Книга болю. У Полтаві презентували видання «Жити попри все» з розповідями українок про злочини росіян

Презентація згаданої книжки, ініціатором створення якої є ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», що з 2014 року документує воєнні злочини агресора та злочини проти людяності, відбулася у приміщенні Полтавського академічного обласного театру ляльок.

 

У ній 11 жінок різного віку та роду занять, які представляють різні регіони України, діляться пережитим травматичним досвідом російсько-української війни, що розпочалася 2014 року й переросла в повномасштабну бійню 2022-го.

 

Це свідчення з перших вуст про перебування в російському полоні, катування, життя в окупації, пов’язані з війною втрати рідних та близьких, сексуальне насильство рашистів, складну боротьбу за покарання винних. У презентації взяли участь три співавторки видання. 

Розпочинається книга «Жити попри все» зі щемливої розповіді Сталіни Чубенко — колишньої вчительки з міста Краматорськ Донецької області, 16-річного сина якої наприкінці липня 2014 року затримали в місті Донецьк бойовики з бандформування «Керч», за однією з версій, через жовто-блакитну стрічку на рюкзаку, а потім за проукраїнську позицію жорстоко закатували й розстріляли.

 

Майже місяць жінка розшукувала Степана. А дізнавшись про загибель сина, добилася відкриття окупантами карної справи щодо його вбивць. Через три роки в Україні їх заочно засудили до довічного ув’язнення.

 

Після повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ родина Чубенків перебралася до Полтави. Тут пані Сталіна продовжує волонтерську діяльність, спрямовану на допомогу нашій армії, а також робить усе, що в її силах, аби зберегти пам’ять про сина.

 

«У цій книзі сконцентровано стільки болю, що читати її треба дозовано, — порадила вона під час презентації. — Я, скажімо, читала по три розповіді за день, але краще все ж читати по одній, бо це надзвичайно важко. Моя історія — про пошук і втрату сина Степанка.

 

Часто доводиться чути, що я сильна жінка, адже мені вдалося пережити таке сильне горе й попри все продовжувати жити. Люди іноді говорять дивні речі, бажаючи підтримати. Як я змогла не з’їхати з глузду, не накласти на себе руки, не спитися, а жити далі? Щоб не зробити боляче тим, хто поряд і кому Стьопа дорогий, щоб зберегти пам’ять і в такий спосіб продовжити життя сина.

 

Як це — почути, що твого сина розстріляли, і лишитися жити? Як це — дізнатися деталі про те, як знущалися над твоєю дитиною, і не збожеволіти? Як це — бути присутньою під час ексгумації синового тіла і не знепритомніти? Де я беру сили, щоб жити?

 

У своїй оповіді вперше відкриваю душу, розказуючи про те, що відчувала під час пошуків і втрати сина. Так, я не одразу зрозуміла, що тіло — це лише фізична оболонка. А душею мій син завжди зі мною, я відчуваю його присутність — він продовжує жити».

Авторки оповідей (зліва праворуч) Сталіна Чубенко, Тетяна Товстокора та Марина Супрун під час презентації книжки «Жити попри все».

 

«Так сталося, що випасти від старості зубам Стьопи не дали. Коли йому було 16 років, його передні зуби вибили істоти, які вирішили, що любити Україну — це злочин, — ділиться пекучими спогадами, які ви можете знайти у книзі, Сталіна Чубенко.

 

— Я стою на дорозі до селища Горбачево-Михайлівка, недалеко від ворожого блокпоста. Була тут декілька разів: і сама, і з чоловіком. Тут нам погрожували зброєю, стріляли поверх голів, щоб ми зупинили пошуки й поїхали геть... Усе це було в липні-серпні. А зараз початок жовтня. Я зробила все, щоб мене взяли на ексгумацію й щоб вона відбулася. Чекаю того моменту, коли зможу спуститися з дороги вниз. Там може бути мій син. Мені сказали, що він там.

 

Але мій мозок відмовляється в це вірити. Моя душа рветься від болю й відчаю, моє серце нічого не відчуває й лише відстукує, мов годинник. Ні, там не мій син. У тій ямі немає нікого. А якщо і є, то це не він. Його не могли вбити. Усе що завгодно, але щоб убити... Навіщо? Тільки за те, що українець? Це якийсь жахливий сон. Загорнуте в брезент тіло. Зігнута в коліні нога. Зв’язані скотчем руки позаду, за спиною. Я не можу плакати, не можу кричати, мені перекрили кисень... Це не може бути правдою. Це не мій син! І — це мій син! Точніше, все, що залишилося від веселого, мужнього, доброго, спортивного хлопця, який так важко прийшов у цей світ і ще важче пішов із нього».

