Священник, військовий капелан, який потрапив у полон у складі гуманітарної місії біля острова Зміїний, провів у російських катівнях 68 діб, зазнавши важких моральних і тілесних тортур.
У липні — друга річниця підняття на звільненому Зміїному українського прапора (04.07.2022), тож панотець поділився з «Україною молодою» своїми спогадами про пережите й роздумами про те, що являє собою російське суспільство.
Чорноморський острів Зміїний, що розташований в Ізмаїльському районі на Одещині, був окупований армією рф у перший же день повномасштабної війни.
Після того, як наші прикордонники відмовилися скласти зброю, відправивши русскій воєнний корабль за відомою адресою, росіяни завдали ракетно-артилерійського удару по гарнізону острова.
У результаті майже всі будівлі було пошкоджено, а Зміїний перейшов до рук окупантів. На той момент там перебували 13 українських військовослужбовців Ізмаїльського прикордонного загону, котрі, як вважалося, загинули або були поранені.
Наступного дня на острів, що за 37 кілометрів від берегової лінії, було відправлено український пошуково-рятувальний корабель «Сапфір» з метою евакуювати поранених та тіла убитих.
До членів екіпажу на прохання одного з капітанів Військово-Морських сил долучився настоятель одеського Свято-Троїцького храму ПЦУ, капелан ЗСУ Василь Вирозуб.
Разом з ним у небезпечне плавання вирушили капелани Олександр Чоков та Леонід Болгаров, а також дитячий лікар Іван Тарасенко.
Проте на підході до острова їх перехопили військові з уже «покійного» флагмана російського флоту, крейсера «Москва». Всіх учасників гуманітарної місії включно з 19 членами екіпажу захопили в полон.
Василь Вирозуб провів у неволі довше за всіх — 68 діб, під час яких його піддавали жорстоким тортурам.
Але вистояв. Не зламався. Не втратив гідності.
Доводилося вбитого по шматочках складати
— Панотче, скажіть, чи погодилися б ви сьогодні, знаючи, що вас чекає, на подібну операцію?
— Коли зателефонував капітан ВМС і спитав, чи зможу я піти на це завдання сам, чи відправлю когось зі своїх підлеглих, я відповів, що піду сам. Я йшов рятувати людей. Це моя місія.
Якби знав, що в тому не було сенсу, бо острів захоплений і всі наші прикордонники живі, лише двоє поранених, то, звісно, я заявив би, що це не найкраща ідея. Але якби зараз сказали, що потрібно евакуювати звідкись людей, то, певно, не задумуючись пішов би. Хтось має виконувати цю роботу. Священник — це не тільки хрестини й весілля. Священник — це коли й біда, і горе. Це миротворець, визволитель.
— Чому саме священники опинилися на борту «Сапфіра»?
— Ми всі служили на передовій, знаємо, що таке смерть, що таке евакуація поранених. Я з 2015 року служив капеланом у 72-й бригаді й умію принаймні грамотно накласти джгут, не боюся брати в руки тіло воїна. Бо й на лінію бойового зіткнення потрапляв, і під обстріли.
Хоча капелану не дозволяється перебувати на «нулі», однак він завжди має бути поряд, щоб підтримати бійців. То, скажу, і вбитого доводилося з БТРа витягувати, по шматочках збирати... Бо молоді солдати боялися до того доторкатися. А потім цього пошматованого воїна треба було ще мамі віддавати... Це страшні речі. Війна — дуже велика біда.
— Виходить, своєї місії ви не виконали і самі при цьому потрапили в полон?
— Ми на вимогу росіян кинули якір поблизу острова. За кілька годин з’явилась оглядова група і нас поставили на коліна. «Хто ви такі? Чого прийшли? Ви що, безсмертні чи ідіоти?» — навели на нас зброю.
Із Дмитром Ярошем.
Фото з відкритих джерел.
