Жити повноцінно попри параліч: історія 20-річного Олега Сергачова з Полтавщини

У свої 20 Олег Сергачов із села Вельбівка Миргородського району на Полтавщині отримав уже чотири досить затребувані онлайн-професії: Іnstagram-маркетолога, таргетолога, Direct-менеджера та NFT-спеціаліста.

 

Нині освоює ще дві — розробника Telegram-ботів і спеціаліста з товарного бізнесу. При цьому має лише атестат про середню освіту.

 

Причому дев’ять років він навчався вдома й два — дистанційно у Гадяцькій школі №3. Закінчив школу з посередніми оцінками. 

 

Ба більше, хлопець здобув освіту й заробляє собі на життя за допомогою лише... великого пальця на лівій нозі. Адже він змалечку після перенесеного енцефаліту паралізований. 

Наше інтерв’ю відбувалося в письмовому форматі, оскільки Олег має ще й значні вади вимови і переймався тим, що я його не зрозумію. А я, навпаки, хвилювалася за те, що йому важко друкувати.

 

«Чомусь більшість думає саме так, але це хибна думка. Я можу втомитися після години роботи, але досить відпочити 5-10 хвилин, і знову працюю без проблем», — написав мені Олег у Telegram.

 

Отак, як є, — грамотно, з усіма розділовими знаками.

 

Цьогоріч Олег збирався вступати до вишу, вже навіть документи подав на факультет психології. А потім передумав. Каже, навіщо витрачати п’ять років свого життя, щоб отримати диплом? Адже зараз є купа курсів, на яких можна всього за три місяці опанувати практичні знання. 

 

— Згодом куплю курси з психології в міжнародній школі Expert. Психологія для мене дуже важлива, оскільки я часто працюю з людьми і мені потрібно розуміти кожного. Дуже хотів би також покращити свою вимову, — ділиться своїми планами на майбутнє Олег Сергачов.

 

Багато хто називає його українським Ніком Вуйчичем. Бо є в цього маленького хлопця з неслухняним тілом і вагою всього 35 кілограмів така велика сила духу, така жага до життя, що це надихає всіх, з ким він спілкується.

 

Усіма своїми вчинками він доводить: не існує бар’єрів, які неможливо було б подолати. Що можна заробляти на гідне життя, працюючи єдиним пальцем на нозі і, звісно, головою. І що можна бути щасливим у стосунках, навіть якщо на побачення тебе привозять у кріслі колісному.

 

...Олег — четверта дитина в родині. У нього є три старші сестри, які живуть окремо, і молодший дев’ятирічний братик Дениско, з яким у нього особливий духовний зв’язок.

Олег Сергачов.

 

Він народився абсолютно здоровим хлопчиком, але у півтора року перехворів на енцефаліт. Хвороба спричинила порушення нейронних зв’язків і як наслідок — тяжку інвалідність. Лікарі давали невтішні прогнози: не буде говорити, мислити й навіть сидіти.

 

Інтелект Олега, на щастя, не постраждав.

 

Можливо, якби батьки займалися реабілітацією хлопчика з дитинства, він мав би кращий фізичний розвиток. Однак, коли він потрапив на огляд до столичних фахівців, ті лише розвели руками: надто пізно.

 

Подробиці того, чому здібний підліток з обмеженими можливостями роками перебував у чотирьох стінах і практично не розвивався, ми опустимо. 

 

Зовсім інше життя почалося в нього після того, як сусідкою родини стала Світлана Новікова. П’ять років тому жінка перебралася з Києва до Вельбівки. Педагог та психолог за фахом і просто небайдужа людина, вона одразу ж забила на сполох: беззахисну дитину треба витягувати з тієї безвиході, в якій вона опинилась.

 

На той момент батько багатодітної сім’ї помер, а мама не могла впоратися з життєвими обставинами. Світлана пропонувала сільській владі оформити Олега в спеціалізований заклад, але з оформленням, сказали чиновники, багато мороки, це додаткові витрати, та і узагалі, дитині краще погано вдома, аніж добре в інтернаті. 

 

— Певно, це той випадок, коли бюрократизм чиновників перетворився на плюс, — усміхається пані Світлана. — Олешки, де був єдиний в Україні інтернат для таких людей, на жаль, потрапили під окупацію... 

