Подолав 1219 км на велосипеді: 64-річний житель Полтавщини зібрав понад 1,5 мільйона для ЗСУ

64-річний житель селища Опішня Полтавського району Олександр Каніболоцький зізнається, що здійснити тисячокілометровий велопробіг на підтримку ЗСУ — то була його заповітна мрія.

 

Насправді ж за 10 днів подорожі він подолав 1 тис. 219 кілометрів, проїхавшись п’ятьма областями й зібравши 1 мільйон 600 тисяч гривень на нагальні потреби наших військових.

Це вже 3-й велопробіг пана Олександра, здійснений з метою збору коштів на допомогу українським армійцям.

 

Коли першого року повномасштабної російської навали він зібрався в далеку поїздку на своєму велосипеді «Україна» 1980-х років випуску, одні люди з оточення його підтримували, інші — пророкували, що старенький транспортний засіб «уже десь за Гадячем розсиплеться».

 

Тоді маршрут небайдужого пенсіонера проліг від його рідного селища до легендарної гетьманської столиці — Батурина, що на Чернігівщині: загалом туди й назад чоловік подолав шлях довжиною приблизно 500 кілометрів. 

 

Вирушивши у велотур, Олександр Каніболоцький паралельно розповідав про перебіг подорожі на своїй сторінці у фейсбуці, закликаючи українців надсилати посильні суми коштів на його банківську картку.

 

Інші користувачі соцмережі ці дописи поширювали. У такий спосіб вдалося зібрати 12 тисяч гривень. На цю суму чоловік незабаром закупив шини для потреб 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. 

 

Вдруге Олександр Каніболоцький накреслив схему маршруту до Бучі, що на Київщині, — міста, жителі якого зіткнулися з нелюдською жорстокістю та свавіллям російських окупантів.

 

І торік, крутячи педалі свого старенького велосипеда, пенсіонер подолав 850 кілометрів в обидва боки, витративши на поїздку тиждень і зібравши благодійні внески на загальну суму 26,5 тисячі гривень. Ці кошти спрямував на підтримку благодійного збору на автомобіль для 5-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

 

До омріяного тисячокілометрового велопробігу, запланованого на кінець травня цього року, невгамовний чоловік готувався заздалегідь. Іще з осені потроху відкладав гроші зі своєї мізерної пенсії, щоб придбати то одну, то іншу запчастину для свого велосипеда. І отак за зиму відремонтував його як годиться, щоб залізний кінь не підвів у дорозі. 

 

«Та все ж не обійшлося без складнощів. Напередодні велотуру дало збій здоров’я, тож я вже напевно не знав, чи він узагалі відбудеться, — хмуриться пан Олександр. — І тільки завдяки полтавському лікарю-неврологу, яка досить швидко поставила мене на ноги, 26 травня о 3-й годині ночі я виїхав з дому й вирушив у далеку дорогу з бойовим настроєм. Проминувши село Великі Сорочинці, добрався до міста Миргород, де мене зустріли волонтери Полтавського волонтерського корпусу «Все буде Україна», до якого належу й сам. Потім узяв курс на Лубни, а там місцевий депутат Мирослав Костенко організував для мене ночівлю. Рано-вранці я вирушив до Пирятина, звідти — до Гребінки. Щодня під час поїздки старався встати вдосвіта, аби за приємної ранкової прохолоди подолати якомога більше кілометрів, роблячи лише двохвилинні зупинки для того, щоб випити води. 

 

На під’їзді до міста Золотоноша Черкаської області мене несподівано зустріла знімальна група телеканала «Суспільне: Черкаси». Її телесюжет про мій велопробіг на підтримку ЗСУ набрав широкого розголосу. Окрім усього, телевізійники потурбувалися про мій нічліг, за що їм велика дяка. Добре відпочивши, на світанку наступного дня поїхав найкоротшим шляхом — через села, ліси — до міста Канів. Там мене теж зустріли волонтери й навіть влаштували екскурсію до Шевченківського національного заповідника «Тарасова гора».

Виїхавши з Канева, наш герой узяв курс на місто Біла Церква, що на Київщині. Добравшись туди й переночувавши у придорожньому готелі (цього разу ночівлю для пана Олександра організував знайомий із попереднього велопробігу депутат Бучанської міської ради Василь Олексюк), як завжди, наступного ранку прокинувся ні світ ні зоря й почав збиратися в дорогу. Аж тут пішов дощ, який навідувався й уночі. 

