На догоду кремлівському каганату

Чи не такі помисли в російських агресорів, коли вони під патронатом своєї церкви приходять на українські терени, щоб їх «денацифікувати» й «демілітаризувати»?

Але далі Петро Акерович розповідав таке про ординців, яке мало б загострити увагу європейських католиків: «Вірять і стверджують, що матимуть ще кроваве зіткнення з римлянами, під якими розуміють усіх людей латинського світу; вони побоюються чудес і того, що пророцтво про майбутню відплату може мінятися. Якщо переможуть вони, то, як стверджують, успішно пануватимуть над цілим світом».

Чи не чує весь світ сьогодні з російських телеканалів щодня погрози про ракетні удари по європейських столицях, як і по Вашингтону, Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесу?..

Однак тоді звістка про небезпеку для європейської цивілізації відійшла вбік, оскільки представник української Галицько-Волинської держави обмовився й такою інформацією: «Вони повністю виконують договори з тими [народами], які добровільно їм піддаються і служать; із них вони вибирають собі добірних воїнів, яких у битвах завжди виставляють попереду. Подібно добирають [з них] собі різних ремісників-умільців. Натомість тих, що повстають проти них і ненавидять їхнє ярмо, вони не щадять, як, зрештою, і тих, на кого ще мають напасти. Послів гречно приймають, вислуховують і відпускають [з миром]». 

І ця остання фраза, очевидно, стала своєрідною рятівною соломинкою для вже тоді боягузливого Заходу: замість організації негайної підготовки до зустрічі з майбутньою агресією східної орди Папа Римський Інокентій ІV відправляє до її столиці свого посланця Джованні Карпіно з пропозицією кагану перевести своїх підлеглих татар на християнство й не чіпати Європи.

Після свідчень Петра Акеровича щодо татарської небезпеки Перший Ліонський собор ухвалив у своїх статтях надати допомогу Русі—Україні, про що свідчив 16-й запис його постанов. Проте ніяких реальних кроків у цьому плані не було здійснено, оскільки Європа сподівалася на позитивну відповідь від Золотої Орди. 

Вона прийшла аж через рік, у якій каган Гуюк повідомив про відмову прийняти християнство і поставив вимогу, аби Європа підкорилася йому «як володарю над усіма народами світу». Бо нібито, як писалося в листі, «силою Бога всі землі, починаючи від тих, де сходить сонце, і закінчуючи тими, де заходить, даровані нам». Відмова від цього ультиматуму означала перехід як самого Папи, так і європейських монархів у стан ворогів Золотої Орди з усіма наслідками.

Боягузлива Європа знову ж таки спробувала умиротворити східну орду: наступного року ще один посланець Папи — Асцелін Ломбардський — зустрічався з одним із її повелителів у Байджу біля Каспійського моря. Як наслідок — до Інокентія IV вирушили двоє татарських послів, Айбер і Сергіс, з ультимативними листами. Коли їх у Європі діждалися, аж у 1248 році, то зовсім отетеріли: повелителі Орди наполягали, аби Папа Римський прибув на поклін до кагана в столицю Каракорум. Усе, на що спромігся Інокентій IV, — уклінно прохав кочовиків зупинити вбивство християн у Східній Європі. 

Сподіваючись на обіцяний на Першому Ліонському соборі Хрестовий похід проти орди, князь Данило Галицький після підтвердження його прав татарським ханом розпочав велике оборонне будівництво на своїх теренах, що мало зупинити її похід «до останнього моря», як вона собі запрограмувала для остаточного оволодіння світом. Однак Європа не зорганізувалася на захист своїх передових рубежів на сході, кинувши напризволяще державу русичів. Тільки й того, що визнали Данила Галицького королем Русі.

Тож останній змушений був погодитися на те, аби його соратники під наглядом татарського ревізора зруйнували оборонні укріплення перед величезною масою орди, бо встояти проти неї на рівнині він не міг. А тій з останніх сил довелося ще чверть століття прориватися через карпатські перевали, але вона була остаточно виснажена в локальних сутичках із винахідливим місцевим населенням, що вміло використовувало природні гірські перешкоди, долати які не звикли степові кочовики. Відтак обезкровлена орда повернула назад до прикаспійських степів із залишками свого військового потенціалу, який ще деякий час спроможний був збирати данину з упокорених руських земель — після перемоги русько-литовських збройних сил на Синіх Водах 1362 року ця регулярна повинність уже стосувалася хіба що московського князівства. До речі, різні упоминки кримській орді воно буде платити аж до царювання Петра І.

 

Більшовицький московський цар Ленін лякав не тільки небаченим масовим терором як для початку демократичного ХХ століття — він розпочав економічний шантаж зголоднілої за Першу світову війну Європи, зокрема й дешевим українським хлібом. Саме завдяки цьому йому вдалося розколоти капіталістичний світ, коли після підписання з ним генуезької угоди «сильні світу того», наче колись упокорені князі, поплазували до кремлівського трону, щоб кинули і їм кістку, відірвану від рота поневолених москвою народів. Не встояли перед дешевою сировиною з московських колоній і заокеанські правителі. Смак демпінгового українського хліба спокусив президента США Рузвельта навіть у ті найчорніші дні 1933 року, коли кожна зернина могла врятувати голодні українські душі. 

