Полтава влаштувала надзвичайно теплий прийом для своїх олімпійців.
15 серпня міська влада привітала золотого медаліста, боксера Олександра Хижняка, який повернувся з Парижа із золотою медаллю, та його тренера й батька Олександра Олександровича Хижняка.
Виконуюча обов’язки міського голови Катерина Ямщикова вручила їм сертифікати на отримання призових коштів в 1 млн та 500 тис. грн відповідно.
А наступного дня на Івановій горі, біля Білої альтанки, відбулася зустріч шанувальників спорту з учасниками Олімпіади-2024, які представляли Полтавщину на престижних змаганнях.
Під час урочистостей три медалісти — Олександр Хижняк (золото), веслувальниця Людмила Лузан (срібло) та борець у греко-римському стилі Жан Беленюк (бронза) — отримали від Полтавської обласної військової адміністрації сертифікати на 1,5 мільйона гривень.
Їхнім тренерам вручили сертифікати на 250 тисяч гривень. Учасників Олімпійських ігор Павла Алтухова, Ігоря Трунова і Олега Кухарика, Ольгу Корсун та Максима Городинця, Іллю Крупського, Євгена Павлюка та їхніх тренерів відзначили сертифікатами на 100 тис. грн.
Олімпійські медалісти символічно передали вірчу грамоту й національний прапор, який був з ними в Парижі, представникові команди паралімпійців Ярославу Денисенку. Незабаром вони вирушать із ними знову до столиці Франції, де відбудеться Паралімпіада.
Насамкінець події олімпійці, паралімпійці, тренери, а також амбасадори й лідери галузі фізичної культури поставили свої підписи на найбільшому синьо-жовтому стягові Полтавщини, на якому вже стоять підписи військових, волонтерів і президента Володимира Зеленського, який розписався на прапорі, перебуваючи нещодавно в області з діловим візитом.
Після закінчення урочистостей журналісти мали можливість коротко поспілкуватися з медалістами Олімпіади. «Україні молодій» вдалося, зокрема, взяти ексклюзивне інтерв’ю в «Полтавського танка», як часто називають Олександра Хижняка.
Олександр Хижняк: «Я привіз до Полтави перше в історії міста олімпійське «золото»
— Як відомо, за рік до Олімпіади ви порвали сухожилля на лівій руці й перенесли операцію. Навіть стояло питання, чи зможете взяти участь у змаганнях. Незважаючи на те, що в червні увійшли у тренувальний ритм, але в жодному турнірі не змогли взяти участі. Чи дає про себе знати стара травма після Парижа?
— Дякую. Почуваюся нормально. До старих травм додалися нові. Але коли береш участь в Олімпійських змаганнях, то не шкодуєш ні сил, ні здоров’я. Звичайно, зараз буду відновлюватися.
— Сьогодні, думаю, ви як ніколи відчували себе зіркою спорту. Спостерігала, як багато людей, особливо дітей, підходило до вас по автографи. У когось ви розписались на рукаві футболки, в когось — на 50-гривневій купюрі... І нікому не відмовили зробити селфі з вами.
— Я надзвичайно вдячний людям, які прийшли мене сьогодні підтримати, привітати. Мені дуже приємно. Сьогоднішнє свято дійсно історичне для нашого міста. Адже олімпійське боксерське «золото» до нього привезено вперше. Але ніякої зірковості взагалі не відчуваю.
— Що зміниться у вашому житті після цього «золота»? Чи ви вже вирішили, чим займатиметесь далі? Плануєте перейти з любительського боксу в професійний?
— Для нас із батьком це новий досвід, новий успіх. Це була ціль усього нашого спортивного життя, всієї нашої родини. І я дуже щасливий, що нам, завдяки багатьом людям, котрі допомагали йти до цієї мети, вдалося її досягти. Дуже складним був шлях до Олімпіади, тому ніяких інших планів, окрім перемоги на ній, я не будував. Тож зараз нічого не можу сказати. Адже рішення треба ухвалювати виважено.
