Фокус і лоза капітана-гурмана. Історія загиблого військового фотографа Арсена Федосенка

Упродовж кількох місяців 46-річний Арсен Федосенко був військовослужбовцем 518-го батальйону у складі 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна.

 

Офіцер Тарас Березовець запам’ятав Арсена постійно націленим на роботу, усміхненим і задоволеним навіть тоді, коли він валився з ніг від утоми. 

 

«Ми познайомилися з Арсеном у вересні 2022 року під Куп’янськом, — розповів Тарас Березовець. — Тоді він тільки починав службу в нашій бригаді. Комбат представив його як людину, яка буде займатися створенням фотоепопеї звільнення Харківщини. Фоторепортажі Арсена про війну з’являлися у стрічках інформаційних агенцій протягом двох років і вже після того, коли він перейшов на службу до Генерального штабу».

 

На початку нинішнього року, 10 січня, Арсен занотував: «З 24.02 я жив, їздив і працював у багатьох місцях та підрозділах і згодом став частиною того, який звільнив село Іванівку на Херсонщині, прорвав ворожу оборону в наступі на Балаклію та Куп’янськ на Харківщині, 8 місяців тримав оборону під Кремінною, — Окремого батальйону спеціального призначення «Дике поле». Я ніс чергування, вслухався в ефір, тримав зв’язок, відповідав за життя побратимів. Цей підрозділ тепер назавжди — частина мене. Нині легендарний батальйон «Дике поле» завершив своє існування. Побратими переходять до інших підрозділів, більшість ідуть за комбатом. Розумний комбат — найцінніша зустріч на шляху війни».

 

Побратимів вважав сім’єю. Дякував кожному за науку та вимогливість: Туману, Клеверу, Захару, Остапу, Шреку, Вовку, Храму, Полковнику, Міхаличу, Кулібіну і Паличу.

 

Зазначав, що ділилися досвідом, довірили спогади, плани та мрії. Арсен цінував глибокі розмови під час чергувань, атмосферу довіри, офіцерську гідність та взаємоповагу. 

 

Не забував полеглих захисників. Щиро сумував, звертаючись до них, як до живих: «Краб, Х’ю, Естонець, Борода, Кадет, Кіса — ваші голоси й імена повік у моїй пам’яті». 

За фахом Арсен Федосенко — художник-графік, багато років був фотографом. Улітку 2017 року проходила його виставка в Німеччині, в чудовій галереї на березі Рейну — Flow Fine Art Gallery. Його світлини вміщені в тематичному календарі «Віримо в ЗСУ! Віримо в Україну!».

 

Арсен працював у видавничій, рекламній, навчальній сферах. З 2010 року займався художніми й культурними фотопроєктами у співпраці з Національною філармонією України та Посольством Італії. Знімкував вино, побував чи не на кожній виноробні в Україні. Створив проєкт «Нова історія українського вина».

 

Відзняв дуже багато концертів та подій і створив свою експозицію у Національній філармонії України в Києві.

 

«Багато з його фото — саме художні. І це дуже рідкісний дар — передавати музику та емоції музикантів через фото, — зауважує Тарас Остапенко, керівник відділу маркетингу НФУ, який нині служить у ЗСУ. — Здається, це період з 2018—2020 років. У мене залишилась остання переписка з Арсеном, коли він традиційно відвідав філармонію 29.12.2023 року з родиною, вже під час служби в ЗСУ. Дуже любив слухати і фотографувати саме процес відтворення музики та передавати емоції музикантів як митців у поєднанні з віддзеркаленням настрою публіки». 

 

«Кожен фотограф має свій підхід, а Арсен робив такий простір світла і довіри, в якому легко було бути собою або трохи краще і посміхатися, навіть якщо ти втомлена від усіх задач одночасно. Це талант», — розповіла архітекторка Ольга Терефеєва.

 

Про частину своєї фотороботи, а також українську культуру Арсен уже в повномасштабний період російсько-української війни писав:

 

«Ця серія фотографій присвячена моєму народу — українцям. Я знімав її протягом десяти років і продовжую знімати. Це розповідь про справжню природу українців, про наші традиції, вміння працювати й творити, про нашу любов до природи, до землі й праці на ній, про відчуття свободи і вміння боротись за неї. 

 

 

Зрештою, вона про нашу культуру, що проявляється в усьому, адже українці — давня європейська нація, котра щойно прокинулась із летаргічного сну поневолення. Наша пам’ять стає дедалі ясніша, і все, що ми робимо, ми робимо добре. Як протилежність — смерть, розруха й страждання, котрі несе «русскій мір».

 

Неймовірні масштаби руйнувань, спричинені імперською хворобою північних сусідів і їхньою зневагою до людського життя, мають бути зафіксовані. Справедливість рано чи пізно відновиться, але ми не маємо більше ні на секунду не забувати, що поруч з нами ворог. Вони мають понести відповідальність за скоєне, і для цього треба документувати кожен їхній злочин».

Справою честі для Арсена Федосенка став захист України після 24 лютого 2022 року. У будинковій групі 6 березня він писав: «Всім чоловікам у цьому чаті, старшим 18, треба стати на військовий облік, і це наш найважливіший обов’язок.

 

Необов’язково брати до рук зброю (її й так на всіх не вистачає), а захищати країну — обов’язково. Механіки в армії — на вагу золота. У мене є знайомі в мех. підрозділах, можу зв’язати. Ніхто з нас не обирав час, у який жити, але ми самі вирішуємо, захищати чи ховатись. Без мам та жінок. Нам потім з цим вибором жити. Я завтра втретє піду до військкомату. Війна сама себе не закінчить. Інакше як спокійно жити серед тих, чиї чоловіки й діти вже захищають країну?».