 

«Усіх нас, співавторок, об’єднує непроста доля, — підсумувала свій виступ пані Сталіна. — І героїні всіх цих історій знаходять у собі сили жити далі. Мені сподобалися слова колишньої­ жительки Донецька Олени Німаніхіної, яка після його окупації перебралася до рідного міста Українськ, а потім евакуювалася в Молдову: «Твердо знаю, що я українка. І не асоціюю себе з жодним із псевдоутворень. Розумію, що моя ненависть надовго... і що хороших росіян не існує». Це роздуми про те, що болить кожному з нас. Переконана, що непокаране зло повертається. Те зло, свідками якого ми стали 2014 року на Донбасі, тепер поширилося на всю Україну. На жаль, тоді ми не змогли його зупинити».

Усе життя Тетяни Товстокори пов’язане з рідним селом Яковенкове, що на Харківщині. Здобувши в Харківському університеті фах учителя української мови та літератури, вона повернулася до своєї школи, де спершу працювала педагогом. А 2010-го стала директором навчального закладу.

 

«Коли розпочинався цей проєкт, ми, всі співавторки, зібралися разом. І коли кожна з нас розповідала свою історію, було стільки сліз, — пригадала пані Тетяна. — Дуже вдячні ініціаторам створення цієї книги, у якій показана доля багатостраждальної України. Ми розказуємо світу, хто такі українці, і доносимо правду, що чинить на нашій землі клята русня. Насправді дуже важливо, щоб хтось тебе почув. Моя історія — про життя в окупації, що тривала пів року».

 

Уже 26 лютого 2022 року колони російської військової техніки в’їхали до села Яковенкове. І з кожним наступним днем, за словами Тетяни Товстокори, ставало все гірше. Холодний погріб, по суті, став домівкою для їхньої родини: у ньому ховалися від щоденних обстрілів.

 

Десь через три тижні зникли електрика, зв’язок, у магазинах стало порожньо. Та навіть під час окупації Тетяна Товстокора та її колеги навчали своїх учнів за українською шкільною програмою, як вона говорить, по хатах. 

 

«Ми вирішили, що якось виживатимемо, — продовжує свою розповідь пані Тетяна. — У червні до нас додому приїхали двоє військових. Просять, щоб перейшла на російську. Я їм сказала, що не вмію говорити російською, так і відповідала українською. Уже в серпні росіяни запустили «нову» школу. На співпрацю з ними погодилася одна переселенка з Донецької області: стала директором. А вчителів не було.

 

Тому нас із колегами змушували працювати, однак ми відмовилися. Я весь час говорила: ми вчили дітей любити Україну, а тепер маємо «перефарбуватися» й закликати любити росію? Та ні, такого ніколи не буде! Через це мене примусово забрали з дому й повезли до міста Балаклія. Із мішком на голові повели до камери.

 

Там було дуже жарко, допікала спрага, а води не було. Їсти давали якусь баланду. Коли я не повернулася додому, мій чоловік почав мене розшукувати. Тоді хтось і сказав йому, що я в підвалі через те, що не хочу коритися новій владі. На четвертий день чоловік передав мені в камеру букет троянд і торбинку з іще теплою їжею. У другій половині дня знову наділи мішок на голову, посадили до автомашини.

 

За кермом, здається, був той самий військовий кавказької національності, який забирав мене з дому. Говорить, що дає 5 хвилин на збори, а далі — «на свою Украину»: «Дойдешь — будешь праздновать свой второй день рождения».

 

За збігом обставин наступного дня якраз були мої іменини. Прощаємося з чоловіком, сльози затуманюють очі. Мимоволі думаю: невже все це і справді з нами відбувається? Привезли мене знов до поліції. Цього разу дали зразок тексту — я і дві співкамерниці мали хвалити на камеру їхню «доблестную армию» і «режим путина», запевняти, що «мы их все время ждали».

