Жінка — багатодітна мати, має четверо неповнолітніх дітей (її найменшій донечці не виповнилося ще й чотирьох).
До початку великої війни разом із сім’єю проживала в Іспанії, професійно займалась фотографією, була авторкою цифрового контенту. За фахом педагог.
Буквально з перших днів великої війни активно включилася у волонтерську діяльність, під час якої познайомилася з представниками Християнської служби порятунку.
Щоб закрити збір на приціли нічного бачення, продала власну автівку й невдовзі, залишивши дітей на чоловіка, повернулася в Україну, щоб служити військовим на фронті.
І Бог розпорядився так, що вона, не маючи військового звання, стала частинкою військового корпусу капеланів. Їй дозволили проводити служіння безпосередньо в окопах.
Це був своєрідний експеримент, який показав надзвичайну ефективність пасторської служби для підняття морального і бойового духу військовослужбовців.
У капеланки Олени Легенчук немає сталого графіку. Деякий час вона проводить на «нулі», деякий — працює в тилу.
Зокрема, зустрічається з дружинами та матерями військових і військовополонених, щоб підтримати їх морально, дати поради. Нещодавно така зустріч відбулася в Полтаві.
Надіньте спочатку «кисневу маску» на себе
На такі зустрічі Олена Легенчук бере пляшку пепсі-коли, пляшку чистої води й кілька склянок. Вони дуже підходять для того, щоби зримо продемонструвати те, як ми, сповнені негативними емоціями — гнівом, образами, тривогами, — наповнюємо негативом своїх рідних, які перебувають на фронті. Бо якщо до половини склянки пепсі-коли долити пів склянки цього ж напою, то перша переповниться й рідина почне хлюпати через край.
— Військовий, який живе у постійному стресі, дискомфорті, до яких приєднуються контузії й поранення, після важкого спілкування з рідними стає схожим на цю переповнену склянку. У такому стані в нього виникають навіть суїцидальні думки, — пояснює Олена. — Але якщо ви щодня додаватиме йому спокою, радості, надії, впевненості і якщо цього буде більше, аніж негативу, який він отримує, то він очищатиметься від темних думок.
Із побратимами.
При цьому капеланка поступово розбавляє пепсі-колу в склянці прозорою водою, і вона щоразу стає світлішою і світлішою.
— Той, хто підтримує військовослужбовця, сам повинен мати ресурс. Бо якщо милиця поламана, то можна впасти, — образно говорить Олена.
Але ж де брати сили самим жінкам, щоб стати підтримкою рідній людині, яка носить піксель?
— Сьогодні ми всі травмовані війною, всі в зоні ризику. Адже коли хтось із родини йде на війну, то разом з ним вирушає вся сім’я, — каже пані Олена. — Ми живемо з хронічним болем, дискомфортом. Кричимо, зриваємося, плачемо, бо нервова система не витримує.
При цьому часто забуваємо про себе. Я — на задньому плані. А дух, душа й тіло взаємопов’язані між собою. І коли настає вигорання, приходять хвороби. Дружини військових, на жаль, часто хворіють на онкологію. Найчастіше хвороба вражає молочні залози й репродуктивні органи. Треба розуміти, що наші клітини постійно мутують, імунна система їх викидає, а коли вона слабне, то мутовані клітини не отримують цього сигналу. Так розвивається рак.
Ми маємо бути сповнені світлом, тишею, спокоєм. Не нервувати, правильно харчуватися, висипатися, навантажувати себе фізично, пити достатньо води. До речі, саме вода виводить з організму стрес — через піт і сечу. Цьому сприяють, зокрема, заняття спортом та активний секс.
Горе не можна маскувати фразою «у мене все добре», і його не можна відкладати на роки. Це призводить до пригнічення емоційного стану. Тому природно плакати і важливо спілкуватися з людьми, вихлюпувати свої переживання і тривоги назовні.
Щовечора треба знаходити час на себе — не дивитися новин, провітрювати кімнату перед сном, звільняти мозок від негативних думок, прочитати молитву: «Дякую Богові за все і віддаю все йому».
Щоб мати спроможність дбати про когось, згадайте, як у літаках стюардеси завжди радять у непередбачуваних ситуаціях надівати кисневу маску спочатку на себе, а тоді на дитину. Бо якщо вам не вистачить кисню, про вашу дитину нікому буде потурбуватись.
Але з досвіду знаю, що половина моєї аудиторії не дослухається до цих порад...
