Пані на «Слоні»: як 40-річна полтавка стала першою в Україні жінкою-водієм пасажирського автобуса

— Ба-ба! — читаю я по губах здивованих військових і поліцейських на блокпостах, коли під’їжджаю до них, — усміхається моя співрозмовниця — поки що єдина жінка-водійка автобуса в Україні.

 

Звати її Людмила Листопад. Їй 40 років, вона мама двох доньок. Мешкає в селищі міського типу Скороходове колишнього Чутівського району на Полтавщині.

 

За фахом економіст. Утім за здобутою в Полтавській аграрній академії освітою так і не працювала. Рано вийшла заміж і одразу ж включилася в сімейний бізнес. Мають із чоловіком невеликий магазин у селі. 

 

Інший напрям бізнесу жінки, яка ось уже 20 років за кермом, був пов’язаний з перевезенням людей на ринок Барабашова в Харкові. Туди вона моталася на власному мікроавтобусі «Форд».

 

Та з початком епідемії ковіду торгівля застопорилася. Потім повномасштабна війна... Поїздки практично припинились.

 

— А я не можу довго сидіти на одному місці. Мені потрібен рух! Люблю, коли регулярно змінюються картинки за вікном, — пояснює жінка. — І чомусь мене тягнуло сісти за кермо великого автобуса. Було, як побачу такий автобус, аж усередині все завмирає. Сказала чоловікові про своє бажання, але він мене тоді не підтримав.

 

«Навіщо воно тобі треба?» — відповів байдуже. А потім ще довго відмовляв. 

 

Цю ж фразу Людмила чула і в автошколі від інструкторів з водіння у Полтаві, куди вона восени минулого року прийшла, щоб відкрити категорію D.

 

«Знання ж за плечами не носити. Хай будуть», — стояла на своєму жінка.

 

До речі, практику водіння Люда здала з першого разу, на відміну від більшості чоловіків із групи. 

 

До навчання жінку підштовхнуло рекламне оголошення, яке відома компанія з пасажирських перевезень європейського рівня «Зелений слон 7» виставила у Facebook. 

— «Зелений слон» шукав саме жінок-водійок, — розповідає Людмила Листопад. — І коли вже омріяний документ лежав у мене в кишені, я зателефонувала в автоперевізну компанію. Спитала, чи актуальна пропозиція, бо часу минуло чималенько, поки я вчилася. Мені відповіли «так». Того дня я їхала якраз до доньки-студентки у Полтаву, а опинилася в офісі «Зеленого слона 7» на центральному автовокзалі. 

 

Виявилося, «Зелений Слон 7» майже рік чекав... Людмилу Листопад. Адже у зв’язку з повномасштабною війною чоловіки або добровольцями пішли в ЗСУ, або їх мобілізували, або не мають права виїзду за кордон. Тому компанії вкрай потрібні жінки. І тут зорі, як кажуть, зійшлися. 

 

— Моє стажування у компанії на великій «Сетрі» розпочалося з практичного іспиту, — пригадує Люда. — Колега з великим досвідом, щоб мені було простіше, сказав, що передасть кермо на рівній ділянці дороги. Але я не погодилася на його пропозицію і сама легко розвернулася на майданчику, де стоять рейсові автобуси, щоб виїхати на трасу. Співробітниця компанії, яка знімала це на відео, розповідала потім, що вона спостерігала за реакцією водія, і той, каже, аж зіщулився чи то від страху, чи від несподіванки.

 

Буквально через два тижні стажування Людмилу Листопад прийняли на постійну роботу, і ось уже з січня вона «катається» між Полтавою і Харковом та між Полтавою і Києвом. А свій перший самостійний рейс, так сталося, здійснила до Варшави за навігатором. Наприкінці подорожі вдячні пасажири влаштували їй овації. 

 

— Невдовзі їхатиму у Варшаву втретє на маловмісному «Івеко». Оскільки війна, то віп-замовлень мало, і рейси за кордон випадають нечасто, — говорить Люда. 

— А тепер розкажіть про найцікавіше: як на вас реагують пасажири і чоловіки-водії? — прошу свою співрозмовницю. 

 

— Буквально вчора виконувала вечірній рейс до Харкова. Назад, до Полтави, повернулись уже близько півночі. Далі, на Київ, пасажирів везе мій змінник. Я залишаю салон, і тут чую від чоловіка поважного віку: «Ху-у-х, я тепер хоч посплю». Виявилося, раніше він працював водієм і всі 130 кілометрів від Харкова до Полтави подумки «контролював» мене, не міг розслабитись. 

 

А недавно в Пирятині, де ми робимо коротку зупинку, підійшов один пасажир і зробив комплімент: «Ви дуже плавно водите автобус». Розговорились. Він водій-далекобійник, їздить до Туреччини. Пропонував і мені переходити в їхню компанію.

 

Вважаю за комплімент також слова поважної пані, яка, залишаючи салон, сказала, що її вперше не закачало в автобусі. Багато хто робить зі мною селфі, бо, кажуть, знайомі не повірять, що їх везла жінка-водійка. Особливо емоційною була одна волонтерка, яка відстоює гендерну рівність. 

Дехто, сідаючи в автобус і бачачи мене, вигукує радісне «ура!». 

 

А то ще був такий випадок на початку моєї роботи в «Зеленому слоні». У Києві, готуючись до зворотного рейсу, я протерла зовнішні дзеркала та скло і взялася прибирати салон. Колега, який припаркувався поряд, підходить і питає: «А чому це стюардеса прибирає? Хіба водій цього не може зробити?».