А я подумав і кажу: «Так, безсмертні». Тоді це видавалося нам якось грою у «наших» і «чужих». Не вкладалося в голові, що таке може бути в ХХІ столітті. Хоча на серйозність ситуації вказували крейсер «Москва» і теж уже давно затоплений ЗСУ патрульний корвет «Васілій Биков», що стояли неподалік.
Від росіян ми дізналися, що вони взяли наших прикордонників у полон. Відтак «Сапфір», на борту якого не було ніякої зброї, мав би повернутися назад в Одесу разом з усіма, хто перебував на його борту. Натомість нас пересадили на російське судно, яке взяло курс на Севастополь.
Загалом, згідно з міжнародними угодами, цивільне судно ніхто не мав права затримувати. Але ж для росіян, як ми добре знаємо, ніякі закони не писані.
Та все ж ми свою місію виконали на 5+. Адже, пройшовши полон і випробування, які з ним були пов’язані, повернули людей з острова Зміїний живими.
«Номерні» полонені без імені та прізвища
— Всі витримали знущання, зрадників серед захоплених не виявилося?
— Були, на жаль, діти (так священник називає військових. — Авт.), які не змогли витримати катувань. Деякі з них залишилися на тому боці, долі деяких я не знаю. Одна військовослужбовиця з розвідки, що пройшла з нами полон, розказувала, що один чоловік з їхньої частини перейшов на службу до ворога, його призначили конвоїром наших хлопців.
— Що найстрашніше в полоні? Чи можна до нього звикнути?
— Ні, не можна! Це жах. І найстрашніша каторга — очікування. Ти не знаєш, коли за тобою зайдуть, чи знову поведуть на допити, чи на катування, чи вкотре кинуть у «резинку», чи, як часто траплялося, битимуть струмом, чи підриватимуть нігті цвяхами... Це щохвилинний страх. І постійний голод. У нас на заході України, де я виріс, свиней годують набагато краще, ніж нас годували. А ще постійний холод, від якого не можеш спати.
— Де вас тримали?
— Одинадцять днів ми провели на гауптвахті Чорноморського ВМФ росії у Севастополі, і це був найлегший період полону. Так, на нас чинили моральний тиск. Нам говорили, наприклад, що Київ захоплений, що України вже немає. Там проводили допити по кілька разів на день у доволі гуманній формі.
Основними запитаннями до мене були: «В каком отдєлє СБУ ти служиш, на какую развєдку работаєш?». Ще під час допитів часто запитували про бандерівців, від яких вони начебто прийшли нас «асвабаждать». Питали, чи володію я інформацією, де перебуває Бандера.
З Криму нас — людей 200 полонених (військовослужбовців зі Зміїного утримували окремо, а перед відправкою нас об’єднали) — літаком доставили в Шебекіно Бєлгородської області, далі доправили у Старий Оскол цієї ж області. Спочатку нас пропустили через фільтраційний наметовий табір. Оце вже було жахіття.
Ми всі були доволі легко одягнуті, а тут мороз -22. Один військовий, наприклад, мав на одній нозі берець, а на другій — гумовий капець. Хтось був в самій футболочці, хтось — у благеньких штанях... Нас усіх поставили на коліна, змусили завести руки за голову й не дозволяли піднятися, доки не провели огляд. Це тривало кільканадцять годин. Хто намагався змінити положення тіла, того били прикладом автомата по голові. Дехто втрачав свідомість.
З тих пір у нас не було ні імен, ні прізвищ, лише присвоєні номери. Мій номер був 27... Погодували нас аж на третю добу.
Капелан завжди має бути поряд, щоб підтримати бійців.
У нашому наметі стояло 22 розкладні ліжка із совдепівськими матрацами і подушками. Нам видали по ковдрі й кинули купу вживаного одягу, який привезло цивільне населення: безрозмірні светри, куртки... На кому було менше одягу, ми того більше вдягали.
