Трагікомічний блокбастер: битва з волонтерами

Автомобіль — це слово має для кожного свій сенс. Для когось — це мрія дитинства, можливість мчати по автотрасі назустріч пригодам під драйвову музику.

 

Для когось — купа залізяччя, яка димить, торохкотить, створює аварії на дорогах, ламається, забруднює повітря тощо. А для бійців Сил оборони України автомобіль — це життя.

 

Ні для кого не секрет, що машини для фронту в сучасній війні є розхідником. Вони ламаються, паляться, знищуються. Війна — завжди цифри.

 

І чим більше у фронту автомашин, тим швидше можна підвезти боєприпаси на позицію, доставити особовий склад підрозділу на ту ділянку, де ворог намагається прорватись, врешті-решт, це можливість швидко відвезти пораненого вояка ЗСУ до лікарні й врятувати йому життя.

 

Зрозуміло, що при такому активному використанні машини Сил оборони десятками виходять з ладу. Тож не дивно, що наразі збори на автомобілі посідають чи не перше місце серед усіх потреб ЗСУ, конкуренцію можуть скласти славнозвісні FPV-дрони.

 

Суспільство розуміє потреби військових, а саме тому донатить на збори, щоб вояки змогли своєчасно отримати потрібне, щоб іще одне життя пораненого солдата було врятоване, щоб ворог не просунувся українською територією.

 

Але гроші — не чарівна паличка. Якою цінною б не була валюта, — це все звичайні папірці. Але люди конвертують їх у дрони, спорядження, автомобілі.

 

Як уже було зазначено, автотехніка може виходити з ладу, тож її треба ремонтувати. Дещо бійці можуть зробити самотужки, військову техніку можна передати до ремонтних батальйонів.

 

А що робити, коли зламалася звичайна «Тойота»? Рембати й так по вуха в роботі, а тут іще й цивільна техніка. На допомогу приходять такі люди, як Дмитро.

Дмитро почав займатися волонтерством ще в далекому 2014-му. «Це зараз, — каже він, — закрити запит на 300 тисяч здається легким завданням. А тоді зібрати 3 тисячі гривень на реабілітацію бійця вже було чимось неймовірним».

 

Наразі чоловік зі своєю командою ремонтують військові автомобілі, а також збирають кошти й купують нові на заміну втраченій техніці.

 

Оголошень в інтернеті багато, але зрозуміло, що не кожна машина підійде для виконання завдань фронту, навіть таких базових, як логістика.

 

Подекуди автомобілі не в належному стані, про що продавці «забувають» попередити. Відповідно, навіть зібрані на закупівлю кошти не гарантують моментальної появи автомашини.

 

Кожна одиниця транспорту, як розповідає волонтер, — це сотні оголошень, десятки дзвінків, пара-трійка оглянутих автомобілів.

 

І добре, якщо продавець територіально знаходиться в Києві, щоб можна було швидко оцінити стан техніки. А якщо це область чи інше місто? А якщо поїздка не результативна? Інколи буває й таке, що машина в напіврозібраному стані.

 

Це передусім довгий пошук деталей на маркетплейсах, а якщо машина ще й раритетна, то базова задача одразу перетворюється на справжню пригоду. В результаті запчастини доводиться шукати буквально по всьому світу.

 

Автомобілі бувають у різному стані, й далеко не завжди він ідеальний, чи принаймні придатний до вжитку. На пам’яті Дмитра Недашківського рекордсменом зі швидкості поламок є авто, що зламалося за 40 хвилин, не встигнувши виїхати навіть за межі міста.

 

Безпосередня складність ремонту машин, які використовують військові, — це габарити. Такий транспорт має возити сотні кілограмів боєкомплекту, працюючи фактично цілодобово. На жаль, роботи це ніяк не полегшує.

 

«Наприклад, з автомобіля «Део Сенс» я можу зняти коробку передач сам, а для того, щоб зняти коробку «моноблок», яка йде одним вузлом разом із так званою «роздаткою», з позашляховика або пікапа, потрібно чотири людини», — каже Дмитро.

 

До цього ще й додається відсутність базової культури обслуговування автомобілів, у результаті чого, щоб відкрутити гайку, треба пробитись крізь 5 см бруду. Волонтер наводить приклад, коли з підрамника на звичайному «Фольксвагені Т4» було зібрано два мішки відбірного донбаського чорнозему, а дно авто, яке пригнали зі Швейцарії, було ідеально чистим.

 

Тож робота Дмитра і його товаришів ніколи не була легкою. Збір коштів, вибір і купівля нових авто, пошук потрібних деталей, збірка автомобілів, ремонт — усе це потребувало чималих сил, нервів, а також часу. На жаль, замість того, щоб допомагати волонтерам і, відповідно, армії, деякі представники владних структур чомусь вирішують ставити палиці в колеса.

Навіть під час повномасштабного вторгнення не всі громадяни розуміють ситуацію, в якій опинилася наша держава. Волонтери неодноразово стикалися зі спротивом їх рухові.

 

До співробітництва з кіностудією ім. Довженка команда Дмитра мала «базу» у Вишневому, яку, зі слів волонтера, на жаль, довелося покинути завдяки «старанням» місцевого чиновника, оскільки останній, вочевидь, дуже хотів заволодіти їх приміщенням. До волонтерів приходили з погрозами, вимикали світло і навіть пошкодили дві машини.

 

Зважаючи на такі обставини, Дмитро і його команда вирішили змінити локацію. Завдяки другу вдалося вийти на кіностудію ім. Довженка, з якою невдовзі й було розпочато співпрацю.

