (втрачені сьогодні міста вже ніхто нам найближчим часом не віддасть).
І по-друге, ні в якому разі не визнавати лінію розмежування новим державним кордоном. Питання повернення Україні окупованих територій повинно далі перебувати на міжнародному порядку денному і стати sine qua non (обов’язковою умовою) для повноцінного повернення росії до міжнародного співтовариства.
Сьомий. Війна ввійшла для України в найзагрозливішу фазу. Ризик «обвалення» фронту й окупації нових значних територій як ніколи великий. Протистояти цьому зможе тільки єдність українського суспільства.
І формування нового уряду національної єдності (який мав би легітимність узяти на себе неминучі на цьому етапі непрості рішення) знову постає на порядку денному.
Змагання політиків за кращі позиції на наступних виборах виглядають сьогодні злочином, бо сама перспектива цих виборів як ніколи туманна, а всілякі медведчуки і табачники вже на низькому старті й готові прибути з москви до Києва, щоб очолити тут окупаційну владу (за катастрофічного для нас сценарію розвитку подій, говорити про який зараз не хочеться).
Тимчасова зміна акцентів — не поразка України
Восьмий висновок для нашої країни. Від професійності й гнучкості київського керівництва сьогодні немалою мірою залежатиме те, на кого буде скероване насамперед Трампове роздратування, коли він нарешті зрозуміє, що закінчити війну за 24 години — зовсім не так просто.
Трамп — людина імпульсивних рішень, і слід на всі доступні способи (зокрема й використовуючи потенціал міжнародних комунікаторів) спонукати його до таких рішень на користь України.
Поки, на жаль, у цьому змаганні рахунок, схоже, не на нашу користь. Після перемоги Трампа російський диктатор демонстративно змінив тональність своїх заяв.
Він знову заговорив про можливість існування «незалежної України» (звісно, що нейтральної) і навіть про існування окремого, хоч і «братнього», українського народу (офіційною позицією кремля від літа 2021 року було те, що в Україні та на росії живе один народ). Навіть назвав теперішній розвиток подій (за який він же сам несе повну відповідальність), «трагічним».
Натомість тональність заяв президента Зеленського на саміті Європейської політичної спільноти в Будапешті зовсім не змінилася порівняно з часом, коли ще була надія на те, що при владі у Вашингтоні залишаться прихильні до України демократи.
І в контексті останніх подій чергові слова про українську «формулу миру» не здатні були переконати навіть наших найщиріших на сьогодні союзників.
Тож чи насправді все для нас так безнадійно?
Ні. Якщо Трамп таки доможеться від путіна згоди на щось подібне до плану, озвученого багатьма ЗМІ — демілітаризована зона під контролем європейських вояків уздовж усієї лінії зіткнення плюс постачання американської зброї як фактор стримування потенційної чергової російської агресії, — то Україна (хоч і зазнавши болючих територіальних втрат на середньострокову перспективу) фактично отримає максимально прийнятний на ту ж перспективу замінник ст. 5 договору НАТО.
Це дасть нам можливість для відновлення сил і маневру (а в російській імперії, як учить історія, періоди шовіністичного піднесення завжди чергуються з періодами внутрішніх чвар і занепадів — коли повернення окупованих територій знову стане реальним).
А якщо путін мирні ініціативи Трампа таки відкине, то в України з’являється шанс домогтися в імульсивного американського керманича того, в чому відмовив нам розважливий Байден. І тоді план перемоги президента Зеленського знову може бути покладено на стіл у його первісному вигляді.
Поки що «важковаговики» європейської політики сходяться на тому, що з послідовністю дій щодо української війни Трамп іще не визначився.
Польський прем’єр Туск анонсував, що невдовзі президент-елект оголосить принаймні частину своєї пропозиції — про часові й просторові параметри припинення вогню та про гарантії безпеки для України.
Прийняття такої пропозиції (хоч би якою вона виявилася в деталях) буде для нас дуже болісним. Адже українцям доведеться розпрощатися з тим, що багатьох підтримувало всі ці майже три страшні роки, — вірою, що зло буде-таки покарано. Але її відхилення доведеться оплатити дуже великою кров’ю, і теж без суттєвих шансів на покарання уособленого росією зла.
Пам’ятаймо: тимчасова зміна акцентів не означатиме поразки України — поки народ зберігає готовність до боротьби, а його збройні сили мають для того сучасні засоби.
Тож закінчити статтю хотів би обставиною, про яку чомусь мало згадують наші експерти, але на значення якої звернув увагу радник Трампа з національної безпеки за часів його першого президентства Болтон.
Анонсоване рішення президента-електа вивести Америку з Паризької кліматичної угоди 2015 року стане кошмаром для екологічних активістів усього світу (і, напевно, суттєво погіршить шанси зберегти температурний баланс планети в прийнятних параметрах).
Але в короткостроковій перспективі збільшення американського видобутку нафти й газу обвалить світові ціни й завдасть російському бюджету удару, значно дошкульнішого від дотеперішніх дірявих і половинчастих санкцій. Напевно, цю обставину повинен розуміти й путін, оцінюючи свої можливості далі вести війну високої інтенсивності.