 

«Я люблю спостерігати за зливою з вікна затишної домівки. Але дощ у дорозі — це найгірше, що може бути, — ремствує Олександр Каніболоцький. — Тим паче, що рухатися на велосипеді довелося автомагістраллю Київ—Одеса, де дуже інтенсивний рух транспортних засобів. Відтак, окрім мокротечі, мене обляпували бризки з калюж, що розліталися в усі боки з-під коліс автомобілів. Таким чином, одяг невдовзі став геть мокрим — хоч викручуй. Отож довелося зупинитися й перевдягнутися. А потім враз вияснилося, і їхати далі стало значно легше. Уже вдруге я побував у багатостраждальному місті Буча, де й цього разу мене дуже тепло зустрів місцевий депутат Василь Олексюк. Трохи посиділи в нього вдома й погомоніли. Водночас до Бучі приїхав київський адвокат Євген Пронін, який дуже посприяв мені у зборі благодійних коштів. Сталося так, що Євген поширив мій допис про велотур на підтримку ЗСУ на своїй сторінці у фейсбуці.

 

А згодом зателефонував мені й повідомив: люди скаржаться, що моя «приватівська» картка не приймає донатів (усе тому, що існує добовий ліміт на переказ коштів). Тож молодий чоловік запропонував відкрити картку «Монобанку» на своє ім’я. Звичайно ж, я був не проти. І коли ми зустрілися в Бучі, Євген Пронін переказав зі своєї банківської картки на мою 1 мільйон 30 тисяч гривень. До речі, найбільший «донат» зробив Євгенів друг Артем Довбик — нападник збірної команди України з футболу та іспанського футбольного клубу «Жирона». Що ще цікаво? Поки Євген Пронін не закрив «монобанківської» картки, вона зібрала за день іще 300 тисяч гривень пожертв. Цю суму ми вирішили перерахувати до Фонду Сергія Стерненка на FPV-дрони. Тож ці гроші теж десь «битимуть» ворога».

 

Подальша дорога в напрямку міста Ніжин Чернігівської області видалася герою цього матеріалу легшою. Ота значна сума коштів, яку вдалося зібрати за допомогою київського адвоката, підбадьорила пана Олександра.

 

У чоловіка, за його словами, неначе крила за спиною виросли, позитивні емоції додавали сил. Друзі, дізнавшись про мільйон гривень благодійних внесків, телефонували йому, аби привітати з таким досягненням. Та ще й вітерець приємно дув у спину, неначе хотів підтримати мандрівника. 

 

Проте невдовзі втома знову дала про себе знати.

 

«До Ніжина лишалося десь 60 кілометрів. Коли проїхав кілометрів 20, вітер з усієї сили почав дмухати в обличчя. Сонце пекло безжалісно — і сховатися від нього бодай на якийсь час не було змоги, адже дорогою не зустрічалися ні магазини, ні автозаправні станції. Вода, яку мав, нагрілася й нагадувала чай. Тож отой відрізок дороги до Ніжина був, мабуть, найважчим. Аби хоч трохи відпочити, ховався в тіні зупинок громадського транспорту, але там лежали купи сміття вже не першої свіжості, допікав сморід. То було просто огидно, але що мав робити? Доводилося терпіти, аби бодай у таких умовах передихнути. Так що всяке траплялося на моєму шляху, — пояснює відчайдух тим, хто вважає, що подорож на велосипеді дає йому суцільну насолоду.

 

— У Ніжині ж мене теж дуже радо й привітно зустріли. Які там душевні люди! Поселили мене до готелю, пригостили вечерею й сніданком. Ще й подаруночок від них одержав на пам’ять. Коли з Ніжина виїхав у напрямку Прилук, помітив, що барахлить одна з деталей велосипеда. Поміняв її на нову, яку мав у запасі, проте після цього проїхав лише кілометрів 20. Між Прилуками й Ромнами, що на Сумщині, довелося загальмувати, викинути нову деталь і натомість повернути стару, перед цим перебравши в ній підшипники. До речі, люди, яких зустрічав у дорозі, радили мені звернути на шлях, що вів до Липової Долини, і повертатися додому, бо якби поїхав навпростець, то тисячу кілометрів і так було б подолано. Тож я вже хотів, було, дослухатися до тих порад». 

 

Зазвичай із собою в дорогу Олександр Каніболоцький бере сумку й рюкзак. У сумці в нього містяться велоінструменти, запчастини та аптечка, а в наплічнику — одяг, щоб можна було переодягнутися, і мінімальний запас продуктів (замість холодильника — пляшка із замороженою водою). Оскільки вже дають про себе знати проблеми зі здоров’ям, хоча б раз на день старається з’їсти щось гаряченьке.