— Хто був вашим кумиром у дитинстві? У кого ви брали автографи?
— У мене не було кумирів. Але я захоплювався нашими полтавськими боксерами. Зокрема Миколою Семенягою — майстром спорту міжнародного класу, чемпіоном Європи і світу, призером Кубка світу, який створив у Полтаві власну школу боксу. Я багато чого взяв у старших боксерів. Велика їм подяка і пошана. Вони почали, а ми продовжили.
— Сашко, а чому саме бокс?
— Боксом займався мій батько, вчитель фізкультури, і він помітив у мені боксерські здібності. Він хотів, щоб я досяг найвищих успіхів у цьому виді спорту. Батько планував мій шлях у любительському боксі, тому з семи років почав мене тренувати. Слава Богу, нам усе вдалося, чому ми дуже раді.
— Тобто, можна стати чемпіоном, «золотим» олімпійцем, тренуючись у звичайній спортивній школі без якоїсь серйозної матеріальної бази?
— Ну, так! І я говорю про це юним спортсменам, з якими разом тренуюсь, коли буваю в Полтаві. Щоб здобути «золото» Олімпійських ігор, потрібно наполегливо працювати. Мій досвід — приклад для тих, у кого є мрія стати успішним у боксі.
— Чи доводилося вам стикатися на Олімпіаді з представниками, які виступали під білим прапором?
— Представників росії та білорусі я не бачив. Але відчуття того, що в нашій країні війна, було присутнє на всіх змаганнях. Дякую всім військовим, які захищають Україну, завдяки чому наші спортсмени можуть виступати на міжнародних аренах.
Людмила Лузан: «Частину призових виділю на благодійність»
— Пані Людмило, хто для вас став натхненням і підтримкою під час підготовки до змагань?
— Ну звісно, що мене підтримувала вся Полтавська область, мій веслувальний клуб «Гірник» у Горішніх Плавнях. У мене вірив тренер, заслужений тренер України Микола Мацапура. Це завдяки його неймовірно великій роботі ми гідно представили Україну на Олімпійських іграх.
В умовах війни на українських олімпійцях була особливо велика відповідальність. Ми всі відчували, що маємо виступити якнайкраще, докласти якомога більше зусиль, щоб завоювати медалі, аби наш прапор майорів якнайвище, щоб ми могли привернути до себе увагу міжнародної спільноти, говорити про те, що в нашій країні йде війна. І я щаслива, що моя мрія збдійснилася і в Полтавській області є ще одна олімпійська медаль.
До речі, я вже з другої Олімпіади поспіль приїжджаю з нагородами (веслувальниця-каноїстка Людмила Лузан стала срібною та бронзовою призеркою Олімпійських ігор 2020 року в Токіо. — Авт.). Для мене це дуже цінно. Дякую всім, хто допомагав мені на цьому шляху. Я щаслива представляти саме Полтавську область (Людмила родом з Івано-Франківська. — Авт.). Бо так, як тут люблять спортсменів, не люблять ніде.
— Як вам рівень суперників на змаганнях, і наскільки були складними моменти, які вам удалося подолати?
— Звісно, що на Олімпійських іграх всі спортсмени змагаються за золоті медалі, адже кожен пройшов жорсткий відбір і рівень кожного спортсмена дуже високий. Відчувалося, що всі готові викластись по максимуму, зробити все можливе й неможливе, аби завоювати нагороду. Від того особливо приємно, що ти у такій сильній конкуренції виборюєш медаль.
— Чи отримали ви вже призові від держави і на що збираєтесь їх витратити?
— Чесно, ще не думала про те, на що витрачу кошти. Але, звісно, сьогодні важливо донатити на ЗСУ. Частину грошей виділю на благодійність.
Жан Беленюк: «Мали час навіть подивитися Олімпійські ігри»
— Із Парижа ви привезли «бронзу». Не образливо трохи після токійського «золота»?
