Розрада для солдата

У кожного з хвостатих психологів була своя місія: тоді як Дорі налагоджувала контакт із присутніми, позувала для фото, Лілу вражала своїми навичками: «працювала носом», вгадуючи предмет за запахом, ставала на задні лапи, танцювала тощо.

 

Без сумніву, обидві підопічні Ельвіри Попової впоралися зі своїми завданнями на всі сто відсотків. Завдяки їм присутні, зокрема й військові з обмеженими функціональними можливостями, стали активними учасниками дійства.

 

Спілкування з розумними чотирилапими викликало в наших захисників позитивні емоції, змусило бодай на мить забути про те, через що їм довелося пройти. Обличчя дорослих чоловіків просто сяяли невимушеними усмішками.

 

«Я є засновницею й головою ГО «Навчально-реабілітаційний центр «Соняшник», а також очолюю ГО «Центр делікатної кінології «Canis-клуб», — розповіла про себе Ельвіра Попова. — Терапія за участю собак помічна в боротьбі з тривогою, нічними кошмарами, соціальною ізоляцією, гнівом, а ще — із симптомами посттравматичного стресового розладу. У «Canis-клубі» ми готуємо чотирилапих терапевтів. А в центрі реабілітації «Соняшник» із допомогою навчених за спеціальною програмою братів наших менших працюємо з дітками. Сеанс каністерапії для поранених військових — новий досвід як для мене, так і для моїх помічниць. Для собак це деякою мірою стрес, проте вони мають періодично виходити із зони комфорту, тобто вчитися працювати в будь-яких умовах. 

Собака Дорі позує для фото.

 

Звісно, Дорі з Лілу сьогодні дещо хвилювалися, але, думаю, в нас усе вийшло. А користь від таких сеансів беззаперечна. Так само, як і психологи, собаки повертають людину в ситуацію «тут і зараз». Зосереджуючись на тому, що робить пес, вона відволікається від сумних думок, що тягарем лягають на душу. Іще така деталь: коли ми взаємодіємо із собакою, наш мозок виробляє гормони щастя, радості й задоволення. Гадаю, ми з моїми підопічними сьогодні дещо підвищили в наших героїв рівень цих гормонів». 

Собака Лілу вражала присутніх своїми навичками.

 

«Це чудовий захід. Організатори — просто молодці, щиро їм дякуємо», — висловив думку всіх обпечених війною захисників, які стали учасниками дійства, 59-річний військовослужбовець 59-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ з позивним «Оптім».

 

Дружина загиблого захисника України, патріота, громадського діяча Юліана Матвійчука — Лілія, яка представляла на заході Ветеранський центр Полтави, де вона працює івент-менеджером, зазначила, що в стінах центру їхня команда постійно проводить різноманітні заходи для ветеранів — там є для цього простір. Утім члени команди часто виходять і за межі цього простору.

 

«От нещодавно в парку імені Євгена Браха провели сеанс каністерапії для ветеранів, — пригадала Лілія Матвійчук. — Тепер подібний захід організували для поранених військових у цьому медичному закладі — маємо надію, що це хоч трохи підняло їм настрій, відволікло від болю, проблем. Якщо ж говорити про плани, то збираємося організувати для ветеранів риболовлю, влаштувати для колишніх військових сеанси іпотерапії (це дієвий метод відновлення душі й тіла за сприяння коней). За допомогою ось таких заходів намагаємося згуртувати ветеранську спільноту. Наша основна мета — зробити ветеранський центр головною «точкою входу» для всіх ветеранів та членів їхніх родин».

Присутні на заході благодійниці з волонтерського центру Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ Зоя Воронянська та Алла Третяк, які весь час опікуються пораненими бійцями, зауважили, що й вони вже чим тільки не дивували їх. «Щоразу намагаємося виявити винахідливість і придумати для наших незламних воїнів щось цікаве, — стверджує Зоя Воронянська.

 

— Наприклад, запропонували їм випробувати таку методику, як кляксотерапія. Згадана ініціатива належить нашій волонтерці — талановитій художниці Аллі Третяк. Це коли робиш на папері пляму з фарби, а потім домальовуєш усе, що тобі підказує уява. Так от, спершу хлопці були наїжачені: мовляв, бувалим воякам пропонують якесь дитяче заняття. А потім так захопилися й були дуже задоволені своєю художньою творчістю.

 

Іще перед пораненими бійцями виступав досить відомий у Полтаві скрипаль Дмитро Голобородов — він грає у складі Полтавського академічного симфонічного оркестру, а також дає концерти полтавцям просто на вулицях міста.

 

Пригадую, під час того виступу маестро я спонтанно запросила одного з військових — Олександра — до танцю. У нього були такі здивовані очі, адже він лишився без обох ніг і на ту пору був прикутий до інвалідного візка. Спершу наші рухи були дещо незграбними. А потім ми пристосувалися одне до одного. На прощання Сашко сказав мені: тепер він точно знає, що стане... на ноги. Зараз чоловік уже ходить на протезах. І якось напівжартома, напівсерйозно пообіцяв, що наступного разу він запросить мене до танцю.

Загалом ми для наших воїнів багато різних концертів проводили. А останнього разу навіть виїзний кінотеатр влаштували. Священник Свято-Михайлівського храму, розташованого в мікрорайоні Івонченці, що на околиці Полтави, — отець Олександр Горай, котрий очолює наш волонтерський центр, привіз великий натяжний екран, який розмістили на терасі, а також кінофільми на вибір українською мовою.

 

Ми принесли військовим кілька піц, насіння різних сортів, мінеральну воду, аби в тих було відчуття, ніби вони сидять у справжньому кінотеатрі. Хлопці були дуже раді. А ми — ще більше. Отак разом чудово провели час. Надалі в нас запланована пластилінотерапія. А ще пообіцяв прийти найближчим часом відомий полтавський кобзар, лірник і бандурист Іван Новобранець. І на цьому ми не зупинимося». 

Варто згадати, що після сеансу каністерапії на військових чекали смаколики й напої, які привіз американський місіонер-волонтер Грег Палаззола, котрий два роки живе в Україні. Він часто навідує наших воїнів, які проходять лікування та реабілітацію, не з порожніми руками і, можна сказати, теж уже став для них другом. 

«Спочатку під час відвідин поранених бійців наше спілкування зводилося до того, що ми їм просто дякували. Такого контакту, як зараз, тоді не було. Приязнь наших захисників потрібно було заслужити. Пригадую особливий випадок, коли наш улюбленець Євген запропонував зробити для мене каву. Я була вражена: у нього ж лише одна рука, до того ж покалічена. Бачили б ви, як він, сидячи в кріслі-візку, бо, окрім усього, не має ще й ноги, віз чашку гарячої кави з таким щасливим виразом обличчя. Я тоді раптом відчула, що ми прикипіли душею до наших захисників, а вони — до нас», — зізнається Зоя Воронянська.