Та, що шукає, знаходить і знешкоджує

«Коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських окупаційних військ, якраз була на добовому чергуванні, відтак мала відповідати на численні телефонні дзвінки стривожених, розгублених земляків, які не розуміли, що їм робити, як жити далі, — пригадує Людмила той день, коли всі ми прокинулися в іншому вимірі.

 

— Усе тоді відбувалося, як у якійсь кінострічці. Важко було повірити, що це тепер наша реальність. Досі пам’ятаю отой стан тривоги від відчуття повної невизначеності, невідомості, що буде далі. Деякі дівчата, з якими працювала, у перші ж дні повномасштабної війни разом із сім’ями виїхали за кордон. Я ж ніколи не мала бажання покинути свою країну, а особливо тоді, коли вона потрапила в таку біду. Десь через пару місяців перейшла працювати у відділ вибухотехнічної служби. Займаючись документообігом, бачила, як працівники відділу виїжджали на виклики по всій області. Мене дуже цікавило те, чим вони займаються, навіть захоплювало. Отож вирішила спробувати себе в новому амплуа».

 

Зрозуміло, аби стати атестованим стражем правопорядку, дівчина пройшла конкурсний відбір і первинну професійну підготовку в Академії патрульної поліції.

 

Нарівні з чоловіками, окрім теорії, освоїла цикли тактико-фізичної, професійно-практичної та вогневої підготовки — стверджує: жінки під час навчань не мали жодних поблажок. 

Людмила закріплює навички керування безпілотним літальним апаратом в умовах полігону. 

 

«Хоч узагалі мені іноді здається, що нам «варитися» в усьому цьому подобається ще більше, ніж чоловікам, — розмірковує вголос моя співрозмовниця. — За той час, поки ми з одним колегою з Полтави навчалися, у відділі вибухотехнічної служби Головного управління Національної поліції України в Полтавській області з’явилися дві вакансії, от ми їх і заповнили. Так я стала вибухотехніком. Звісно, тут своя специфіка роботи, тому кожен працівник відділу має пройти додаткове навчання. До того ж обов’язковим є стажування, а ще набуваєш необхідних професійних навичок на практиці в процесі командної роботи — під час виїздів на виклики. Та й самоосвіти ніхто не відміняв».

 

Інспектор відділу вибухотехнічної служби добре пам’ятає свої перші виїзди на місця подій. Пригадує, що першого ж робочого дня мала три такі виїзди.

 

«Зокрема, надійшли одне повідомлення про мінування об’єкта і два повідомлення про вибух вибухонебезпечного пристрою, — уточнює Людмила Стрижак. — От такий видався напружений день. Страху не мала — якщо чесно, більше було цікаво. Бо одна річ — прочитати інформацію про якусь надзвичайну подію, і зовсім інша — опинитися в її епіцентрі й побачити все на власні очі. Відкривається багато таких деталей, про які раніше навіть не задумувався. Не страшно, бо виїжджаю на виклик не сама, а у складі чергової групи — разом із колегами, які мають значно більше досвіду. Так, потрібно бути дуже уважним, а ще — не забувати про чітке дотримання інструкцій із заходів безпеки. Ні для кого не секрет, що повідомлення про мінування об’єктів переважно є фейковими. Як правило, під час навчального року маємо багато повідомлень про мінування навчальних закладів, улітку ж їх менше. Буває, що інформація про мінування одного й того ж торгового центру надходить і двічі на день». 

 

Ясна річ, такі хибні відомості лише відволікають працівників спеціалізованих служб від основної роботи. Адже щоразу вони змушені діяти так, нібито немає жодної підстави сумніватися в достовірності інформації, що надійшла: евакуювати людей і годинами оглядати приміщення в пошуках вибухівки. І тільки після скрупульозної перевірки роблять висновок, що повідомлення про мінування не підтвердилося.

«Отакі виїзди, пов’язані з повідомленнями про загрозу вибуху, що в процесі перевірки не підтвердилися, здебільшого не запам’ятовуються. Натомість кожен огляд місця події за фактом вибуху неодмінно осідає в пам’яті. Війна дається взнаки — на жаль, побільшало інцидентів з боєприпасами. Дехто з військовослужбовців, приїжджаючи у відпустку, привозить з фронту вибухонебезпечні «сувеніри». Й іноді це закінчується плачевно. От бачите, у нас є зразки осколків різних гранат, — показує Людмила,

 

— вони відрізняються один він одного. І вибухотехнік має їх чітко розрізняти (складність у тому, що нині в Україні з’явилося багато закордонних зразків). За виглядом осколків на місці події й визначаємо, яка саме граната зірвалася. А загалом треба добре знати всі види боєприпасів, адже ти не знаєш, з яким з них тобі доведеться мати справу під час виїзду. Насправді може бути все що завгодно. Буває, приїжджаєш на місце події, а там постраждала або загибла особа — картина, звичайно, не для слабкої психіки, і на приємні враження розраховувати не доводиться. Але така робота».