— Ні, однозначно не образливо. Навпаки, я пишаюся собою, своєю командою, що виборов медаль у непростому процесі підготовки до Олімпіади та безпосередньо у змагальному процесі. Дякую Богу за те, що дав повернутися до України не з порожніми руками. Це найважливіше, мені здається.
Звісно, всі спортсмени — амбітні люди, на Олімпіаді вони борються за найвищі нагороди. Але це спорт, буває різне. І найприкріше, коли ти зробив максимум під час підготовки, але це не вилилось у найвищий результат на змаганнях.
— Зате гопак як станцювали!
— Гопак — це вже традиція. Ми його відшліфували, бо в попередні рази я ще не дотягував до такого рівня. Думаю, це був найкращий гопак у моєму виконанні. Це був такий останній акорд до мого завершення кар’єри.
— Ви залишили свої борцівки на татамі. А що далі? Які плани?
— Плани — працювати далі. Зараз в усіх українців головна ціль — перемога в цій війні над ворогом. Тому основні свої зусилля спрямовуватиму саме на це. Щоб життя українців нормалізувалося, щоб пішло економічне зростання, щоб люди бажали повертатися назад із закордону, щоб ми жили і мали змогу планувати наше життя надалі.
В умовах війни досить складно формувати свої плани, адже ти не знаєш, що буде завтра. Кожен, хто проживає на території України, зараз не може почуватися в безпеці. Тому головна ціль — наближати перемогу.
— Розкажіть, будь ласка, що вас пов’язує у вашій спортивній кар’єрі з Кременчуком?
— Я виступаю за Кременчук з 2016 року. Мене запросив сюди заслужений тренер України Олег Юрійович Сазонов. Він протягом усієї моєї кар’єри підтримував, допомагав, і надихав. Тому в мене вже такі достатньо глибокі відносини з Кременчуком. Мені подобається, які умови створює для мене це місто і Полтавська область загалом. Завдяки цьому мені вдалося проявити себе і показати максимальний результат. Я вдячний за це.
— Чи важко поєднувати спорт і політику?
— Останнім часом я їх уже не поєдную, тому простіше стало (сміється). Скажу лише, що на особисте життя часу взагалі не вистачало. Але зараз сучасні комунікації дають змогу віддалено працювати у комітетах. Це давало мені можливість бігати на доріжці й водночас брати участь у роботі комітету з питань молоді і спорту Верховної Ради. Тому намагався максимально оптимізувати свій час, аби скрізь встигати. За місяць до Олімпіади я взяв у парламенті відпустку, щоб підготуватися до важливих змагань.
— Вдалося погуляти по Парижу?
— Так, у нас були три вільні дні. Був час навіть подивитися Олімпійські ігри. До речі, вболівали за Людмилу Лузан у її фінальному заїзді. Було дуже класно. А ще використали цей час, щоб комунікувати з міжнародними ЗМІ саме для того, щоб розповідати про історії, пов’язані з війною, про те, що відбувається у нашій країні, аби світ не забував про нас. Просили допомагати Україні, бо ми дуже сильно потребуємо допомоги іноземних партнерів.
— Що далося важче — «золото» Токіо чи «бронза» Парижа?
— Цього взагалі не можна порівнювати. Бо кожна нагорода — то своя історія. Вони абсолютно різні. Кожна медаль цінна по-своєму.
— Чому ви так рано залишаєте спорт?
— Чому рано? Тридцять три роки — це нормально. Хоча після ваших слів я задумався. Може, й залишуся...
ДОВІДКА «УМ»
Нагадаємо, Україна посіла 22-ге місце у медальному заліку Олімпіади-2024 у Парижі. Українцям вдалося вибороти 12 олімпійських медалей в сімох видах: три золоті, п’ять срібних і чотири бронзові. Загальна кількість медалей, яку вдалося здобути, є другим найгіршим результатом країни в історії (менше було лише на Олімпіаді 2016 року — 11), але три «золота» — це найкращий результат української збірної за 12 останніх років.