 

Повертаюсь до нього, щоб відповісти на запитання, і він бачить на моїй білій сорочці бейджик з написом «Водійка». У нього просто забракло слів. Відтоді на автостанції в Києві мене впізнають і вітаються навіть ті водії, з ким я особисто не знайома.

 

Загалом чоловіки-водії автобусів спочатку сприймали мене хто насторожено, хтось із відкритим ротом. А тепер звикли.

 

З поліцейськими теж знаходимо порозуміння. Ось нещодавно їду я серед ночі по Києву на автівці, яку залишив колега для мене, щоб я могла добратися у комендантську годину на автостанцію з бази, де відпочиваємо (ми маємо спеціальні документи, які дозволяють нам безперешкодно пересуватися у нічний час). І мене зупиняє патруль. «Куди прямуємо?» — питає. Кажу, на роботу, і пред’являю йому документи. У нього не було ніяких запитань, окрім одного: «А що, чоловіків не вистачає?».

 

— А як люди в селі відреагували на те, що ви змінили професію?

 

— Якось, коли тільки почала їздити в рейси, зустрілася в Чутовому зі своїми односельцями. Вони якраз чекали автобуса на Скороходове, а тут я під’їжджаю на «Сетрі». «Ой, яка ти молодець! Правильно зробила, що не побоялася змінити своє життя», — засипали мене компліментами.

— Ви продовжуєте жити в Скороходовому? 

 

— Так. У нас там бізнес із чоловіком, чотирнадцятирічна донька, яку я не хочу зривати з місця.

 

— А як же добираєтесь на роботу і з роботи? До Полтави це шістдесят з лишком кілометрів...

 

— Найчастіше поїздом. Або на «попутках» до Чутового — це дванадцять кілометрів, а там пересідаю на «Зеленого слона» і їду в Полтаву. Попередньо бронюю місце, для своїх проїзд безплатний. Буває, ночую у доньки в Полтаві. 

 

— Повернувшись додому, берете сапку і йдете на город чи біжите доїти корів? 

 

— Ні, в нас немає господарства, лише невеличка земельна ділянка і кілька фруктових дерев. Влітку, зазвичай у вільний час, їдемо з подружками купатися й засмагати на річку. 

На запитання, що найважче у роботі жінки-водія автобуса, Людмила відповідає: 

 

— Важкий багаж пасажирів, який я маю розташувати у багажному відсіку. Останнім часом з Харкова виїжджає багато людей за кордон, і вони беруть із собою просто непідйомні валізи. На щастя, більшість з них мені допомагають. Часто підсобляють колеги-чоловіки. 

 

Загалом робота водія пасажирських перевезень — це велика відповідальність, насамперед за безпеку і життя людей, які сидять у тебе за спиною. Тому треба бути дуже уважним і пильним. Мало бути лише вправною водійкою, треба уміти знаходити порозуміння з пасажирами, адже в дорозі можуть виникати різні ситуації.

 

— А в чому плюси професії? 

 

— Найбільший з них — увага людей. Мені це подобається: отримувати компліменти й аплодисменти, ловити захоплені погляди. Це нові знайомства, новий досвід. Гідна зарплата. 

 

Знаєте, я зараз почуваюся, як перша жінка- космонавт. 

 

— Ще нікого з українок не надихнув ваш досвід? 

 

— Наскільки мені відомо, у країнах Євросоюзу близько 30 відсотків жінок зайняті у сфері автобусних пасажирських перевезень. А в Україні я єдина. І, певно, ситуація найближчим часом не зміниться. Наш керівник давав запит у багато автошкіл на водійок, що здобувають категорію D, то так нікого й не знайшов. 

 

Жінок моєї професії шукали й журналісти з BBC News Україна. Знайшли лише мене...

 

Щоправда, моєю колегою могла б бути одна харків’янка. До повномасштабної війни вона працювала на машині швидкої допомоги. Повернувшись з евакуації, пішла в автошколу відкривати категорію D. Але згодом підписала контракт із ЗСУ. 

 

— Звідки у вас любов до водіння?

 

— З дитинства. У мене мама (на жаль, уже покійна) водила автівку, водить сестра. А в школі нас учили їздити на вантажівці, і мені це подобалось. Отож я спочатку відкрила категорію С, що дає право управляти вантажними автомобілями, згодом — B, бо хотіла їздити на мікроавтобусі. Тепер маю ще й D — доступ до керування габаритними автобусами. 

 

До речі, мене вже переманюють на міжнародний пасажирський рейс «Київ—Прага», пропонують ще кращі, ніж є, бонуси. Але мене все влаштовує там, де я зараз. 

 

— Як змінилося ваше життя, відколи ви стали водійкою? 

 

— Тепер я живу суворо за графіком, який складає компанія. Три-чотири дні робочі, два дні — вихідні. У «Зеленому слоні» — 37 водіїв-чоловіків і я на 16 автобусів. Графіки складені так, щоб ми не стомлювалися. У робочі дні маємо досить часу на те, щоб добре відпочити перед рейсом. Раз на тиждень ночуємо в Києві, аби пасажири могли добратися на автостанцію, не порушуючи комендантської години. 

 

Ой, до речі, мені пора вже в салон — спеціально залишилася на день у Полтаві, щоб сходити сьогодні на догляд за волоссям, яке люблю носити розпущеним. Моя робота передбачає бездоганний зовнішній вигляд...