Київська опера на Подолі не зраджує своєї традиції: попри всі труднощі воєнного часу, її новий, 43-й, сезон відкрито черговою прем’єрою, знаменитою оперою Вольфганга Амадея Моцарта «Весілля Фігаро».
З двох десятків опер, що їх залишив нам композитор, цю, написану на сюжети дуже «свіжої» тоді (та ще й забороненої з політичних причин у Відні) славетної комедії Бомарше, виконують у світі найчастіше, бо тут є все, що приваблює в комічній опері: справжнє буйство прекрасної музики, поєднане з набором неймовірних і вишуканих комічних ситуацій (лібретист Лоренцо да Понте недарма мав славу одного з найкращих тодішніх європейських літераторів).
Публіка, що зійшлася на прем’єрні покази 7-го та 8 вересня, могла оцінити це повною мірою: за ще однією доброю традицією театру, ретельно підтримуваною його директором і художнім керівником Петром Качановим, прем’єра відбулася українською мовою в перекладі Максима Стріхи. Тож усі життєві пертурбації та блискучі жарти на сцені негайно знаходили живий відгук у залі.
Опера — жанр складний і синтетичний. До створення вистави долучився цілий шерег знаних і молодих митців, серед яких першою слід назвати нашу відому диригентку Аллу Кульбабу, під паличкою якої оркестр звучав справді «по-моцартівськи». А режисура Віталія Пальчикова була далекою від статичних дійств, які домінували на світових оперних сценах ще кілька десятиліть тому.
У цій пронизаній пластикою виставі кожна деталь мала своє значення. Артисти грали щомиті — не лише співаючи, а й супроводжуючи власними мізансценами репліки та арії колег.
Виявляється, оперним солістам до снаги зграбно рухатися й танцювати, якщо треба — співати арію, роблячи стійку на руках чи сідаючи в шпагат, і навіть професійно зваблювати (у вельми еротичній, але без жодного виходу за межі доброго смаку вокально-балетній сцені на початку заключної картини).
А коли на тлі знаменитої арії Фігаро «Годі вже вітрогоном завзятим...», зверненої до Керубіно, що з волі Графа мусить рушити в полк, розгортається ціла картина ВЛК, що неодмінно визнає героя придатним, слова «Близько слава вояка!» несподівано набувають нового, дуже сучасного звучання.
Режисуру й музику підтримують стильна хореографія Дарії Возняковської, костюми Дмитра Куряти, лаконічна й водночас вигадлива сценографія Пилипа Нірода — представника вже третього покоління нашої відомої династії художників сцени. Як завжди, чудово звучав хор театру під керівництвом Анжели Масленнікової.
Чільні партії Фігаро й Сюзанни виконали упродовж обох прем’єрних вечорів Олександр Кирєєв та Ганна Шевченко. Рухливий баритон Кирєєва легко долав усі труднощі вокальної партії, а ось сценічно артист ліпив мудрого Фігаро, тертого і битого життям, який дуже цінує щастя, до якого йому лишається тільки один крок, але яке щомиті може втекти.
Його партнерка Шевченко «виліпила» образ розумної і сильної дівчини, здатної будувати й втілювати складні плани заради того ж таки омріяного щастя. А знаменита арія Сюзанни на початку четвертої частини стала однією з кульмінацій вистави (виникає тільки запитання: чи до снаги співачці з тендітною фігуркою буде виконувати її під потоком води взимку, коли температура в залі буде далеко не такою комфортною?).
В обох прем’єрних виставах співали також і Артем Курінний (Граф) та Катерина Ясенчук (Графиня). Молодий баритон Курінний ліпить образ пана, який сам заплутався у власному «лібералізмі» і шкодує про те, що колись скасував феодальне «право першої ночі».
Він — розпусний, цинічний, але водночас не позбавлений шарму. На тлі його зрад справжньою зіркою стає Ясенчук, — покинута, але сильна й приваблива жінка, яка, попри все, вірить у можливість настання нового життя (хоч водночас і сама ризиковано кокетує з пажем Керубіно).
Театр на двох прем’єрних показах вивів на сцену двох дуже різних Керубіно високого класу — сопрано Наталю Чепченко і мецо-сопрано Марію Антоневську. Обидві чудово впоралися з вокальними труднощами партії й виліпили яскравий образ юного «життєлюба», що закохується в кожну жінку (і не без взаємності).
Мені важко віддати перевагу якійсь із молодих співачок, як важко віддати перевагу й одній із двох Марцелін: Дарії Назимчук чи Вікторії Осадчук.
Переконливий образ Бартоло (не такого загалом і поганого чоловіка) створили досвідчений Андрій Гонюков і молодий Владислав Фоміних. Недолугого, вічно напідпитку садівника Антоніо втілили Олексій Піголенко та Михайло Нагорний, а його метку і зворушливу дочку Барбаріну — Яна Ілларіонова і дебютантка театру Ангеліна Вовченко.
Підступного дона Базіліо в обидва вечори виразно проспівав Данило Коток, а корумпованого (сучаною мовою!) суддю Дона Курціо — Олександр Монастирський та Ярослав Комарницький. Певен, цей образ теж запам’ятався слухачам.
Обидва прем’єрні покази закінчилися тривалими оплесками й морем квітів. Вистава вийшла елегантною і стильною, немов на найкращих сценах Європи, але зрозумілою для наших слухачів — бо україномовною.
...У розмовах у фоє по виславах лунало й запитання: цікаво, коли незаперечний успіх україномовних вистав Київської опери на Подолі спонукає нарешті й керівництво Національної, Львівської та Одеської опер повернутися до практики виконання класичних опер (для початку бодай комічних) в українських перекладах?
Адже корпус цих перекладів створили свого часу такі визначні майстри українського слова, як Микола Вороний, Людмила Старицька-Черняхівська, Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Борис Тен, Євген Дроб’язко, Микола Лукаш.
Наша публіка була б у більшості своїй, безумовно, вдячна за такий крок. Ну а поки вона не надто охоче відвідує вистави, де звучить незрозуміла для неї італійщина і чар іскрометних реплік героїв безнадійно пропадає.
Михайло ПЕРЕЯСЛАВЕЦЬ, театрал
