Не свого можуть і побити. Чий «дах» у бізнесу з продажу наліпок і стрічок на «добру справу»?

Гуляючи ввечері в центрі Києва, можна зустріти підлітків, які з радісною усмішкою запропонують вам наліпку чи стікер. Звичайно, спочатку про оплату не йдеться.

 

Людині буквально тицяють у руки кольоровий клаптик паперу, белькочучи щось про «безкоштовну роздачу».

 

І вона, не розуміючи підступу, з радістю візьме цю наліпку, що справді має чудовий та яскравий вигляд.

 

Наліпками можна прикрасити якийсь елемент кімнати або просто віддати дитині, яка буде в захваті.

 

Але тут-таки спрацьовує та сама приказка про безкоштовний сир у мишоловці.

 

Людина, що бере в руки цей маленький дарунок, одразу потрапляє на гачок хитрунів. «Клієнту» починають розповідати легенду. Легендою може бути будь-яка сльозлива історія — від казочок про збір на навчання і лікування хворих цуциків та аж до брехні про збори на ЗСУ.

 

Після розповіді історії клієнту пропонують зробити «добровільний внесок у добру справу». Відмовитися не кожен може, тож «клієнт» витягує гаманець.

 

Однак не будь-яка сума «молодим волонтерам» може припасти до душі. Якщо «внесок» виявиться меншим за 40-50 гривень, то людині м’яко на це натякнуть.

 

Здебільшого пересічні громадяни покірно виплачують потрібну суму.

 

Це пояснюється не тільки внутрішньою м’якістю, а й простою психологією. Впродовж усього життя люди за отриману річ у магазині розраховуються коштами.

 

Суть у тому, що люди спочатку дають гроші, а потім за них отримують певний товар. Тут же все навпаки. Людина вже отримує в руки товар, і коли до неї звертаються з проханням заплатити, то в підсвідомості з’являється бажання виконати запропонований алгоритм і, так би мовити, завершити вже звичну операцію.

 

В результаті виникає цікава ситуація, коли обидві сторони фактично задоволені, але реальну вигоду отримала тільки одна — ті самі збирачі на лікування цуциків, які отримують суму, що в рази покриває витрати на подаровану наліпку.

 

Здебільшого жертвами таких продавців стають солідні люди. Коли ти гуляєш з коханою дівчиною, то не хочеться здатися жаднюгою, а тут іще й історія про волонтерство, навчання тощо.

 

І навіть гарненьку наліпку зверху дають, ну як тут відмовити? Особливо коли попереду чекає теплий погляд другої половинки, яка дуже задоволена широким жестом свого коханого.

 

А тому подекуди в таких ситуаціях за дешевий стікер можна отримати навіть тризначні, а якщо дуже пощастить, то й чотиризначні суми.

 

Така «торгівля з добровільними внесками» продовжується цілий день, після чого ділки з повними гаманцями простують не в притулок для бездомних тварин, а на «базу», «касу», «штаб» тощо.

 

Зазвичай це орендовані невеликі приміщення у віддалених районах Києва. Там на них чекають успішні 20-30-річні «наставники», які запитують: «Ну що, молодь, скільки сьогодні нагребли?».

 

А заробіток становить кілька тисяч гривень, після чого гроші ділять навпіл. Половину забирає начальство, іншу половину залишають продавцям.

 

Чи треба казати, що навіть за кілька тижнів такої роботи можна заробити суму, що дорівнюватиме двом чи трьом середнім зарплатам по Україні? Звичайно, що й конкуренція за такий бізнес вельми солідна.

 

Якось вдалося поспілкуватися з людиною, яка кілька тижнів працювала на подібній роботі.

 

«Там такі гроші гребти можна! Зраночку ідеш на зазначену тобі точку (їх суворо розподіляють) і працюєш там. У всіх конторах по-різному, але в середньому це годин 8, хоча буває, що й усі 12. Далі впарюєш оці дешеві наліпки, а взамін отримуєш пристойні суми. Ввечері здаєш касу, там такі суми подекуди заносять, що просто очманіти. Я сам був свідком, як кілька дівчат років по 15 принесли по 8 тисяч кожна, і це за день. А скільки там повз касу йде…»

 

У цьому бізнесі свої правила, в кожної контори свій район. Усі точки між собою поділені, а якщо сунешся на чужу територію, до тебе одразу підійдуть потрібні люди.

 

І якщо виявиться, що ти самовільно зайшов у чужий район чи взагалі сам почав працювати, то тут можуть і побити. Але загалом такий бізнес вигідний для всіх.

 

Школярі чи студенти перших курсів мають можливість заробляти непогані гроші, організатори ж цього дійства друкують різноманітні стікери, а ввечері підраховують прибуток.

 

Було б добре, якби влада Києва і правоохоронці уважно придивилися до подібної «торгівлі» хоча б на головних вулицях міста.

 

Часто юні «продавці» чіпляються, щоб впарити стікер чи наліпку, а це створює щонайменше дискомфорт. 

 

Антон ОГЕЙ