Потім нас перевезли у СІЗО №2. Ось де було справжнє пекло! Тут застосовували електрошокери, під’єднували струм до статевих органів, виривали нігті, ставили на розтяжку... Били так, що аж кров ішла з носа, аж зуби ламали.
— Хотіли якісь цінні відомості отримати?
— Усі покази ми дали в Криму. Потім нас били дубинками тільки тому, щоб усіляко принизити, щоб показати свою зверхність. Щоб я упав, наприклад. Щоб мене під час пробіжки на прогулянці (зранку нас виводили подихати свіжим повітрям) нацькований собака вкусив за ногу.
Били, щоб показати, що ти ніхто. Били для самозадоволення. До того, доки я був у підряснику й з хрестом поверх нього, ще ніби остерігались, а коли вже постригли і переодягнули в чорну тюремну форму, то били і вже не питали, чи я батюшка.
У смердючому карцері без води і туалету дають трохи їжі, але не дають ложки
— Панотче, ви згадали про «резинку». Що це таке?
— О, це таке цікаве підвальне приміщення розмірами 3,5 на 2,5 метра, все оббите гумою, в якому немає ні вентиляції, ні туалету, ні крана з водою. Називається карцер. Тебе роздягають догола й кидають туди на 3-4 доби. Без води, їжі, в холод. Особисто я провів там три з половиною доби.
Холодно було так, що я стояв на одному місці, щоб нагріти його. За кілька годин підошви ступень починають боліти так, наче їх побили палицями. П’ятки аж печуть. Тоді стаєш на коліна і вже так грієшся. Коліна також починають пекти, і ти піднімаєшся.
І на сідницях не дуже посидиш, бо чим більше твого тіла торкається підлоги, тим більше мерзнеш і тебе починає трясти від холоду. Тільки починаєш засинати — падаєш на холодну долівку і прокидаєшся. З’являються галюцинації.
У карцері дають лише 200-300 грамів чаю на добу і трохи їжі, але не дають ложки. Можеш їсти руками. Але ти сидиш у цих нечистотах, і твої руки смердять ними. Випари сечі просто виїдали легені. Вже на другу добу я кашляв гноєм.
Ці три з половиною доби були найважчими. Я думав, не витримаю. Попросив уже Господа прийняти мене...
На пошуково-рятувальному судні.
— За які провини туди кидали українських полонених?
— За те, що ми українці. А за що росіяни кидають туди своїх, я не знаю. Єдине втішало мене, що я рано чи пізно, живим чи мертвим звідти вийду, а охоронники СІЗО й військові там і залишаться. І їхні діти, і внуки, і весь народ. Росія давно стала зоною.
— Як ви гадаєте, чи повірили окупанти тому, що ви священник без погонів під рясою?
— Я напевне знаю, що ні. Коли вони зрозуміли, що під час катувань я відповідаю одне й те саме, мене перевірили на поліграфі. Там теж були однотипні запитання — про роботу на розвідку й СБУ, на кожне можеш дати відповідь або «так», або «ні».
Після цього їхній контррозвідник, підполковник, здається, прийшов до мене і каже: «Я вот нє понімаю, в чьом смисл твоєй должності». У них церква — це друга рука ефесбешної структури, у них це так працює, і невтямки було, що може бути по-іншому. У їхньому розумінні я був «неправильний піп».
Від своїх заряджався відвагою, та й перед ворогом не хотів виглядати слабким
— Це правда, що у вашому айфоні зберігалося фото з ексголовою «Правого сектору» Дмитром Ярошем і що саме воно було причиною такого жорстокого поводження з вами?
— Певно, що так. Двох капеланів протестантської церкви і лікаря, з якими ми разом потрапили в полон і з якими ділили одну камеру, обміняли раніше, а мене затримали ще на цілий місяць. А я ж був духівником «Правого сектору», весь він у мене в храмі молився...