 

«Дуже талановита людина була. Майстер. І справді світла людина. До ЗСУ приєднався навесні 2022-го. Ми тоді з ним і познайомилися, — написав про Арсена ексдепутат Борислав Береза. — Трохи пізніше, у травні, коли він та група журналістів їздили по лінії фронту і робили репортажі про військовослужбовців, — перетнулися на Запоріжжі у Білогір’ї. Це була наша крайня позиція. Постійні обстріли. І він туди приїхав. Не налякався. Як і завжди. Він посміхався і робив фото. На нулі. Військовий фотограф завжди ризикує життям, щоб ми побачили більше. Багато фотокарток, які ви бачили у стрічці Страткому, — це його роботи. Він показував усім нам обличчя українських героїв у пікселі».

 

Арсен був митцем, батьком, гурманом життя. Людиною, яка не знала моральних компромісів, завжди була вірною принципам людяності, фаховості, військового братерства, як написали побратими на офіційній сторінці Страткому ЗСУ, коли стало відомо про загибель Арсена Федосенка 10 червня через важке поранення внаслідок російського обстрілу КАБами на Харківщині.

 

«Жага до життя та вміння його смакувати органічно вилилися в бажання Арсена захищати свою землю та цінності, — констатували ті, з ким виконували разом накази. — Землю, в яку він планував посадити лозу, та зробити вино, яке б вразило навіть французів. Як батько він виховав двох синів та пішов боротися з росіянами, щоб його синам не довелось цього робити. Як чоловік він був єдиним цілим зі своєю дружиною, це невимовна втрата для неї, пів всесвіту».

Ми готувалися до щасливої старості разом, а не до слів на смерть, каже дружина Арсена Анна Кирій. «Такої сили кохання, як було у нас, не існує, бо я не бачила нічого подібного ані в фільмах, ані в книжках. Любов сталася з першого погляду і розквітала з роками». 

 

Познайомилися в Ольвії на розкопках давнього міста, коли були студентами. Закохалися одразу і на все життя.

 

Анна каже: «Я дивувалась, що він завжди знав, де знаходиться сонце. А він дивувався, що ми співаємо українські пісні всю ніч і вони не закінчуються зі світанком... Жити з таким коханням і насолоджуватись ним на повну ми навчилися десь після двадцяти років разом. І мали щасливі ще три, два з яких припали на повномасштабну війну». 

 

Арсен Федосенко завжди говорив українською, а дружина тривалий час — російською.

 

«Коли народився другий син, Арсен почув, що старший звертається до молодшого «мой малєнькій братік», — згадує Анна. — Наступного дня він звільнився з роботи і сказав, що буде тепер з дітьми. Бо його діти мають говорити українською, а не «язиком матері». Він так діяв завжди, без жодних компромісів у важливому. Ні на кого не перекладав відповідальність. Мав цінність, виборював її та захищав. Тихо, впевнено, самостійно, з гідністю. Україна і українське були для нього найвищою цінністю».

 

Арсен знав, що таке справжня турбота та повага до жінки. «Щодня він казав, що я дуже красива, цілісна і розумна. Говорив, як він мною захоплюється. Щодня. Я до останнього вірила, що такої сили любов здатна на диво його одужання. Але поранення було надто важким. І це єдиний виклик, з яким ми не впорались...».

Анна постійно поширює в соціальній мережі дописи Арсена. Ось один із них:

 

«Два роки, як нас намагаються вбити. Такої кількості злочинів світ ще не бачив. Колись я мріяв багато подорожувати і знімати за рахунок працедавця; колись хотів, щоб українці повернули собі мову пращурів і власну ідентичність; боявсь і мріяти про те, аби наша культура та мистецтво були в центрі світової уваги; не міг уявити, що українці можуть збирати по триста мільйонів за день спільним коштом, і не раз; ніколи не знав, що, як бачиш дитину, на очі навертаються сльози...

 

Тепер усе це є.

 

Але якою ціною...

 

Я хочу, щоб ми навчились ще кількох речей.

 

— Не розділяти армію і суспільство, армія — це ми.

— Перемога = існування. Нас, наших дітей, дітей наших дітей.

— Перемоги не буде без участі кожного з нас і без вітчизняної зброї.

— Шлях «внєпалітікі і какаяразніца» — до самознищення.

— Найбільший запит людей на фронті — справедливість. Якщо в тилу за це не боротись, — там не буде що захищати.

— Ці два роки для тих, хто живий, — подарунок від тих, хто загинув».

 

Навіть після загибелі Арсен Федосенко продовжує консолідувати всіх, хто поряд, на благородні справи. Рідні і знайомі вирішили, що шлях Воїна не закінчується на землі. Взялися організуватися так, щоб і в іншому світі захисник міг продовжувати дивитись крізь оптику, тільки вже не крізь об’єктив, а очима снайпера через приціл.

 

У пам’ять про полеглого було оголошено особливий збір. Вже 1 липня ініціатори прозвітували про те, що гвинтівку Рюгер у 338-му калібрі — базу для снайперського комплексу «Арсен Федосенко» серії «Побратими» — придбано! Цю зброю, обладнану всім необхідним, передали високопрофесійному снайперу 22-ї ОБСП. 

 

«...Ми винні йому — посадити лозу в крейдових схилах Бахмута, де він їх бачив, та зробити найкращий брют, брют Arsen, що буде знаний на весь світ. Шана, честь та любов тобі, брате. Вічне життя у твоїх фото та цінностях, що ми понесемо далі», — написали побратими з Управління стратегічних комунікацій Генштабу ЗСУ про Арсена Федосенка, позивний Брют.