Місія — бути поруч. Капелани понад 10 конфесій обговорили найболючіші питання служіння поряд із захисниками

Володимир Стрельцов, лейтенант капеланської служби, 26-та артилерійська бригада імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича:

 

— Для мене як військового капелана ЗСУ важливо те, що на цьому форумі об’єдналися капелани більш ніж десятка конфесій, щоб разом знаходити відповіді на актуальні запитання. Вже сьогодні ми думаємо про проблеми, з якими доведеться стикнутися суспільству після війни, у нових реаліях нової України, і готуємося їх вирішувати.

 

На запитання, з якими ­­ викликами стикаються військові капелани, скажу, що ми часто бачимо смерть наших побратимів. Також ми спостерігаємо, як наші серця грубіють на цій війні. Щодня капелан — ніби відро з відходами (де накопичуються людські образа, біль, страх), увечері він стає перед Господом з молитвою. Я кажу, що вночі Бог приходить і забирає це відерце. І зранку прокидаюся вже з новими силами і знову йду служити.

 

Іноді хлопці питають, мовляв, звідки ти береш сили? Я чесно кажу, що від Бога. Для кожного з нас, а особливо капеланів, дуже важливо мати особисті стосунки з Отцем Небесним, читаючи Слово Боже, відчувати голос Христа у своєму серці.

 

Олександр Воронько, штатний капелан ЗСУ, пастор одеської церкви:

 

— Я служу в сухопутних військах. Вважаю, що у військо мене привів саме християнський світогляд, переконання як священника. Адже першочергове завдання капелана — це бути поруч, підтримувати людей, які отримали травми війни.

 

У першу чергу просто вислухати, що в людини на серці, дати їй можливість вивільнити свій біль. Кожен капелан відчуває той момент, коли можна сказати про надію на Бога, почати говорити про духовні речі. А до того його завдання — просто дати військовому відчути, що він не полишений. 

 

Коли ти пережив поранення, травму, контузію, твоє сприйняття світу міняється, капелан — це той, хто прагне підтримати і разом з тобою готовий долати цей шлях до одужання та відновлення як фізичного, так і душевного.

 

Цей форум зібрав сотні капеланів різних євангельських церков. І це для нас чудова нагода не тільки навчатись, а й обмінюватись досвідом одне з одним.

Руслан Ющук, капелан 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади:

 

— Я пішов добровольцем 4 квітня 2022-го в десантно-штурмові війська. Через рік, коли вже з’явився закон про капеланське служіння, мені запропонували посаду капелана у моїй нинішній бригаді. Потрібно було підтримувати хлопців на передовій душпастирською опікою, молитвою.

 

Якщо казати про виклики капелана, то їх є багато. До прикладу, міжконфесійність. Коли ти приїжджаєш на позицію, там є люди з різних конфесій — православні, католики, протестанти, а ще євреї, мусульмани, і з кожним потрібно знаходити спільну мову. У цьому мені допомагає біблеїстика, тобто праця з першоджерелами. Ми, капелани, не відстоюємо догми певної конфесії.

 

Наприклад, відома заповідь «не убий» у перекладі з давньоєврейської мови означає буквально «не вбий протизаконно, потаємно ближнього свого», а в контексті законодавчих книг Господь дає повне право знищити злодія.

 

Біблеїстика дає відповіді на багато запитань, які нав’язані людям неосвіченими релігійними лідерами. Я думаю, що це проблема не тільки християнства. Дякую Богу, що бачу стільки віруючих людей, які повністю себе посвятили на служіння іншим людям та Богу.

 

Для мене велика радість, що є не тільки штатні капелани, а й капелани-добровольці, які працюють не менше, ніж штатні, жертвують своїм часом, грішми, так само ризикують життям заради Перемоги, нашої рідної неньки України.

 

Роман Матейченко, молодший лейтенант капеланського служіння:

 

— Сьогодні я — штатний капелан у ВЧ А-4950. На початку повномасштабної прийшов добровольцем, був солдатом на посаді стрільця. Але Бог так повів, що незабаром став помічником капелана, а згодом отримав мандат капелана.