На моїй сторінці у фейсбуці були фото з багатьма відомими людьми в Україні: і з на той час міністром оборони Резніковим, і з командувачем Військово-Морськими силами України Неїжпапою, з іншими високопосадовцями армійських структур. Були світлини, де я на передовій, на параді, на піднятті українського прапора...
Вони сподівалися почути від мене, що я співпрацюю з нашою «конторою», тобто з СБУ. Щоб я зізнався в цьому, могли кілька осіб бити кулаками в потилицю по черзі протягом двадцяти хвилин. Змушували казати на камеру, що я боюсь «Правого сектору», через це не хочу повертатися в Україну...
— Які молитви ви читали в найтяжчі моменти?
— Разом із протестантськими колегами ми щоранку збирали військовополонених на молитву. Молилися за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ, за перемогу українського війська над усяким ворогом і супротивником, за повернення всіх полонених. І ставили перед воїнами завдання: повернутися додому живими, здоровими і неушкодженими.
— Окрім молитви, що допомагало не зламатися? Фізична форма?
— Я можу, звісно, підняти мішок цукру, але стометрівки не бігав і фізкультурами дуже не займався. Але я бачив відвагу і сміливість в очах багатьох військових і заряджався нею від них. Я не міг бути гіршим за них. Це була взаємопідтримка. Та й перед росіянами не хотілося виглядати слабким. Причому чим більше нас били й катували, тим чіткіше ми усвідомлювали: у наших бійців на фронті справи йдуть краще, аніж у ворога.
Особливо відчувалася молитва мого приходу. Коли наставала 9-та вечора, то було відчуття, що за мене молиться пів України.
Якщо Україні дозволять програти, України більше не буде
— І нарешті настав той день, коли ви отримали команду вийти з камери...
— То було п’яте травня. Мене переодягнули — віддали підрясник і навіть хреста, чому я найбільше здивувався, зав’язали скотчем очі, на руки наділи кайданки і повезли на аеродром. Я це зрозумів, коли почали вантажити в літак, — почув українську мову. Думав, нас відправляють у Маріуполь, де окупанти збирались 9 травня проводити парад, бо раніше чув про це.
На щастя, літак приземлився у Сімферополі. А далі нас — 50 чи 70 осіб, точно не знаю — посадили у два тентовані «Урали» й кудись повезли. Брезент на вантажівці, в якій я перебував, був розрізаний, і один солдат побачив через дірку місцевість, яку він знав. «Хлопці, ми їдемо в бік України!» — радісно сказав. І лише тоді ми зрозуміли, що нас везуть на обмін.
— Якими були ваші емоції, коли ви ступили на рідну землю?
— Обмін проходив біля якогось великого села на Херсонщині. Мені запам’ятався повністю розбомблений міст, тому через річку місцеві накидали каміння, щоб її можна було перейти. Я разом з іще трьома солдатами несли по тому камінню ноші з бійцем з ампутованою ногою. Перенесли, стали віддавати медикам, і хтось із них сказав: «Слава Україні!». У мене перехопило подих, а на очі накотилися сльози. Я міг сказати лише: «Дійсно, слава». Згадуючи цей момент, я завжди плачу...
— Вам досі важко згадувати пережите?
— Стараюсь не згадувати. Але й не мовчати. Бо світ має чути, з ким зараз воює український народ. Наші вороги — це не люди! Це звірі, які прийшли нас убивати. Вони знову прийшли нас убивати! Ми це проходили і за Єкатерини, і за Петра, і за Сталіна, і за Берії... Вони нас нищили голодоморами, гноїли на Соловках... Вони вирізували нас шаблями, кулями нас убивали! І вони знову це прийшли робити!
— Убивці заслуговуватимуть колись на прощення? Мені хочеться почути відповідь на це запитання від вас саме як від священника.