 

Щоб якось розширити світ для Олега, родина Новікових подарувала йому насамперед смартфон. На диво, він його досить швидко опанував і, коли йому була потрібна якась допомога, телефонував. 

 

А допомога хлопцеві з тяжкою формою інвалідності потрібна постійно і в усьому, адже він не може самостійно ні поїсти, ні одягнутися, ні сходити в туалет... 

 

Світлана підключила до боротьби за Олега місцеву громадськість, волонтерів, вірян з Києва. Благодійники подарували йому комп’ютер, і він став хлопцеві інструментом для навчання й заробляння грошей.

 

На зібрані ж кошти Світлана знайшла хлопцеві доглядальницю. Але та затрималась на роботі недовго – по-перше, її хазяйнування не подобалось мамі Олега, по-друге, родичі доглядальниці були проти втручання, як вони вважали, у чужу сім’ю. 

 

— На щастя, в Олега рухома душа, рухомий інтелект і рухоме серце, — відгукується про нього Світлана Новікова. 

 

Це можна назвати дивом, але минуло зовсім небагато часу, й Олег за допомогою волонтерки Віталіни Пінчук відкрив ФОП. На той час йому було всього 17. За сприяння Світлани Новікової місцеве сільгосппідприємство взяло його на роботу. В обов’язки хлопця входило просувати агрофірму в соціальних мережах.

— Зі своєї першої зарплати в 6 тисяч гривень, яка приблизно дорівнювала моїй пенсії, я придбав собі кеди Converse, про які давно мріяв, — згадує Олег. — А ще у складчину з мамою купили Денисові планшет. 

Однак я не затримався довго на роботі, бо мені було нецікаво. І вже невдовзі знайшов іншу. Причому спочатку уявлення не мав про неї. Так сталося, що знайома мені власниця бухгалтерської компанії «Твій звіт» поцікавилася, чи вмію я розробляти боти. Я відповів, що спробую. Методом тику, логіки, інформації з інтернету таки створив той бот і був щасливий, що опанував новий інструмент для заробітку. Перше завдання фірми виконав доволі швидко. Пізніше отримав ще кілька замовлень на розробку Telegram-ботів. 

 

Хлопець також працював на Prom.ua, у книжковому магазині Zobibook, був Direct-менеджером виробників 3D-шпалер. На останній роботі був зайнятий повний робочий день з понеділка по суботу.

 

Щодня у нього було до пів сотні клієнтів, яких він консультував, оформлював від них замовлення. Йому навіть надходили пропозиції навчати інших менеджерів.

 

Олег не без гордості зазначає, що жодного разу не провалив дедлайни: завжди вчасно справлявся із завданнями, попри короткі терміни здачі проєкту й відсутність світла.

 

Перші онлайн-професії з просування бізнесу в інтернеті хлопець опановував у столичного блогера та підприємця Влада Яська.

 

— Я був вражений цілеспрямованістю свого учня, — говорить Влад. — Приклад з Олегом має закрити роти всім жебракам, які просять дати їм курс безплатно чи дати грошей. Паралізований хлопець із села друкує лише пальцем ноги, не може говорити, може лише слухати... Почав навчатися у мене в 17 років і невдовзі написав, що отримав від свого першого клієнта 180 доларів. 

 

— Олег — мій підписник, маркетолог, — додає блогер і власник онлайн-школи з маркетингу Ігор Рорк (Скорик). — Якось він повідомив мені, що в нього з’явився клієнт на 800 доларів, і спитав, чи етично вести його, якщо він працює з його прямими конкурентами. Олег розвивається фінансово, не будучи злим комерсантом. Навпаки, як на мене, занадто заморочується. Він упертий і скромний.

 

Лишень вдумайтесь: людина заробляє на життя одним пальцем лівої ноги! На зароблені кошти самостійно орендує квартиру, найняв собі помічників і в цілому сам себе забезпечує. Ну це просто очманіти, як можна використовувати власні можливості! Це людина, яка надихає!

— Ти так легко змінюєш місця роботи... Чому?