 

«І от, прибувши до Ромен, зайшов до кафе та замовив першу страву, бо під час велотуру харчуюся в основному всухом’ятку. Пообідавши, задумався: що ж мені робити? Може, і справді повертатися навпростець додому? А тоді сам собі заперечив: ні, я ж пообіцяв людям у соцмережі, що мій маршрут проляже до обласного центру Сумщини. Таким чином, сів на велосипед і вирушив до Конотопа, а звідти — до Сум. Дорогою зі мною стався такий цікавий випадок: проїжджаючи через якесь село, знову вирішив зайти до місцевого закладу громадського харчування й перекусити. Однак його працівниці констатували: через відключення електроенергії поки що, на жаль, нічого не приготували. Та дізнавшись, що я волонтер, швиденько зварили для мене капусняк, пригостили смачним пиріжком, ще й грошей не захотіли взяти. До того ж записали номер моєї банківської картки й пообіцяли задонатити. І це ще не все. Мої нові знайомі зателефонували своїм приятелям із Сум і закликали тих долучитися до мого збору. Таким чином, звідти переказали на мою картку 1 тисячу 700 гривень, зовсім мене не знаючи. Які в нас усе ж таки приємні люди!» — зворушено говорить пан Олександр. 

У місті Буча Олександра Каніболоцького (ліворуч) дуже тепло зустрів місцевий депутат Василь Олексюк.

 

Переночувавши в селі Верхня Сироватка, що неподалік від Сум, наступного дня волонтер подолав шлях до міста Тростянець. Виставивши на своїй фейсбуківській сторінці знімки тамтешніх зруйнованих будівель, Олександр Каніболоцький зазначив у короткому дописі: «Ці фото для тих, хто не розуміє, чому я здійснюю велопробіг на підтримку ЗСУ. Не будьте байдужими, підтримайте наших бійців своїми донатами».

 

«Місто Тростянець дуже постраждало внаслідок російських обстрілів, окупації та визвольних боїв. Площа в районі залізничного вокзалу, якою проїжджав, узагалі була спалена. На все це болісно дивитися. А коли ночував у селі Верхня Сироватка, там було добре чутно вибухи. Такі наші нинішні реалії, — сумно зітхає чоловік.

 

— Після Тростянця побував в Охтирці — це місто на Сумщині також потерпає від російських обстрілів, зазнаючи масштабних руйнувань. Зайшовши там до українського храму, поспілкувався зі священником. А далі вирушив у бік Зінькова. Щоб випадково не заблукати, вирішив запитати дорогу в двох хлопців, які у придорожньому вагончику смажили шашлики. Ті мене одразу впізнали, пожартувавши, що завдяки телебаченню я вже став зіркою, і зауваживши, що вони слідкували за моєю мандрівкою. А ще хотіли пригостити мене шашликом. Я відмовився, пояснивши, що дотримуюся дієти. Але хлопці так умовляли, що довелося все ж з’їсти 2 кусочки. У Зінькові мене зустріло місцеве керівництво, а мої прихильники пригостили полуницями. Отак і завершилася моя подорож». 

 

Найбільша відстань, яку під час велопробігу небайдужий пенсіонер подолав за день, становить 186 кілометрів. У середньому ж денна норма волонтера — 120–130 кілометрів. Попри те, що не так легко було й у спеку, і в дощ по 10-12 годин на добу крутити педалі, пан Олександр своєю мандрівкою цілком задоволений.

 

«Надзвичайно радий, що вдалося зібрати таку значну суму коштів, — підсумовує він. — Увесь час хочеться допомогти нашим захисникам, але як це робити, маючи мізерну пенсію (та ще й із моїм букетом недуг)? Знаєте, кожен по-різному переживає те, що відбувається нині в Україні. Я дуже важко переношу розруху, страждання людей, загибель кращих із нас, приймаю все це надто близько до серця. Коли 28 лютого нинішнього року під час виконання бойового завдання на Херсонщині загинув друг мого сина — Петро Процик, я дуже довго не міг прийти до тями, при кожній згадці про нього не міг стримати сліз. Тож влаштовую велопробіги, щоб зберегти життя наших воїнів. От 116-та окрема бригада територіальної оборони звернулася по допомогу — їй потрібні дрони-камікадзе. Планую закупити їх 10 одиниць. А загалом постараюся розподілити зібрану суму коштів між кількома військовими з’єднаннями».