 

У волонтерів знову було власне приміщення для ремонту автівок військових. Усе було б добре, якби не одне «але»: апартаментам, які вони отримали у власне розпорядження, було 97 років.

 

Зрозуміло, що ремонт там не робили. Як згадує чоловік, тільки від одних задніх воріт вони вивезли близько 30 мішків сміття. Про стан стелі чи стін не треба й згадувати. Під час дощів треба було проявляти неабияку вправність, щоб не перечепитися через відра, в які крізь дірки в стелі стікала вода.

 

«На даху попроростали дерева! Великою проблемою було знайти теплий бездощовий період, щоб дах просох і його можна було ремонтувати. Близько тижня ми пропрацювали на даху. Навіть драбина згнила, не кажучи про випадаючі цеглини зі стін, діряві вікна, повну відсутність опалення й інколи ще й відсутність води на студії, внаслідок чого були проблеми з туалетом», — розповідає Дмитро Недашківський.

 

Волонтери розуміли, що це фактично тепер їх другий дім, тому серйозно взялися до справи з облаштування приміщення — влаштовували суботники, придбали підйомник для нормальної праці, привезли близько двох тонн будматеріалів.

 

І волонтери, і студія дійшли загальної згоди: Дмитро зі своєю командою отримали приміщення, де можна було розмістити автомобілі та «гуманітарку» від дружного фонду, а кіностудія — додатковий дохід у вигляді орендної плати, а також підтримку від волонтерів.

 

Дмитро ремонтував студійні автомобілі, інколи надавав машини для зйомок, а коли останній водій студії пішов до лав ЗСУ, навіть вивозив сміття на самоскиді. Така відносна ідилія протрималася понад рік.

 

Волонтери спокійно працювали, якихось конфліктів із керівництвом не було, якщо не рахувати дріб’язкових суперечок з керівником місцевого автоцеху. Діяльність останнього дуже нагадувала Остапа Бендера з усім відомої радянської кінокомедії.

 

Чоловік постійно намагався вибити гроші з усіх на якісь незрозумілі госппотреби, імітував активну діяльність, а після його візитів подекуди зникали речі різної ваги й розміру.

 

До прикладу, в орендованому приміщенні волонтери виявили справжнісінький раритет — радянський позашляховик ГАЗ-67, випуск якого застав ще Другу світову війну.

 

Незважаючи на те, що машина була в розібраному стані, хлопці обережно перемістили машину в інше приміщення. Після візиту керівника автоцеху вона також зникла в невідомому напрямку.

 

Загалом працювати було можна, але до певного моменту.

Зі зміною керівництва кіностудії ім. Довженка змінилося все. Як розповідає волонтер, знайомство з новим директором почалося зі слів «Ти хто такий? Скільки тобі збирати речей?».

 

Причиною такої раптової зміни настроїв волонтер називає... свою компетентність. Його кандидатуру було висунуто на посаду голови автоцеху кіностудії, що неабияк налякало нових керівників, яке хотіло поставити на це місце свою людину.

 

Зрозуміло, що тепер волонтер і його команда заважали «верхам» студії. Навіщо ідейні, якщо є свої? А тому було прийнято просте рішення — позбутися волонтерської майстерні.

 

Для початку нові управлінці підвищили тариф орендної плати в 5 разів, притому «попрохавши» волонтерів доплатити ще й різницю за всі минулі місяці.

 

Навіть не очікуючи відповіді від волонтерів, одразу заявили, що приміщення, в якому розташовувалася автомайстерня, потрібне для проведення фестивалю.

 

Відповідно його все одно треба звільнити, таким чином ситуація одразу стала патовою.

 

Звичайно, що Дмитро спробував владнати справу. Залишати добре облаштоване (в тому числі й власним коштом) зручне місце, не маючи хоча б запасного варіанту, звичайно, ніхто не хотів.

 

Але як тільки волонтери відмовились покинути приміщення, з’явилися проблеми. Дмитру заявили, що він нібито мало не збив охоронця на воротах, і той тільки в останню мить устиг відскочити.

 

Після цього чоловіку повідомили, що у волонтерської автомайстерні з’явилися «величезні борги за оренду». Як каже сам Дмитро, наразі його «борг» існує у вигляді чотиризначної цифри й тільки з тієї причини, що минулий платіж спеціально не проводять задля створення ще однієї причини виселення — боргів, які вони нібито не в змозі покрити.

 

Зрештою, стався взагалі просто кричущий випадок — одну з машин волонтерів зламали та пограбували. Недашківський повідомив начальника охорони про злочин і попросив не розголошувати цю інформацію, але йому сказали, що це звичайна провокація з боку самої ж волонтерської майстерні.

Якою ж буде розв’язка в цій ситуації — не знає ніхто. Конфлікт набув серйозного розголосу, що привернуло увагу багатьох людей, у тому числі й з компетентних органів.

 

Наближається час, коли волонтерам доведеться шукати новий прихисток. Цих людей важко не зрозуміти. Після ремонту майстерні, після стількох добрих справ, зроблених для кіностудії, після пропозицій розвитку місцевого автопарку з вкладанням власних коштів їх просто хочуть викинути.

 

Але й волонтери, і розбурхана такою новиною громадськість усе ще сподіваються, що здоровий глузд таки переможе, і хлопці зможуть повернутися до улюбленої роботи, яка щомиті наближає перемогу України. 

 

P.S. Редакція готова надати можливість керівництву кіностудії імені Довженка висловити свою позицію з приводу порушеної проблеми.

 

Антон ОГЕЙ