«Тату-воїн» — про фотопроєкт учасника АТО, мистецтвознавця Андрія Котлярчука

«Проєкт «Тату-воїн» був задуманий ще в АТО в 2014 році, коли побачив неймовірні картини тату на спинах бійців, — веде розповідь Андрій Котлярчук.—  Але, як виявилося, воїнів з такими татуюваннями дуже мало. З того часу я постійно думав, як краще зробити їхні фото... 

 

І раптом зрозумів, що мода на войовничі тату стала епідемією. Зараз вона тотальна: коли йдеш по вулиці, то помічаєш, що ледь не кожна п’ята людина татуйована. І це стало підказкою, що пора робити проєкт!

 

Десь паралельно я як мистецтвознавець вивчаю різні мистецькі течії, й мене дуже зацікавив римський класичний стиль і його ренесанс на початку XVI сторіччя, яке називалося Чинквеченто.

 

Тож вирішив, що треба робити проєкт у цьому дусі. І все воно якось поєдналося: ці татуювання й римський класичний стиль, плюс іще об’єктив, яким планував знімати, й формат плівки.

 

Зрештою, зупинився на камері Камбо з бронзовим 240-міліметровим об’єктивом Геліар 1922 року австрійської фірми Фохтлендер (він вважається найкращим портретним об’єктивом ХХ сторіччя) та класичній срібній плівці 4х5 дюймів.

 

Ці шляхетні об’єктиви зараз не дуже розповсюджені, бо якщо фотограф його придбав, то його продають хіба що його діти. Саме таким бронзовим об’єктивом дозволялося знімати імператорську родину Японії, бо імператор Хірохіто цінив красу малюнку цього об’єктива. 

 

І ось, коли все зібралося — технічна, мистецька й соціальна складові, — я почав запрошувати військових із татуюваннями до своєї студії. Спершу було дуже важко, бо люди на фронті і їм узагалі не до цього.

 

Але якось мій приятель-лікар каже: «Давай я тобі пришлю хлопця, який лежить у госпіталі». Це був «азовець», я його відзняв, потім ще раз перезняв, і якось потроху військові почали з’являтися й про мене пішов певний розголос. 

 

 

Проєкт усім подобається, до того ж я використовую спеціальне тло, яке нагадує місячне небо крізь гілки дерев. І воно стає невід’ємною частиною світлини. Зображення виходить не графічним, а мальовничим.

Цей проєкт про тату — він і соціальний, і художній, і документальний. Тож сподіваюся, що такий «сплав» просто «вибух­не». 

 

Незабаром буде виставка моїх світлин у Києві, в Музеї-майстерні І. П. Кавалерідзе. А в 2025 році планується вихід книги, що буде присвячена дослідженням татуювання в українському суспільстві.

Це дуже цікава тема! Люди бояться татуювань, упереджено до них ставляться, особливо старше покоління, бо вважають їх частиною кримінальної культури. На сьогодні це вулична мода, яка вирвалася з підпілля. Зараз кримінальних татуювань ви майже не побачите. Мода на татуювання проникла в усі верстви населення. 

 

 

Я дивлюся на це різноманіття татуювань, і мені цікаво... Бачив і Шевченка, і вишиванки, і копії печерних малюнків із зображенням військових сутичок. Дуже багато малюнків пов’язані з культурою вікінгів. А от християнських татуювань — мінімум. І це якось мене навіть дивує.

 

Коли я спілкувався з хлопцями з «Іноземного легіону», де більшість із католицьких країн, то там якраз воїни були зататуйовані дівами Маріями й хрестами. У нашій культурі зараз це не розповсюджено абсолютно. 

Виникає запитання, чому пішла така хвиля... Зараз мода на мужність, і цей попит дуже великий. Це навіть щось на кшталт розпізнавання «свій-чужий». 

 

 

Подібні зміни настрою в суспільстві вже були. Наприклад, в Індії буддизм у ХVI столітті був офіційною релігією, але коли у 1525 році султан Захіреддін Мухаммед Бабур напав на Індію, буддизм із його позиціями миру миттєво став неактуальним. Найжорстокіші індійські культи одразу повернулися й залишилися до цього часу.

 

В українській армії теж сталися подібні трансформації, християнство трохи поступилося войовничим культам вікінгів.

Усе життя я займався професійною фотографією. У п’ятому класі взяв до рук фотоапарат «Зеніт». А перед демобілізацією з радянської армії мені приснився «віщий» сон про те, що маю стати відомим фотографом європейського рівня. 

 

Після армії вступив до київського університету Шевченка на біологічний факультет, але фотографувати не полишав. Одночасно став завідувачем фотолабораторії та фотостудії Національного інституту зоології Академії наук. У мене були там безмежні можливості щодо закупівлі фототехніки та матеріалів. Мав підлеглих. Усе це дало поштовх до розвитку творчості. 

 

Пізніше отримав другу освіту з мистецтвознавства, що розкрило переді мною нові обрії. Отримав відповіді на чимало запитань, які раніше для мене були недосяжними.