 

Жорстокий, цинічний ворог воює з мирним населенням, постійно завдаючи ударів по українських населених пунктах. Через це в наших поліцейських-вибухотехніків суттєво побільшало роботи.

 

«Спеціалісти нашої служби першими оглядають місце події після ворожих обстрілів із ракетної зброї та ударів безпілотників, — акцентує Людмила Стрижак, за спиною якої вже не один такий виїзд.

 

— Якщо стався ворожий обстріл або надійшло повідомлення про вибух, то насамперед маємо перевірити територію ураження на наявність вторинних вибухових речовин. І тільки після того, як наші вибухотехніки зроблять висновок, що перебувати там безпечно, за справу беруться інші фахівці. 

 

Якщо ракетний удар припадає на відкриту місцевість, то там неприємно вражають розміри вирв на місці влучання. Коли ж смертоносне залізяччя прилітає в межі населених пунктів, тоді, звичайно, бачиш дуже безрадісну картину.

 

Завжди, коли разом із колегами приїжджаю на місце ворожого удару, мені сумно, моторошно споглядати просто-таки жахливі руйнації. А ще ж бувають і постраждалі. Усе в душі протестує проти того, що коїться в твоїй країні.

 

Але в таких ситуаціях потрібно «відключити» всі емоції й зосередитися на тому, аби за наявними уламками та фрагментами визначити, що саме запустив ворог. Адже кожен воєнний злочин російських військ, скоєний на території України, має бути зафіксований».

 

Окрему категорію становлять підозрілі знахідки. Їх також побільшало у зв’язку з повномасштабною збройною агресією рашистської федерації.

 

«У разі, якщо хтось знайшов підозрілий предмет, на такі виклики часто виїжджаємо разом із працівниками кінологічної служби — там, до речі, багато дівчат, — зауважує Людмила. — І якщо після первинного огляду залишається підозра, що це небезпечна знахідка, тоді одягаємо захисні костюми, у хід ідуть маніпулятори».

 

В арсеналі поліцейських-вибухотехніків нині є й роботизована техніка, що виручає у складних ситуаціях. Окрім службових виїздів, героїня цього матеріалу долучається до навчань в умовах полігону, де разом з більш досвідченими колегами відпрацьовує навички керування безпілотним літальним апаратом. 

«Дрони — це також наші помічники. Піднявши їх під час виїзду на місце події в повітря, можна в такий спосіб обстежити територію. Тож, аби стати кваліфікованим поліцейським-вибухотехніком, треба багато чого знати й уміти, — підсумовує інспектор вибухотехнічної служби й додає. — Ці пристрої покликані допомогти представникам небезпечних професій. Утім вони не в змозі повністю замінити людину».

 

А от у відповідь на запитання, чи важко працювати в чоловічому колективі, Людмила заперечливо хитає головою:

 

«Ні, неважко. Головне — колеги мають бачити, що ти прийшла не демонструвати, скажімо, зачіски, а працювати не менше за інших, постійно підвищуючи свій професійний рівень. Знаєте, багатьох людей дивує й захоплює те, що вибухотехнік — жінка.

 

Але насправді мені ще треба багато чого навчитися, освоїти. Наші чоловіки — от хто справжні герої. Іноді я просто в захваті від того, як вони за невеликим осколком, так би мовити, з ходу кваліфікують, з яким смертоносним залізяччям ми маємо справу.

 

Більшість наших працівників у складі зведеного загону фахівців вибухотехнічної служби було залучено до очищення від вибухонебезпечних предметів деокупованих територій Київської, Донецької, Харківської, Херсонської областей. От і нещодавно троє наших спеціалістів повернулися з такого небезпечного службового відрядження, передавши естафету іншим. 

 

Я щаслива, що є частиною сильної команди, де тебе завжди підтримають і за потреби допоможуть. І мені подобається ця (хай і не зовсім жіноча) робота. Як на мене, це дуже важлива, відповідальна, серйозна справа. Хотілося б і далі розвиватися в цьо­му напрямку. Маємо працювати й викладатися на повну силу — кожен на своєму місці, аби наблизити нашу перемогу».