У Львові завершив роботу 8-денний театральний фестиваль «Золотий Лев», за ліком — 35-й.
Він залишається потужною платформою, яка дає змогу за нетривалий час відчути настрої, ритми і тенденції вітчизняного театрального життя; поспілкуватися й обмінятися думками.
Проходив під гаслом «Театр — мовою ідентичності» за підтримки Українського культурного фонду.
Цього разу показали на різних сценах понад 20 вистав театрів із Києва, Львова, нашого Луганська, Херсона, Сум, Дніпра, Мукачевого, Черкас, Кропивницького, а також чеську постановку.
Всі вітчизняні колективи працюють, зважаючи на ворожі обстріли і повітряні тривоги.
Луганський театр через війну двічі переміщений; у повномасштабний період живе під одним дахом із Сумським; вистави показують винятково в укритті. Як і херсонці.
Прикметно, що новаторську театральну мову на фестивалі представив Театр корифеїв. Режисер Євген Лавренчук з командою зумів показати з прив’язкою до сучасної російсько-української війни історію закоханої пари, якій не дозволили бути щасливою у період перед відміною кріпацтва.
Постановка «Перед волею» за однойменною п’єсою Марка Кропивницького поєднала в собі, зокрема, текст Валуєвського циркуляра про заборону всього українського в Україні, нищення росією Маріуполя у 2022 році та музику американського музиканта Тома Уейтса «російський танок» і засвідчує, що Україна не танцюватиме під дудку рф.
«Україна молода» зібрала коментарі учасників «Золотого Лева»-2024, щоб показати найстарший в Україні міжнародний театральний фестиваль у розрізі 35 років.
Понад 4 тисячі акторів з понад 20 країн
Алла ФЕДОРИШИНА, режисерка:
— «Золотий Лев» проходить з 1989 року. Проводить міжнародний фестиваль Львівський академічний духовний театр «Воскресіння», директором та художнім керівником якого до 2020 року, коли відійшов у засвіти, був Ярослав Федоришин, мій чоловік. Ми спочатку працювали акторами в Театрі юного глядача.
Я киянка, могла залишитися працювати у своєму місті чи десь ближче до нього. Але мене тягнуло у Львів. Напевно, це була доля. Наше сімейне життя зі Славіком завжди перетиналося з театром. Цього року 23 вересня було 45 літ, як ми одружилися. Ярослав мріяв створити свій театр. Я не дуже вірила, що це може справдитися. Але мрія збулася.
Наш фестиваль входить до Європейського театрального форуму IETM та асоціації міжнародних фестивалів IFEA. За всі роки учасниками «Золотого Лева» стали понад 4 тисячі акторів з понад 20 країн: Франції, Бельгії, Великої Британії, США та інших.
Наш театр «Воскресіння» має багато своїх вуличних вистав, тож раніше проводили фестиваль почергово то сценічних вистав, то вуличних. Коли організовували 30-й, Ярослав уже не дуже добре почувався, то зібрав усіх друзів, показували й ті, й інші постановки. А вже наступного року почалася епідемія коронавірусу…
Ярослав був фанатом театру і фестивалів. Завжди знаходив спільну мову з людьми. Щоразу хотів в Україну привезти різні види театрального мистецтва, щоб глядачі бачили різні постановки.
Організаторки «Золотого Лева» Ксенія та Алла Федоришина.
Фото «України молодої».
«Воскресіння» — на тепер єдиний театр, актори якого працюють на ходулях. Коли не було епідемії коронавірусу і повномасштабної війни, ми щоразу влаштовували театралізовану ходу містом, коли відкривали фестиваль.
Минулого року було невелике дійство у дворику нашого театру. Цього року — в трохи просторішому дворику Будинку вчених. Основною для цього дійства стала тема українства зі звучанням поезії Тараса Шевченка. Фіналом зробили частину нашої вуличної вистави «Па-де-де». На площах через війну заборонено масові дійства.
Перші ходулі нам робив Василь Маркович Хорошун. Ми були тоді всі ще молоді, а він — пенсіонер, з акторської родини. Ми з Володею Губановим були перші, хто ходили на ходулях.
Львівський фестиваль надихнув створити «Мельпомену Таврії»
Олександр КНИГА, гендиректор-художній керівник Херсонського музично-драматичного театру імені Миколи Куліша, засновник та президент Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії»:
— Сьогодні немає з нами нашого великого друга Ярослава Федоришина, утім живе його театр «Воскресіння» і фестиваль «Золотий Лев». Його рідні, дружина і донечка, продовжують справу, започатковану ним.
Колись давно саме фестиваль «Золотий Лев» надихнув мене на створення власного театрального фестивалю — «Мельпомени Таврії» у Херсоні. «Золотому Леву» нині 35 років, і мене 35 років тому призначили директором Херсонського театру.
Перші два роки, ще за радянської влади, були складними. Тоді першими моїми гастролями взагалі були російські Бєлгород і Пєнза. Потім, коли театру присвоїли ім’я Миколи Куліша, ми зробили на 100-ліття письменника фестиваль його драматургії.
Приїздив зі США син Куліша, зібрали десяток театрів, були і львів’яни. Але Куліша небагато театрів ставили, одні й ті ж вистави привозити — нецікаво. Тому цей фестиваль щорічним робити не було перспектив.