 

— Я шукаю себе. На сьогодні також безробітний. Наразі шукаю роботу розробника Telegram-ботів або Direct-менеджера на повний робочий день. Кілька днів тому брав участь у великому конкурсі на посаду Direct-менеджера. Був у п’ятірці кращих, але далі, на жаль, не пройшов.

 

— Твої фізичні обмеження не є причиною у відмові в працевлаштуванні? 

 

— Буває по-різному. Іноді мені відмовляють — бояться, що неякісно чи неоперативно виконаю роботу, а іноді говорять, що зателефонують, і на цьому все закінчується.

 

— Як тобі спало на думку заробляти гроші в інтернеті?

 

— А що, в мене є інші варіанти? Як тільки благодійники подарували мені смартфон і ноутбук, а компанія «Аватор» провела пожиттєвий безплатний інтернет, так я й почав працювати. Тепер користуюсь смартфоном та ноутбуком, які придбав за власні кошти. А перший телефон Nokia X2-02 мені подарував один депутат, коли мені було шість років. Я й свого молодшого брата навчив користуватися гаджетами...

 

Зараз у своєму телеграм-каналі провожу подкасти з різними людьми про історії успіху та залежності, на теми релігії та історії. На цьому не заробляю, бо маю невелику аудиторію. Іноді навіть іду в мінус, роблячи підписникам усілякі подарунки, щоб привернути більше уваги. 

 

Найближчим часом планую також подкасти про булінг та стани аутизму. А зі своїм психологом пані Ганною Волковою з Кривого Рогу думаємо записати спільний подкаст про втрату чоловіків на війні. В ньому йтиметься про те, як жінці пережити цю втрату і, головне, як пояснити дитині, що батька вже немає.

Комп’ютер як доступ у «великий світ».

 

— Ти не справляєшся самостійно з психологічним навантаженням?

 

— Іноді так складаються обставини, що не просто руки опускаються, а навіть суїцидальні думки з’являються. Чесно. У мене зараз ні роботи, ні коханої дівчини, купа боргів, через що не можу рухатися вперед. Сиджу в чотирьох стінах у селі, мені дуже некомфортно жити з мамою. Тому я почав шукати психолога. Але й тут мене чекали невдачі — далеко не всі хотіли працювати за моїм запитом. Пані Ганна погодилася спробувати допомогти мені. Завдяки онлайн-заняттям з нею я більше став розуміти себе, свої бажання. Тепер легше переживаю труднощі, навчився тамувати внутрішні рани, боротися з болями та страхами.

 

Пані Ганна мене розуміє й підтримує.

— Ти й з дівчатами знайомишся в інтернеті? — цікавлюсь у свого співрозмовника.

 

— Так, зазвичай на сайтах знайомств. Але коли жив у Гадячі, то міг без проблем під’їхати до дівчини й наживо з нею познайомитися. Я не боюсь ні дівчат, ні їхніх відмов.

 

Олег поки що бачить себе у вільних стосунках. У них, каже, менше нервів.

 

— Але якщо у майбутньому в мене з’явиться нове кохання і якщо моя дівчина захоче працювати чи розвиватися, я не заперечуватиму. Та все ж основним захисником і годувальником буду я, — заявляє хлопець.

Перший раз він закохався в 14 у старшу за себе дівчину, і це було в реалі. Інша, з якою вони досить довго були знайомі віртуально, просто розкручувала його на гроші. У стосунках з Аліною були і романтика, і ревнощі, і сварки...

 

— З Аліною ми деякий час спільно проживали в Гадячі. Ініціатором цього був я — знайшов квартиру в місті, взяв на себе оплату... На жаль, щастя тривало всього місяць. Після розставання з коханою дівчиною я цілий рік жив один. Повертатися у Вельбівку не хотів. Тож став шукати помічників, які доглядали б мене й підтримували порядок у квартирі. Доглядали всі, хто міг: і двоюрідний брат, і друзі, й колишня дівчина, і просто випадкові люди. До речі, соціальний працівник мені не підходить, бо він працює за графіком у певні дні, й то всього годину.

 

Одного разу зі мною нікого поруч не виявилося, а мені треба було в туалет. Тому я викликав таксиста й попросив його допомогти мені. Він допоміг, я йому заплатив — і чоловік поїхав.