— Як можна пробачити цю орду, яка прийшла знищити наш народ? Коли хтось каже, що треба проявляти до ворогів любов чи християнські чесноти, я кажу: не можна любити сатану, не можна любити звіра! Звір має сиділи в клітці! Як простити цим нелюдам те, що вони відрізують нашим воїнам геніталії і голови? Що ґвалтують до смерті дітей на очах у батьків? Як пробачити сльози батька й матері, які втрачають сина? Як пояснити дитині, чому її татка вбили чужоземці?
У госпіталі після полону.
Українці більш ніж 300 років прищеплювали росіянам цивілізацію, волю, любов до землі, до православ’я і старалися асимілювати... Оце промивання мозку, що ми єдиний народ, воно спрацювало дуже серйозно. На жаль, ми не читали серйозних творів наших класиків, які нас попереджали, хто такі росіяни. Козаки ті були розумні й завжди тримали порох напоготові, бо знали, що москаль живе під боком.
Звіра можна надресирувати, навіть навчити говорити «Добрий день», «Слава Ісусу Христу», але це не передається генетично!
— Ви свідчили про безчинства росіян на кількох поважних міжнародних заходах. Які основні посили доносите на них?
— Це було на саміті в Парижі. До мене підійшли представники Червоного Хреста й почали розпитувати про катування. Я прямо сказав їм, що вони представляють міфічну організацію: вона начебто є, але її представників ніхто з українських полонених не бачив.
Зате в Україні люди з Червоного Хреста приходять у камери до російських полонених з лінійками й вимірюють... відстань від стіни до ліжка. А на кухню заходять зі спеціальними приладами, щоб перевірити, чи достатньо калорій у «першому» і в «другому».
Ви ж подивіться, які наші діти виходять з російських в’язниць — одні кістки та шкіра. Я, наприклад, за 68 діб втратив понад 15 кілограмів ваги. Що-що, а катувати росія навчилась!
І коли я чую, що полоненим кацапам в Україні дають можливість спілкуватися з рідними по телефону та ще й передачі отримувати, для мене це розрив шаблонів! Я просто в шоці.
Тим часом у російських казематах досі перебувають як військові, так і цивільні, ще з 2014-2015 років. Це люди з Криму, Донецька, Луганська, Маріуполя... Про це розповідають ті, хто повертається з полону.
— 17 листопада 2023 року, у День боротьби за свободу та демократію, в Національному театрі Праги ви разом з представниками Чехії та Словаччини отримали важливу громадянську відзнаку — «Нагороду Пам’яті народів», якою щорічно преміюють людей за внесок у боротьбу з тоталітаризмом. Що вона для вас означає?
— Це заохочувальний приз для того, щоб більше працювати (усміхається).
У мене була можливість тоді поспілкуватися з президентом Чехії Петром Павелом. Я просив у нього «Хаймарси» для України, але він сказав, що це не наш рівень. Кажу: «Я — капелан, ти — колишній військовий генерал. Як це не наш рівень?».
А невдовзі з’явилося повідомлення, що завдяки Петру Павелу Україна отримала перші з сотень тисяч 152-міліметрових артснарядів, які він знайшов по всьому світу. Бо такі люди, як він, розуміють, що наша країна стоїть на захисті цивілізованого світу, що вона стала полем бою між тоталітарним режимом і свободою.
Але насамперед ми самі маємо усвідомити, що відстоюємо сьогодні своє право просто жити, просто бути. Бо якщо москаль зайде сюди, українців просто винищать. Спочатку фізично, а потім потихеньку згноять по тюрмах. Вони не дадуть нам шансу бути українцями.
Тож хай увесь світ знає: якщо Україні дозволять програти, України більше не буде.
Але ми не програємо! Бо з нами Бог. Бог не дасть на поталу український народ. Тож молімося, віримо в Бога, віримо в ЗСУ. І стоїмо!
Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Where Are Our People?», що реалізується громадською організацією PR Army. Проєкт має на меті розкрити сплановану росією політику насильницької депортації українців, висвітлити тему в дискурсі та закликати до необхідності постійного тиску на росію та світові правозахисні організації до повернення депортованих.