Якщо не знаєте, про що розмовляти з чоловіком-військовим, похваліть його за сміливість
«Про що говорити з чоловіком, який на «нулі»? У нас немає тем для розмов! Я боюся викликати у нього негативну реакцію якимось словом, і він не розповідає мені про свої пережиті жахіття. Тому ми часто мовчимо», — першою включилася у діалог одна з присутніх на зустрічі.
— Похваліть свого чоловіка за сміливість, якщо не знаєте, про що говорити. Це дуже сміливі люди, які заслуговують поваги, бо вони йдуть у бій, попри страх, що є природною емоцією людини, не дозволяють йому опановувати ними. Для кожного, хто на «нулі», важливо просто чути ваш голос, — радить капеланка.
«Коли чоловік щось страшне розказує, я ще більше переживаю за нього», — зізналась інша з присутніх.
«Мені важко після розмови з чоловіком», — додала ще одна.
— Це називається вторинною травматизацією, — пояснює Олена. — Нервова система чоловіка адаптувалася, бо усе, про що розповідає, він уже пережив, а ви переживаєте ці емоції сильніше. Тому попросіть його берегти вашу психіку.
«Чоловік на передовій, практично нічого не розказує. Але я не можу себе контролювати, коли він іде на позицію», — поділилася своїми тривогами одна з учасниць відвертої розмови з капеланкою.
Звісно, ви наповнені болем і негативними думками, однак треба зупинити ці думки. Скажіть собі: «Все може бути, але я вірю, що цього не станеться», — порадила жінці Олена Легенчук.
«Як реагувати на дурні запитання на кшталт: «А чого ти відпустила чоловіка на війну?», «Чому він не демобілізується?». Хтось ніби підбадьорює: «У тебе сильний чоловік, він усе витримає». Але від того так боляче» — надійшло ще одне запитання із залу.
— Це позитивний аб’юз, тобто спілкування, яке завдає фізичної, моральної й психологічної шкоди, прикрите начебто добрими намірами, — пояснює капеланка. — Раджу просто викреслювати таких людей із життя, щоб вони його не псували. Я, наприклад, заблокувала у телефоні декого зі своїх родичів, оскільки вони деструктивні.
Люди нас дратують більше чи менше. Пропоную ставитися до декого, як до хворого чи як до маленького — поблажливо. Сказала щось така людина, то й сказала, це неважливо для вас, і тоді це не травмує. У мене, до речі, є клієнтка, юна дівчина, у якої токсична мама. Іноді, щоб любити маму, треба, щоб вона була на певній віддалі.
Вам доведеться заново знайомитись зі своїм чоловіком
— Переживання за близьку людину, яка воює, може мати фізичні прояви: втрата інтересу до роботи, втрата апетиту, незрозумілі болі, апатія, безсоння, агресія, труднощі з концентрацією уваги, кошмари, суїцидальні думки, емоційне виснаження, галюцинації... Це процес горювання, — продовжує Олена Легенчук.
— І це нормально для людини у стані горювання під час війни. Ці процеси треба пройти. Треба не тільки прожити горе, а й відновитися в цьому процесі. Але в кожного своя нервова система, тому кожен переживає це по-своєму. І не кожен, на жаль, уміє ставити реалістичні очікування до себе і до близької людини.
Я нікому не говорю: «Все буде добре». Бо те, що було до війни, не повернеться. І та людина, котра на війні, не буде такою, як була раніше. І ви також уже змінені. Ви знайомі зі своїм чоловіком, але ви змінені. І вам потрібно знову знайомитись.
Вас буде травмувати те, що говорить військовий, як він про це розповідає, його ставлення до пережитих подій. Він може кричати, матюкатися, тобто проявляти емоційне насилля. Може зловживати спиртним чи підсісти на наркотики. Але хочу застерегти: треба уникати звинувачення в його бік. Іноді досить бути поруч.
Коли повернуться близькі з війни, це буде ще одна війна. Як жити з людьми, які пережили військові дії? Як боротися за таких людей? І чи треба терпіти, намагатися робити вигляд, що у вашій родині все добре? Багато жінок, які отримують подвійну травму, вважають, що впораються самостійно, без допомоги фахівця, тому намагаються не виносити сміття з хати. Але це неправильно.
Щира молитва.
Добре, якщо комусь достатньо молитви. Але я раджу мати коло себе трьох близьких людей: подругу, психолога чи капелана. Має бути подруга, яка просто слухала б і нічого не радила. А краще дві, бо одна може не витримати. Активне слухання дуже важливе.