 

Мораль: хоч би яка дупа у вас сталася — жартуйте, фантазуйте та креативте, тому що з будь-якої дупи є вихід і сльози або сварки тут не допоможуть.

 

В Олега було ще одне кохання — Анастасія. Дівчина погодилася розповісти «Україні молодій» про свої стосунки з ним.

 

— Ми познайомились на платформі для знайомств у Telegram. Про фізичний стан Олега я знала із самого початку, бо в анкеті він прикріпив свої фото. Мені було цікаво дізнатись, що це за людина, як він може набирати тексти на телефоні, бо здавалось, що це неможливо. 

 

Доволі швидко у мене виникли до нього почуття. Мене привабило те, що, незважаючи на обставини, хлопець завжди був на позитиві й випромінював оптимізм. Вразила допитливість, щирість, уміння вести діалог, велика жага до життя, бажання рухатися вперед та навчатися нового. Далеко не кожен фізично здоровий може стільки, як Олег.

 

Згодом ми познайомились у реальному житті. З ним було комфортно ментально, але я зрозуміла, що переоцінила себе, бо не була готова до випробувань, які треба було долати щодня. Я не могла йому дати всього, чого він потребував.

 

Ми лишилися друзями.

— Олег — доволі самостійний у тому просторі, який йому доступний, — каже Світлана Новікова. — Він із задоволенням займається громадською діяльністю. Поки жив у Гадячі, місцеві активісти залучали його до інспектування доступності міської інфраструктури. Виявилося, що люди з особливими потребами не могли потрапити до одного з маркетів, бо власники велосипедів прив’язували їх просто на пандусі. Олег вказав на цю проблему директорові магазину, і її вже вирішили: біля торгового закладу розширили велопаркінг, установили кнопку виклику персоналу, якою користуються маломобільні громадяни.

 

Завдяки висновкам Олега міськрада включила у план реконструкції тротуари і дороги в центрі міста, які він також моніторив. У деяких місцях буде перекладено тротуарну плитку, в деяких — понижено бордюри.

 

Ми провели з ним низку мотиваційних зустрічей у шкільних та трудових колективах. Олег дуже сумлінно до них готувався. Присутні на зустрічах були вражені його силою волі.

 

Я прагну підтримувати і розвивати в ньому самостійність, тому говорю Олегу: «Пробуй робити сам, а якщо вже щось не вдасться — звертайся до мене, я поряд».

У нього все, на щастя, виходить. Інколи він робить помилки. Але ми домовилися так: кожна помилка — це набутий досвід, тому не варто розчаровуватися. Буває, пише: «Набутий досвід коштував мені сьогодні тисячу гривень». І ставить смайлик.

 

Наразі хлопець знову у Вельбівці, біля мами, але мріє перебратися до міста, де більше можливостей для самореалізації.

 

— У селі мені дуже сумно та нудно. Я 24/7 удома, у чотирьох стінах, наживо ні з ким не спілкуюсь, окрім мами та братика, дуже мало гуляю... Ось у місті було набагато краще! Я працював, гуляв, проводив мотиваційні зустрічі в різних закладах, заводив нові знайомства, знімав соціальні відео... Це було дуже круте життя!

 

У юнака, який живе в паралізованому тілі, ще багато нереалізованих планів.

 

— Безмежно хочу стрибнути з парашутом і влаштувати фотосесію з пітоном і з тарантулом. Я дуже боюся змій та павуків і хочу йти назустріч своїм страхам, — зізнається Олег. — До речі, висоти і води я теж боюсь, тому в червні цього року за підтримки команди «Безмеж» здійснив банджі-джампінг з 26-метрового мосту в Києві й відчув неймовірний приплив адреналіну, який буває у вільному падінні. А ще хочу потрапити на Балі...

 

— Мій досвід показує, що жити з важкою формою інвалідності мегаскладно, але можливо, — підкреслює хлопець. — Я прагну жити повноцінним життям. Для мене це можливість не залежати від інших. Можливість навчатися, працювати, вільно подорожувати...

 

В Олега Сергачова є ще дві набагато прозаїчніші мрії — мати візок з електроприводом й асфальтову дорогу від дому у Вельбівці до центральної вулиці з твердим покриттям...