 

Божу милість над собою відчуваю завжди. Особливо на позиціях, коли не раз міни падали поряд і не розривалися. Хлопці казали — випадковість, але я знаю, що це Божа милість і відповідь на молитву.

 

Коли ракета вибухнула в метрах десяти від підвалу і ми вижили, знов казали — пощастило, але ротний відповів хлопцям: «Це вам пощастило, що Роман був із вами». Божа присутність скрізь, Господь нас милує, Він любить людей.

 

Роман Марченко, капелан-волонтер, м. Запоріжжя:

 

— На початку повномасштабного вторгнення я пішов до Збройних сил і весь 2022 рік провоював. Отримав поранення, після якого був комісований. Нині служу капеланом у Запорізькому об’єднанні УЦХВЄ.

 

Форум — важлива для всіх нас подія. Адже це вперше ми маємо захід такого масштабу, який об’єднав капеланів з 16 євангельських та протестантських конфесій. Ми всі перетинаємося десь на фронті, зустрічаємось у підрозділах, але щоб так бачити одне одного в чудовій атмосфері в Києві — це велика рідкість. Це також можливість усім напрацювати єдине бачення, скоригувати напрямок — куди і як далі рухатися в служінні.

Олександра Вятржик, відповідальна за шпитальне направлення Корпусу військових капеланів «Християнська служба порятунку»:

 

— Я долучилася до капеланського корпусу ще за пів року до повномасштабного вторгнення. У березні 22-го наш командир Андрій Міщенко призначив мене допомагати в медичному направленні. Так почала служити нашим хлопцям і дівчатам, котрі перебувають у госпіталях після поранення.

 

Девіз штатних капеланів ЗСУ — «Бути поруч». Це дуже цінно для хлопців і дівчат у шпиталях, які переживають період прийняття того, що з ними сталося. Тому їм просто потрібна Божа любов і наша підтримка.

 

Як ми самі справляємося з психічним навантаженням? По-перше, навчаємо наших шпитальних капеланів не брати на себе більше, ніж можемо понести. Обов’язково має бути ротація: не можна ходити кожного дня і цілими днями там сидіти. 

 

По-друге, це служіння для дорослого віруючого. Невипадково в армії капелан — це пасторська посада. Коли людина досвідчена, це означає, що вона є активним членом своєї церкви. Ба більше, щоб нам у госпітальному служінні вижити і бути ефективними, треба жити життям церкви, відвідувати всі богослужіння, особливо молитовні.

 

Також бажано паралельно нести в церковній громаді інше служіння, на яке можна переключитися. Усе це обов’язково. Адже, якщо не наповнюватись силою та наснагою від Бога, ми просто не зможемо вивести госпітальне служіння.

 

Олександр Сидор, молодший лейтенант капеланської служби ЗСУ, пастор церкви в місті Мирноград:

 

— Моє місто Мирноград на Донеччині сьогодні вже залишили цивільні. Я власними руками зачинив двері своєї квартири, із сумом розуміючи, що можу вже ніколи туди не повернутися. І це дуже тяжко.

Але ми маємо надію, дивлячись на нашого Господа Ісуса Христа. Він сам ухвалив рішення прийти на землю, залишив славу Неба для того, щоб бути розіп’ятим заради нашого спасіння. Бог з нами, і ми маємо надію, що буде Перемога.

 

Я вдячний організаторам капеланського форуму. Усе на високому рівні, дуже хороші спікери. Ще раз утвердився в думці, що герої — це всі, хто вирішив захищати життя своїх людей, тих, кого вони люблять, свої домівки, свою Батьківщину. Особлива місія — у капеланів-добровольців, які ухвалили для себе рішення і їздять у гарячі точки, щоб служити хлопцям. Слово Боже нас повчає: «Коня готують на день бою, але від Господа перемога» (Прип. 21,31). Надія на Бога — це те, що нас збагачує, те, що нам повертає сили.