 

Мені з горем пополам вдалося видавити із себе ці слова з третього разу. Після цього вкотре наділи мішок на голову, посадили до автівки й вивезли до їхнього блокпоста. Відстань між їхнім і нашим блокпостами — близько двох кілометрів. Росіяни несподівано відкрили вогонь.

 

Тож отой шлях ми долали 4-5 годин, аж поки не дійшли до підконтрольної Україні території. Наші військові вказали на бліндаж, де можна сховатися. І тут знову почався такий обстріл! Снаряди рвалися поряд, на голову сипалася глина. От тоді й згадалися слова того кавказця: «Если дойдешь...».

 

Коли під час наступальної операції наші війська визволили село Яковенкове, Тетяна Товстокора повернулася додому. Уперше у своєму житті вона з гордістю везла із собою наш національний стяг. Той прапор підняли разом зі шкільним колективом, і він майорів на подвір’ї навчального закладу. 

 

«Зараз не лише займаємося освітнім процесом, а й допомагаємо ЗСУ: плетемо маскувальні сітки, донатимо, перемо одяг військових, готуємо для них смаколики, бо фронт зовсім поряд. Дехто з тих, хто погодився працювати за окупаційної влади, не вважає себе винним: мовляв, того вимагали обставини. Але я не пішла на угоду зі своєю совістю й пишаюся всім нашим педагогічним колективом, який відмовився від співпраці з ворогом. І тепер вважаю своєю місією розказувати правду про справжню сутність росіян, аби ні в кого не лишалося ані найменших ілюзій про «великий російський народ». До того ж світ має знати, якою ціною ми здобуваємо незалежність», — зазначає пані Тетяна.

Наймолодшій співавторці видання «Жити попри все» Марині Супрун — 18 років. Дівчина, яка нині опановує фах телерадіоведучої в Київському університеті культури, зізнається: «Коли тримаю в руках книжку, співавторкою якої я є, це так дивно. Причому ця книга не фантастична, не романтична, це історичний документ, свідчення про війну. На жаль, у 18 років мені довелося писати про російський полон. Ця книжка не для того, щоб пожалітися, а для того, щоб не тільки нинішні, а й прийдешні покоління пам’ятали, хто наш ворог». 

 

Історія Марини Супрун про те, як 2022 року всіх 367 жителів її села Ягідне Чернігівської області, у якому всього 5 вулиць, російські окупанти запроторили до шкільного підвалу, де селяни провели цілий місяць. Оскільки в приміщенні самої школи загарбники облаштували свій штаб, Марина припускає, що вона та її односельці стали для них живим щитом. 

«І тому нас вряди-годи випускали на подвір’я. Зранку ми могли вийти в туалет, але тільки одночасно по троє осіб. Для справляння нужди в інший час мали відра, та росіяни не завжди дозволяли їх виносити, — описує деталі дівчина. — Загалом рятувалися, як могли.

 

У підвалі було дуже тісно — на одну людину припадало десь пів квадратного метра площі. Дорослі, в основному, спали сидячи (і коли вони вийшли з підвалу, ноги в них були, як колоди). Тільки для дітей чоловіки забрали з дитсадка ліжечка і зробили з них двоярусні, щоб ті займали якомога менше місця.

 

Старші діти (поміж них і я, тоді 16-річна школярка) спали внизу, як пишу в книзі, у формі морського коника. Дорослі одразу згуртувалися й вирішили облаштувати біля підвалу «пекельну кухню»: розпалювали два багаття й готувати на них якісь нехитрі страви. Кацапи підкидали нам армійські сухі пайки, в основному прострочені (продукти в них часто були цвілими), або ж віддавали, скажімо, макарони з «гуманітарки», на які пролилася солярка.

 

І наші жінки (серед них і моя мама) примудрялися з нічого приготувати щось, що було б іще й смачним. У результаті ми мали десь по пів склянки супу на день, але то була їжа. І коли росіяни взагалі не випускали нікого з підвалу, наші кухарі просили дозволу закип’ятити воду хоча б для малюків.

 

Тільки у великій кімнаті підвалу, де ми сиділи, було 39 дітей, найменшій дитині виповнилося лише 1,5 місяця. Із водою було гірше. Наприкінці всі дуже відчували спрагу. Води не стало навіть у колодязях — москалі всю вибрали. Коли вони спускалися до темного підвалу просто посеред ночі, то шукали дівчат.

