Плановані москвою вбивства

«Камю має померти». Такою є назва книжки італійського письменника Джованні Кателлі. Коли 19 липня у Львові сталося вбивство Ірини Фаріон, я провів паралель між описаною в книжці історією і львівською трагедією.

 

Хоч як це дивно для багатьох — поєднує їх московський слід.

Свій твір Джованні Кателлі видав у 2013-му. В українському перекладі книжка побачила світ через 10 років у Видавництві Старого Лева. 

 

Розширену версію з назвою «Смерть Камю», яка не перекладена українською, опубліковано у 2019 році. Читачам однозначно складно визначити жанр книжки, в якій присутні журналістське розслідування, дослідження архівних видань, публіцистика, інтерв’ю й елементи детективу. Трохи незвично. 

 

Автор на підставі різноманітних джерел стверджує, що вбивство відомого французького письменника і філософа Альбера Камю готувалося в структурах московського КДБ.

 

І, власне, книжка — це такий собі клубок, який розмотує Джованні Кателлі, щоб показати велику ймовірність цієї версії автомобільної аварії 4 січня 1960 року, в якій загинув лауреат Нобелівської премії.

 

«Це — наш борг, — пише автор книги, — перед Альбером Камю та його пам’яттю».

 

Цінність цієї книжки — у невідомій для широкого загалу публічній позиції Альбера Камю в обороні угорського народу й Угорщини, на територію якої безцеремонно вторглася совєтська (російська) орда зі своїми танками і своїм «язиком».

 

Коли московські танки дочавлювали Будапешт, угорські письменники у зверненні апелювали з проханням діяти до західних інтелектуалів: Камю, Мальро, Моріака, Рассела, Ясперса, Еліота, Кестлера, Казанзакіса, Гессе й інших: «Ми боремося на барикадах за свободу нашої Батьківщини, за свободу всієї Європи та за людську гідність. Ми помремо. Але хай наша жертва не буде марною».

 

Альбер Камю виявився першим західним інтелектуалом, який негайно публічно відгукнувся на це звернення 10 листопада 1956 року: «Слабкість Організації Об’єднаних Націй та її підрозділів поволі веде нас до Третьої світової війни, яка вже стукає в наші двері. Стукає — і ввійде, якщо скрізь у світі не буде запроваджено норми міжнародного права для захисту народів і окремих індивідів».

 

У своїй відповіді Альбер Камю запропонував європейським письменникам, до яких апелювали угорські літератори, підписати підготовлений ним текст.

 

У цьому публічному зверненні він назвав геноцидом окупацію совєтськими військами Угорщини восени 1956 року, потоплену в крові угорську державність, і закликав Генасамблею ООН невідкладно розглянути геноцид, жертвою якого стала угорська нація.

 

У цьому тексті прописана вимога європейських письменників до кожної держави взяти на себе зафіксоване в письмовій формі зобов’язання проголосувати за негайне виведення совєтських військ.

 

До речі, професор Сорбони Жан Ів Ґерен написав, що в архівах Камю зберігається до 30 відповідей, і зокрема позиція лауреата Нобелівської премії з літератури 1937 року француза Роже Мартена дю Ґара.

 

Ще згадаємо, що у 1989 році в Угорщині мирним шляхом відбувся перехід від тоталітарного режиму до демократичного устрою. А в 2004-му країна вступила до Європейського Союзу. 

 

Якщо вчитуватися у цитати Альбера Камю, які наводить італійський автор, то знаходимо у них дуже багато паралелей з нинішньою російсько-українською війною та геополітичною ситуацією.

 

Моментами він прозірливо заглядає в далеке майбутнє, яке стало для нас теперішнім. Свій герць Альберт Камю продовжував з комуносоціалізмом совєтського розливу ще кілька років. (Герць — поєдинок. — Ред.). 

 

Зі звернення до студентів 23 листопада 1956 року: «...ви повинні знати, що коли дух закуто, а працю поневолено, коли робітника пригнічено, письменникові заткнули рот, а націю позбавили свободи, — соціалізм не звільняє нікого, а поневолює всіх».

 

З публічної промови 15 березня 1957 року, яка дуже зачепила КДБ, бо Альберт Камю звинуватив міністра закордонних справ СРСР Шепілова і подібних до нього: «...в тоталітарному суспільстві еволюція неможлива.

 

Якщо терор розвивається, то лиш у гірший бік... Тоталітарне суспільство, правого штибу чи лівого, визначає насамперед одна-єдина партія, а одна-єдина партія нищити сама себе підстав не має... Не забуваймо, що коли тоталітарне суспільство, за самими своїми принципами, зобов’язує друзів доносити одне на одного, західне суспільство, попри всі свої бентежні прояви, завжди породжує людей, які зберігають честь життя...».

