У столичному Музеї шістдесятництва презентували виставку «Княгиня з високого замку», присвячену 100-річчю з дня народження лауреатки Шевченківської премії Людмили Семикіної.
Мисткиня з 1960-х була учасницею руху опору, творила та дружила, зокрема, з Аллою Горською. До того ж була серед тих, хто створював Музей шістдесятництва.
На виставці художниці, майстрині декоративного мистецтва й текстильної пластики представлені моделі одягу та аксесуари, ескізи вбрання, декоративні деталі та заготовки для моделей, а також аплікації — оригінальні тканинні композиції 1969 року «Либідь», «Мавка лісова», «Криниця».
Частина експонатів виставки, яка триватиме до середини жовтня, — з колекції Музею шістдесятництва. Це, зокрема, свити і костюми, створені для друзів-шістдесятників Галини Севрук, Валерії Андрієвської (Сверстюк), Надії Світличної та інших. Більшість робіт художниці для цієї виставки надав її син, український митець Сетрак Бароянц. Деякі роботи експонуються вперше.
«Час подарований вам Богом — міцно тримайте в руках, як гриву коня», — говорила Людмила Семикіна.
Мисткиня була дивовижною, відкритою і принциповою людиною, й сьогодення ще не може до кінця збагнути все те, що вона зробила.
Ставила перед собою дуже високі завдання й була настільки потужною, що люди, які її оточували, надихалися її силою.
У кого з друзів були якісь кольорові речі, сукно, вишивка, незвичної фактури тканина — приносили Людмилі Семикиній, й усе те добро використовувалося для створення мистецьких шедеврів.
У 1970 році в нинішньому Будинку профспілок на Хрещатику (тоді на трьох поверхах розташовувалися відділи композиторів, театралів та художників) у холі 3-го поверху відбулася перша виставка строїв Людмили Семикіної «Народні мотиви в сучасному одязі».
Свитки публічно демонстрували на собі знайомі дівчата. В ті ж роки мисткиня вдягнула в свої ексклюзивні роботи ледь не весь хор «Гомін» Леопольда Ященка.
Багато друзів художниці з гордістю носили створені нею стильні свити, кептарі й жилетки. Ті строї, які не були заношені до дірок, — передано до Музею шістдесятництва господарями чи їхніми дітьми.
Народилася Людмила Миколаївна в Одесі, по закінченню в 1947 році художнього училища продовжила навчання у Київському художньому інституті, отримавши в 1953 році диплом художника-живописця.
У 1957 році стала членом Спілки художників України — працювала в стилі класичного живопису, але тематика творів була нав’язливо продиктована вимогами єдино визнаного тоді в СРСР соцреалізму.
Радикально і назавжди змінив її життя прихід до Клубу творчої молоді КТМ у 1962 році разом з Аллою Горською, Віктором Зарецьким та іншими.
У часи КТМ Людмила Семикіна вдосконалювала знання української мови, захоплювалася лекціями істориків Брайчевського, Апанович, Компан та разом з Горською працювала над виготовленням костюмів і декорацій для вистав Молодого експериментального театру Леся Танюка.
У 1964 році стала співавторкою створення вітражу на шевченківську тему в холі столичного Університету імені Шевченка, яку знищили ще до відкриття.
Людмила Семикіна була мужньою жінкою. На відміну від деяких митців, не відкликала свій підпис у 1968 році від славнозвісного громадського «листа-протесту 139» на ім’я Брежнєва, Косигіна та Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів, за що була виключена зі Спілки художників.
За порадою Алли Горської, вибираючи можливі шляхи для творчої реалізації, зайнялася створенням авторського одягу на основі народних традицій.
Почала займатися реконструкцією історичних костюмів, працювала художницею з костюмів у театрі та кіно (для к/ф «Захар Беркут», «Пропала грамота»), над створенням дитячих діафільмів тощо.
У 1988 році мисткиню поновили у Спілці художників із формулюванням «за відсутністю фактів звинувачення». За доби відновленої Незалежності Людмила Семикіна створила колекції одягу «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Модерн».
У 1996 році відбулася її персональна виставка «Високий замок», а наступного року за комплекс колекцій вона стала лауреаткою Державної премії України імені Тараса Шевченка.
Тоді ім’я мисткині було внесено до довідника «Життя славетних» Американським біографічним інститутом, а в 2001 році її відзначили премією імені Василя Стуса.