Ще краще, коли подруга годину-другу побуде з дітьми чи прибере за вас у квартирі, чи зварить їсти, а ви сходите у салон краси. Серед моїх клієнткок є колишня військова з інвалідністю, яку вона отримала внаслідок бойових дій. У неї воює батько, воюють колишній і теперішній чоловіки. Уявіть, яке в неї морально-психологічне навантаження!
Недавно ми спілкувалися з нею по відеозв’язку, і я помітила, що жінка давно не робила манікюру й не фарбувала волосся. Я попросила її сходити в салон і оплатила послуги. Через два тижні це була зовсім інша жінка, а не жертва обставин. Такі елементарні речі дозволяють рухатися далі.
Жінки, які втратили чоловіків на війні, — особлива категорія клієнтів капеланки Олени Легенчук. Перед Новим роком, розповідає, її знайшла у тіктоці жінка на ім’я Аліна, у якої загинув чоловік. Отримавши цю страшну звістку, вона, сама професійний психолог, чотири доби пролежала на підлозі без їжі й води. «Я почекаю, поки помру», — сказала своїй дванадцятирічній доньці й заборонила кому-небудь до неї підходити.
«Я ще жива, але краще б умерла. Мені ніхто не допоможе, сподіваюсь лише на вас», — написала вона мені на п’яту добу, коли її трохи відпустило, — пригадує Олена. — Насамперед я знайшла кур’єра, який привіз їй їжу. Далі ми багато спілкувалися, Аліна відкрила мені своє серце, і я через Бога дарувала їй надію. Паралельно жінка пропрацьовувала свої травми з колегою-психологом. Недавно зустріла її. Це була вже інша жінка.
«Якщо неможливо, щоб Бог повернув мені чоловіка, я житиму так, щоб він пишався мною», — сказала вона, і я зрозуміла, що наші старання дали позитивний результат. Зараз Аліна готова працювати з дружинами загиблих на війні чоловіків. Ми продумали з нею детальний план її роботи.
Треба вміти віддавати Богу те, чого не можеш вирішити
На переконання Олени Легенчук, бути просто капеланом недостатньо. Треба бути наставником, психологом. Сама вона постійно займається самоосвітою, читаючи книги про Другу світову війну, про війни в Африці, у В’єтнамі.
Їй цікаві описи війни безпосередньо її учасників. Було навіть, що її запросили на Міжнародну конференцію капеланів країн Балтії й вона ділилася власним досвідом служіння капелана під час воєнних станів.
Пані Олена наголошує: робота капелана тісно переплетена з роботою психолога. На жаль, хороших військових психологів украй мало. Вона довіряє не більш як трьом, до яких може скерувати своїх клієнтів.
Буває, їй телефонують дружини, чоловіки яких лікуються у психіатричних клініках, і просять допомогти. Бо психолог ставить чоловікові такі запитання, які його дратують. Скажімо, просить заплющити очі й уявити себе у лісі, згадати щось хороше. А ветеран бачить себе у Серебрянському лісі! Тому пацієнт просить психолога ні про що з ним не говорити. І вони цілу годину мовчать. Яка ж це допомога?
Як вона сама відновлюється, часто маючи по 5-8 годинних консультацій за день? Пропускаючи через себе ріки чужого болю, співпереживаючи кожному?
— Жити у стані постійного спустошення і вигорання неможливо. Так, мені боляче від того, що не можу всі рани загоїти. На жаль, половина з тих, кого я консультую, не скористаються моїми порадами. І це теж боляче. Але я адекватно на все реагую. Головне — навчитися віддавати Богу те, чого не можеш вирішити. Тому щовечора прошу Бога дати мені мир і спокій. І закриваю день. І кожен новий починаю з нового аркуша...
P. S. Ось один з красномовних відгуків, які отримує капеланка Оленка Легенчук від військових на свою адресу: «Оленочко, я молився Богу, як тільки ми виїхали на позицію. Я відчував Його присутність з кожним своїм кроком. І так, я пригадав твої слова з приводу атаки диявола... Він атакував і намагався мене заплутати. Але я знав, хто мій Бог, і Бог сильніший! Він забрав мій страх і дав мені все, що я просив. Оленочко, я безмежно вдячний тобі за твою роботу, за твою допомогу. Твоя віра і твої молитви дають великі плоди. Я зрозумів, що тільки з вірою в серці і з Божою допомогою ми можемо здолати ворога».