 

«Якщо міністр Шепілов, повертаючись із Парижа, наважується написати, що «західному мистецтву судилося роздирати людську душу і плекати масових убивць усякого ґатунку», то настав час відповісти йому, що наші письменники й митці, принаймні вони, ніколи нікого не вбивали і, попри те, ще достатньо великодушні, щоб не звинувачувати теорію соціалістичного реалізму у розправах, які здійснюються за наказом Шепілова й подібних до нього, а потім отримують від них виправдання. Правда у тому, що серед нас є місце для всього, навіть для зла, а також для письменників Шепілова, проте водночас і для честі, для вільного життя прагнень, для пригоди розуму. Натомість у культурі сталінізму немає місця ні для чого, окрім настановчих проповідей, сірого життя і катехизму пропаганди. Тим, хто ще мав щодо цього якісь сумніви, угорські письменники гучно про це повідомили — щойно, перш ніж зробили остаточний вибір, адже сьогодні вони воліють мовчати, а не брехати, як їм наказано».

Для розуміння постаті Альбера Камю важливо вчитатися в написану ним розлогу передмову до книжки «Правда про справу Надя» (1958 рік).

 

Текст іронічний, з елементами сарказму і вбивчий для соціалістичних режимів Польщі, Югославії, КНР і, звичайно, постнадівської Угорщини. Слова, яким понад 65 років, — десь частково про всіх нас, у часі понад двох років повномасштабної російсько-української війни.

 

«Перевага в тому, що у ролі переможця завжди виступає прокурор. Правоту за ним визнають ще до того, як він розтулить рота, й обвинуваченому тут-таки ламають карк». (Карк — зашийок, шия. — Ред.).

 

«Фактично, ООН заявила, що закон є обов’язковим лише для тих, хто його поважає. Для всіх інших він необов’язковий».

 

«Ті, кого жовтневі події не просвітлили остаточно, більшого просвітлення все одно не здобудуть — хіба що ціною мучеництва своєї країни колись у майбутньому; втім, навіть тут цілковитої впевненості не існує».

 

«...Не можна дозволяти цим людям отак рік за роком брехати. Їм, звісно, ніхто не вірить. Але людина — істота тендітна і швидко втомлюється».

 

Вивчаючи історію загибелі Альбера Камю, Джованні Кателлі відштовхнувся від 2-томного щоденника чеського поета і перекладача Яна Забрани «Все моє життя», який чинив опір режимові мовчки і писав у шухляду. 

 

Ян Забрана свій щоденник не побачив за життя, бо помер за 8 років до публікації, вже після падіння Берлінського муру. В одному записі літа 1980 року поет-перекладач коротко переповів інформацію, яку він одержав від одного знайомого, пригрітого чеським режимом, підкаблучним москві, з чіткими деталями аварії: технічний пристрій, що його було встановлено на одне з коліс машини, на великій швидкості проколов або розрізав гуму.

 

Після цього авто приятеля-видавця Альбера Камю — Мішеля Ґаллімара — на абсолютно порожній дорозі шириною 9 метрів зіткнулося з платаном обабіч дороги.

 

«Щоденники» Яна Забрани вийшли друком у 1992 році. Але, здається, ця інформація не привернула нічиєї уваги у світі, окрім італійського автора. Не знаю, чи хто з України, фахівців з богемістики досліджував ці записи.

Для українців вельми цікавий аспект книжки — сторінки, присвячені політичним убивствам українських політемігрантів, лідерів руху за самостійну Україну Лева Ребета і Степана Бандери.

 

Є згадки також про інші політичні замахи — на болгар Георгія Маркова і Владимира Костова. Джованні Кателлі стверджує, що якби не зізнання радянського шпигуна, агента КДБ, убивці Богдана Сташинського і колишніх офіцерів КДБ Калугіна і Гордієвського, то про те, що це були політичні вбивства, ніхто і не дізнався б.

 

На момент підлаштованого вбивства Альберу Камю було лише 46 років. Якби не та загадкова аварія, французький письменник-інтелектуал міг би дожити до 77-ліття і вітати створення незалежної України. Жодних сумнівів щодо того, що той, хто виступав роками публічно проти радянської окупації Угорщини, став би по наш бік барикади.

 

Майже 65 років пройшло з часу загибелі французького письменника. Мабуть, документально вже не можна буде підтвердити викладені у книгах факти. Втім, велика заслуга Яна Забрани і Джованні Кателлі в тому, що ці факти реанімовано для історії.

Сподіваємося, що вбивство Ірини Фаріон розслідують швидше.

 

Коли я дізнався про постріл в Ірину Фаріон 19 липня ввечері від мого львівського приятеля-історика, відразу сказав, що це справа рук спецслужб. Не наших. Кремлівські мотиви зрозумілі.

 

Ірина Дмитрівна була вельми впізнаваною, мала широку аудиторію і впливала на значну частину українського суспільства. Крім того, цим пострілом убито двох зайців, адже насильницька смерть має вкинути в суспільство, на думку замовників, ще одну тему для того, щоб українці сварилися між собою, з огляду на те, що до її думок і форми їхнього висловлення було різне ставлення.

 

Думаю, зрозуміло, чому я провів паралель між Альбером Камю й Іриною Фаріон. Бо там і там — варварський московський почерк. Найкраще для пам’яті мовознавиці і патріотки буде, особливо в час великої війни, не використовувати її вбивство для поглиблення внутрішньоукраїнських розколів. 

 

Тарас МАРУСИК