А про «Золотого Лева» вже було чути по всій Україні. І я вирішив уперше приїхати у Львів 27 років тому, саме на фестиваль. Купили квитки — які змогли. Я тоді вперше відкривав для себе фестивальний формат як театральне розмаїття і побачив вуличний театр.
Зрозумів, що драматичні вистави, а не тільки шоу можуть вийти з будівель. Тож подальші експерименти Херсонського театру з лісовим та іншими сценічними майданчиками просто неба були закладені саме тут.
Після цього організували «Мельпомену Таврії». З Ярославом Федоришиним познайомилися вже наступного разу. Потім дружили багато років. Запрошували театр «Воскресіння» у Херсон. Донині їздимо зі своїми виставами на фестиваль «Золотий Лев».
Цього разу привезли моновиставу «Позивний «Горобчик» за п’єсою Наталки Ворожбит «Погані дороги». Виконавиця ролі — заслужена артистка України Тетяна Проворова. Вона весь час залишалася у Херсоні.
Коли ми повернулися в розграбований театр після деокупації Херсона 11 листопада 2022 року, працювати було непросто. З 93 осіб творчого складу донині маємо 31 людину.
Утім є подразник: росіяни створили «Херсонский русский академический театр», який дотепер є десь на тимчасово окупованому лівому березі, у Скадовську, Генічеську. Тож створюємо і показуємо вистави справжнього Херсонського українського театру.
Митці — чи не вар’яти?
Сергій ВИННИЧЕНКО, театральний аналітик, засновник проєкту «Театральна риболовля»:
— Мій перший врибалений «Золотий лев» прийшовся на ювілей фестивалю — його 35-річчя. Еволюційно — досить важлива та визначна точка. Фестиваль зібрав програму з 21 вистави, влаштував зустріч львів’ян із митцями інших міст, запропонував поглянути на події з ракурсу ідентичності.
Мій ракурс виявився прискіпливішим. Мовою цифр — із запропонованої програми назвати роботами, вартими обговорення, можна лише 35%. Суворо? Цілком можливо. Але ж ми про ідентичність і про країну, яка в стані війни.
На моє переконання, реанімація постановок докарантинного періоду, без переосмислення до сьогодення («Ніч на полонині» Луганської муздрами) — нічого, окрім подиву, не викликають. Хоча дату прем’єри навряд чи можна вважати запорукою успіху. Вистава «Пес» Першого театру (Львів) побачила світ у квітні 2024-го, і вже з прем’єри виявилася запізненою в народженні.
Не менш дивними виглядають у фестивальному форматі вистави низького виконавчого рівня. Прикро, коли під маркою «академічного» на сцені з’являються актори, які демонструють всі прогуляні та невивчені уроки зі сценічної мови, акторської майстерності тощо. А деякі приклади наявні хіба що для того, щоб продемонструвати акторсько-режисерську неспроможність («Наснись мені» Мукачівського драмтеатру).
Хвала фестивалю за можливість до порівняння в рамках спресованого часу! Дивуєшся, коли робота студентів творчого вишу в плані майстерності залишає далеко позаду пафосні академічні театри («Украдене щастя» Черкаського театру імені Шевченка або «Молочайник» Київського театру на Подолі). Зауважу, що львівський «Театр у кошику» — ані академічний, ані національний.
Вистава відбувається у чорному кабінеті порожнього сценічного простору. Є автор, режисер і актор, нікого й нічого більше, — і магія театру стається. Трійка Леся Українка–Ірина Волицька–Лідія Данильчук роблять монодраму «Розмова» магнетичною для глядача, пронизуючою його наскрізь, а післясмак тримається ще довгий час по завершенню. Це той рівень філігранності, який виправдовує вставання з домашнього крісла та похід до театру.
Про мистецтво змушує говорити свіжа прем’єра львівського театру «Воскресіння» — «Вар’ят і монашка» постановки Алли Федоришиної. Цілісна та темпоритмічно досконала вистава одночасно працює на демонстрацію виконавчої майстерності, естетичної довершеності, гостросоціального порядку денного: так усе ж таки, ким є всі ці митці — чи не вар’яти?
Звісно, вар’яти, адже хто ще може власною кров’ю і потом занурюватися у питання ідентичності, на білий світ у пітьмі війни витягати творчість «Бу-Ба-Бу» й наочно демонструвати, що «не пушкіним єдиним» («Псяча буд(д)а» Майстерні Дмитра Захоженка); з драматургічних схронів виймати запилені п’єси Корифеїв та пропускати крізь них високу напругу трансформаторної будки «Азовсталі» (вистава «Перед волею» за Марком Кропивницьким у складноскроєній роботі Євгена Лавренчука).
Навіть у суперзапитаному «легкому жанрі» є надзавдання мистецтва. «Відпустка» Львівського вільного театру «Око» — не лише комедія. Це повноцінна терапевтична глибинна робота.
А «Різдво. Тризна» з малюсінького зальчика на 40 місць львівського театру «І люди, і ляльки» розкроковується до безмежного всесвіту — через вірші Сергія Жадана, на глибинному корінні нашої землі до вічних цінностей; смерті та переродження; сил втрачати й воскресати; ставати дорослішими, вимогливішими та відповідальними. До себе, оточення, мистецтва, суспільства.
.png)