 

Тож мами нас ховали, запинали хустками, накривали якимось лахміттям. Була одна молода жінка, яка виходила, так би мовити, добровільно. Про неї ширяться різні чутки. Але я ставлюся до неї з повагою. Бо якби не вона, то на її місці могли б бути я, мої подруги, мама, інші жінки.

 

Коли москалі заходили до нас п’яними, то приставляли комусь до скроні автомат і натискали на спусковий гачок — грали в російську рулетку. Та найстрашніше з того, що закарбувалося в пам’яті, — це коли в підвалі через задуху гинули люди.

 

Всі 11 осіб померли у великій кімнаті, де, повторюю, перебували й ми. Дехто перед смертю божеволів. Мертві лежали поміж живих, бо вночі росіяни не дозволяли їх виносити. І тільки вдень їхні тіла переміщали до кочегарки й складали там. Що іще було жахливим?

 

Бранці були доведені до такого стану, що вже не відчували жалю до померлих, не мали сліз, а просто констатували факт: от іще один, мовляв, віддав Богу душу. І найбільше мене тривожить те, що всі оці жахіття бачила моя менша сестра, якій на ту пору виповнилося лише 9 років».

 

За словами дівчини, були такі миті, коли її переповнював відчай, терзало душу усвідомлення того, що ніхто з полонених не вийде з підвалу живим, що в будь-який спосіб москалі їх знищать. У такі моменти її підтримував друг Влад, і така підтримка була надзвичайно важливою. «У кожної з нас своя жахлива історія, і в кожної є те, що допомогло її пережити. Тож ця книга й про те, як не зламатися, залишитися самим собою під час війни», — вважає Марина.

 

Свою розповідь у книзі Марина Супрун закінчує спогадом про те, наскільки понівеченим вона побачила своє село, коли вони зрештою вийшли з підвалу: «Усе навколо було зруйноване. Щось — ущент, щось — частково, але дивитися було неможливо ані на одне, ані на інше... Наш зруйнований дім був більше схожий на хлів... Стеля розлізлася від вологи й дір у даху. Небо також плакало. По хаті бігали собаки. Стіни були геть не схожі на стіни будинку, в якому ще недавно мешкали люди. Я вже мовчу про речі, які були змішані з лайном і брудом. Це все, що вони, росіяни, можуть залишити після себе».

У книзі є й відверті історії трьох жінок, які представляють ГО SEMA Ukraine. Це організація, що бореться за права українок, які пережили сексуальне та гендерно зумовлене насильство під час війни.

 

Її заснувала колишня підприємиця з Донеччини Ірина Довгань, яка 2014 року через свою патріотичну позицію потрапила в полон до бойовиків, зазнала катувань і була звільнена після публікації її фото біля так званого «стовпа ганьби» у світових засобах масової інформації (у виданні міститься і її розповідь).

 

2018 року Ірина свідчила на суді в Гаазі у справі, що стосувалася полонених та тих, хто постраждав від сексуального насильства під час російсько-української війни.

 

На жаль, до лав згаданої організації постійно вливаються нові жінки, які стали жертвами сексуального насилля з боку росіян уже під час повномасштабної війни.

 

Представниця ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» Надія Нестеренко акцентує: читаючи історії українок про пережитий травматичний досвід війни, ми постійно помічаємо в них хоч маленький промінчик світла.

 

«Це свідчення не лише про біль та втрати, а й про стійкість та силу духу. Авторки текстів висвітлюють, у чому вони черпали сили, що надавало їм емоційну підтримку під час складних подій. І нам здається, що в цей період гострої фази 10-річної війни з росією, коли повсюди чуємо про виснаження, зневіру, занепад духу, дуже важливо озирнутися довкола й побачити, що насправді ми досить непогано з усім справляємося. А для тих, хто все ще шукає отой промінчик надії, книга якраз і слугує своєрідним дороговказом». 

 

Наприкінці її ви знайдете поради психолога щодо практичних кроків до відновлення після психологічної травми, а також цитати авторок текстів про те, що допомагає їм справлятися з пережитим травматичним досвідом.

 

Після презентації кожен з присутніх міг отримати в подарунок книгу, про яку йдеться, з написами та автографами трьох співавторок. Варто додати, що видання розповсюджується безкоштовно. Також його можна завантажити на сайті ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» у розділі «Книги» за посиланням: totalaction.org.ua.