 

 

Проєкт про тату знімаю на чорно-білу плівку 10 на 13 см, яку замовляю в Англії. На плівку великого формату мало хто знімає в Україні, бо дорого. Але я вважаю, що треба йти туди, де важче, й тоді конкурентів буде обмаль. Я взагалі не бачу навколо себе конкурентів, які робили б серйозні проєкти, — буквально кілька людей на всю країну.

 

Свого часу займався творчою комерційною рекламою: відзняв рекламу для всіх міжнародних брендів, які були присутні в Україні. Але в якийсь момент зрозумів, що втомився від реклами, хоча паралельно робив чимало власних проєктів.

 

Мені хотілося займатися суто особистою творчістю, бо в якийсь момент внутрішній голос сказав: «Андрію, якщо ти хочеш серйозно займатися мистецтвом — взагалі не повинен брати ніяких замовлень. Де хочеш шукай гроші, але маєш жити винятково власним мистецтвом. Тільки тоді буде розвиток, адже буде інший ритм роботи, думок, розумової діяльності. Живи як справжній художник!».

 

З часом вступив у Національну спілку художників України. Вже більш ніж 15 років живу саме як художник — зі своєї творчості, не беручи жодних замовлень.

 

Задіяних у проєкті людей знімав безкоштовно, за що мої герої дуже вдячні, адже отримали гарні світлини. Розумію, що це зріз нашої історії, культури. Невідомо, як буде з татуюваннями завтра, а цей альбом буде цікавим сьогодні, завтра й через десятиліття. Вважаю, що для суспільства роблю досить корисну справу.

 

 

Проєкт «Тату-воїн» підтримав Український культурний фонд. Завдяки їм продовжую роботу повним ходом.

Останні роки дуже багато фотографував і робив різноманітні проєкти. Зараз вирішив трохи пригальмувати, бо хочу всі свої проєкти перетворити на альбоми. Адже саме альбоми і є квінтесенцією роботи фотографа. За альбомами з часом тебе будуть судити мистецтвознавці, історики мистецтва та й суспільство в цілому. 

 

Маю надію, що альбом «Тату-воїн» вийде до кінця 2025 року. А ось перший альбом «Добровольці. Доба героїв» у мене вийшов ще в 2019 році. Я як учасник АТО мав можливість познімати в окопах на передовій, бої, різні напружені моменти. Другий альбом — «Звільнена Київщина» — виходить буквально зараз. 

 

Цьогоріч вибудував схему з видання альбомів. Це дуже важкі процеси, починаючи з докладного підписання світлин та закінчуючи пошуком грошей на видання. У цьому, третьому вже, альбомі про татуювання обов’язково будуть цитати бійців — героїв світлин. 

 

 

Повертаючись до питання щодо участів АТО, пригадую, як у 2014 році познайомився з Дмитром Корчинським та його батальйоном «Свята Марія». У цьому підрозділі я провів достатньо часу під Маріуполем.

 

А після того, як цей добровольчий батальйон перейшов у підпорядкування ЗСУ на офіційну службу, я також із залишками батальйонів «Правий сектор» та інших, завдяки своїм друзям з полку «Київ» та батальйону «Харків» об’їздив аж по 2018 рік чимало різних місць на передовій. Так, завдяки дружнім стосункам я знімав там, куди фотографів узагалі не пускають!

 

Коли ж почалася навала в лютому 2022 року, після перших вибухів зідзвонився з товаришами, й ми зустрілися в одному з київських двориків. Через кілька годин підвезли зброю — й почалася нормальна робота, без паніки, у батальйоні «Братство» Дмитра Корчинського.

 

До слова, Дмитро Корчинський особисто брав участь у визволені села Лук’янівка, що в Броварському районі. Частина відзнятих упродовж трьох тижнів матеріалів піде в альбом «Звільнена Київщина», а інша частина увійде до альбому «Листи з фронту», які я також планую видати найближчим часом.

Я багато передивися іноземних художніх фільмів 1930—1950 років про війну — Другу світову та у В’єтнамі. Тоді художні стрічки майже не відрізнялися від документальних, адже були ще живі учасники боїв і фальш просто б не пройшла. 

 

На війні знімаю на досить шляхетну камеру «Ролейфлекс 6008 Інтеграл» із купою оптики та іншого начиння. Ця камера — «Ролс-Ройс» серед плівкових фотоапаратів. І коли іноземці бачили цю камеру, в них просто відпадала щелепа. 

 

Оскільки маю стійку нервову систему — все знімав зі штатива, навіть під час боїв та бомбардувань, на плівку 6х6 см.

 

 

Хоч знімав економно, небагато, але матеріалу вистачає на три альбоми. Люди дивуються, як це я знімаю максимум 30 кадрів на день, бо вони роблять їх сотнями, якщо не тисячами. 

 

Єдиний раз «пішов на рекорд» — зняв 400 кадрів, але все через те, що треба було швидко на великій ділянці фронту проїхатися з пригодами по окопах.

 

Як правило, з відзнятих удень 12-кадрових 3-4 плівок відбираю те найкраще, що мені сподобалося. В мене дуже велика «надивленість», тому зайвий раз не тисну на кнопку».