І з цим режимом Захід пішов на спілку, бо чомусь злякався тільки Гітлера, з яким Сталін ділив перед тим Європу. Відтак за допомогою американського лендлізу й другого фронту москва проголосила себе переможцем Другої світової. І лише післявоєнна фултонська промова Уїнстона Черчилля застерегла капіталістичний світ від того аркана, який, за традиціями ординських попередників, навчилися зашморгувати на шиї наївняків новітні кремлівські хани.

 

Не тільки історична приреченість так званого комуністичного режиму остаточно відкрила очі на його гнилість і неминучий занепад, а й тверда владна рука президента США Рональда Рейгана, який зумів розвернути політичні й економічні процеси в світі таким чином, що кремлівські хани тепер поплазували на Захід вимолювати своє майбутнє. Величезна країна щаслива була одержувати «ніжки Буша», аби таким чином символізувати кінець комуністичної ери, якою так довго прикривала москва свої злочини проти окупованих територій сусідніх народів.

Однак наступники Рейгана виявилися далеко не рівними йому за масштабами планетарного мислення, бо не мали того гострого політичного відчуття й сміливості ухвалювати необхідні рішення. Вони так розчулилися перемогою нібито демократа Єльцина в росії, що негайно запропонували російській федерації місце серед G8 і G20, хотіли також бачити її і в НАТО. Та ще й погодилися віддати їй ядерний потенціал України під гарантії безпеки тієї ж москви. 

Хоч як прикро, а наступники Рональда Рейгана не побачили тих змін, які відбулися в ментальності орди з часів Першого Ліонського собору. По-перше, якщо тоді вона нібито дотримувалася своїх зобов’язань, то тепер — навпаки, про що заявляв іще в ХІХ столітті Бісмарк: договори з нею не вартують того паперу, на якому вони підписані. 

Але змінювався вже з часу Ліонського собору й Захід. Якщо в ухвалах згаданого зібрання 16-м пунктом гарантували тодішній Українській державі допомогу проти орди, то яким чином це було здійснено? А ніяк!

А хіба ця недобра традиція не спрацювала в 2014 році, коли Захід як гарант нашої територіальної цілісності й незалежної державності спокійно спостерігав за тим, як один з таких «гарантів» — москва — відриває від України значні терени?! І ніякі заяви тодішнього президента США Обами про те, що він зробив усе що міг, нікого тепер не переконають щодо його нерішучості в переломний момент історії людства. 

Як не буде виправдання західним лідерам у їхньому «мудрому» рішенні в перші дні російського широкомасштабного вторгнення — надати політичний захист президенту України Зеленському в екзилі з майбутнім тижневим очікуванням повної капітуляції України. З планами, щоправда, надати українцям засоби для партизанської боротьби проти російських окупантів. 

А зволікання Заходу щодо своєчасного і повного забезпечення оборонних бойових дій, тривала політична торгівля щодо постачання високоточної далекобійної зброї, насамперед для захисту українського неба й ураження джерел агресії на теренах рф? Про піврічну «війну мишей і жаб», як підтвердили б це древні греки, в Конгресі США щодо виділення на допомогу Україні 61 мільярда доларів у той час, коли збільшується число жертв як серед наших військових, так і цивільного населення, вже не доводиться й говорити!

І за таких обставин довгоочікуване рішення ювілейного саміту НАТО у Вашингтоні обмежується лише обмовкою про «незворотний» шлях України до НАТО, хоч саме вона власними збройними силами виконує функції цього військового альянсу — захищає сьогодні свободу й право на життя своїх громадян, аби завтра подібна агресія не зачепила долю інших народів, включно з країнами, які входять нині до цієї організації...

Заява НАТО на Вашингтонському саміті, пише відомий український діяч США Аскольд Лозинський, була сильною щодо України, але мала несуттєвий зміст. Що саме означає «незворотний»? Видали такий комунікат: «Ми повністю підтримуємо право України обирати власні заходи безпеки та вирішувати власне майбутнє без зовнішнього втручання. Майбутнє України — в НАТО. Україна стає все більш сумісною та політично інтегрованою з Альянсом. Ми вітаємо конкретний прогрес, якого Україна досягла після Вільнюського саміту щодо необхідних демократичних, економічних і безпекових реформ. Поки Україна продовжує цю життєво важливу роботу, ми продовжуватимемо підтримувати її на незворотному шляху до повної євроатлантичної інтеграції, включно з її членством у НАТО».

Отже, для України вже вкотре просто нагадали обіцяне їй ще на Першому Ліонському соборі 1245 року. Бо бояться розгнівити московських спадкоємців Золотої Орди, заглядаючи їм улесливо в очі, як колись ординським ханам. І цим розпалюють їхні пристрасті до організації нових походів на Захід — адже вже їхали Берліном їхні «козаки», марширували вони й по Єлисейських полях у Парижі, переходили з Суворовим через Альпи...

Тим паче, що вони можуть усе це повторити, про що відверто заявляють, лякаючи всіх атомною зброєю! Цього, на жаль, не зрозуміли в 32 країнах світу, в тому числі й на берегах Босфору, куди вже понад п’ятсот років спрямовані погляди ідеологів концепції «Москва — Третій Рим, а Четвертому Риму не бувати».