І стався Уривський: у Києві відбулась прем'єра осучасненої опери «На русалчин Великдень»

Для киян і гостей столиці країни, яка продовжує відбиватися від ворожих обстрілів, знову стався Іван Уривський — відбулася прем’єра одноактної опери «На русалчин Великдень» із музикою Миколи Леонтовича.

 

Для знаного 34-річного режисера драматичного театру, про «Конотопську відьму» якого нещодавно написала The New York Times, це перша постановка в музичному театрі — Національній опереті України. 

 

Загалом упродовж цього театрального сезону Іван Уривський випустив чотири прем’єрні вистави: дві за п’єсами німецького драматурга Фрідріха Шиллера, «Підступність і кохання» у Франківському драматичному театрі та «Марія Стюарт» у столичному Національному академічному театрі Франка, а також «Хазяїна» Івана Карпенка-Карого — в Театрі на Подолі.

 

Усього постановок — понад два десятки: в Одесі, Львові, Києві, Івано-Франківську і Каунасі (Литва).

Знаючи майже десятилітню творчість Івана Уривського, і цього разу ніхто не очікував на прісне відтворення української класики.

 

Бо в камерній «Лимерівні» Панаса Мирного (Національний театр імені Івана Франка) головна героїня перетворюється на солом’яну ляльку.

 

Тоді як глядачі вистави «Тіні забутих предків» за повістю Михайла Коцюбинського (Одеський український театр імені Василя Василька) дивилися її, сидячи на сцені; а події «Хазяїна» Івана Карпенка-Карого (Київський театр на Подолі) режисер перемістив у сучасний офіс.

 

«Конотопська відьма» за твором Івана Карпенка-Карого (Національний театр імені Івана Франка), яка відзначена Шевченківською премією, — взагалі надзвичайне поєднання іронічної оповіді про історію, містичні події та кохання.

 

Тому не дивно, що «білі жінки» з цієї київської вистави, відомі нам зі шкільної програми — Чирячка, Рябоклячка і Псючиха, — підкорили навіть учасників першого Саміту миру у Швейцарії, де зібралися у середині нинішнього червня 100 делегацій — 92 країн та 8 міжнародних організацій.

 

Там три постаті українок-акторок у стилізованому одязі з пофарбованої жорсткої тканини й ніби побіленими обличчями — у кулуарах серед поважних учасників зібрання, де обговорювали подальшу долю України, коли триває війна, стали візуалізацією нашої креативної творчої країни.

Русалки Миколи Леонтовича у ХХІ столітті.

 

Однак в одноактній прем’єрній опері режисера Івана Уривського «На русалчин Великдень» стали для багатьох несподіванкою міфічні українські русалки — зовсім без зовнішнього національного колориту в постановці з музикою автора всесвітньо відомого «Щедрика» (англомовний варіант Carol of the Bells). Та ще і в просторі з мінусовою температурою.

 

Те, що їх пов’язує з першоджерелами, — українські пісні у сольному виконанні (Козак — тенори Максим Бусел, Дмитро Кифорук; Нова Русалка — сопрано Анна Кірш, Катерина Ясенчук) та хоровим багатоголоссям. І саме таке поєднання значно розширює глядацьку аудиторію вистави, хоча породжує неприйняття у частини любителів дотримання класичних норм.

 

Нагадаємо, Русальчин тиждень має яскраво виражений дохристиянський характер і в народному календарі настає з приходом свята Трійці (цьогоріч його відзначили 23 червня). З понеділка по четвер, за народними віруваннями, нібито активізувалися русалки (мавки, нявки).

 

Їх уявляли собі як молодих жінок, дівчат і дівчаток, які жили у водоймах, у лісі, у лузі чи в полі й могли замучити перехожих. Четвер вважається Великоднем міфічних істот із потойбіччя. Також русалок вважають дівами-богинями природи, її покровительками.

Авторські мистецькі варіанти оповіді про русалок створили українські письменник Борис Грінченко (1863—1910) та композитор Микола Леонтович (1877—1921).

 

«Поняття «авторизована народна казка/пісня» розуміється як уміння автора внести в уже існуючий твір своє мистецьке бачення, не порушуючи при цьому естетичну цінність створеного раніше; спроба осучаснити вже написане кимось. Таке явище часто зустрічається в доробку багатьох митців як минулого, так і сучасності. До авторизування народної казки зверталися у своїй творчості Леся Українка, Іван Котляревський та інші», — констатує кандидат мистецтвознавства Степан Лісецький.

 

Тож у казці Бориса Грінченка «На русалчин Великдень» йдеться про те, що молодий козак, одбившись від війська, стає свідком ігор русалок на березі Дніпра. Померлі дівчата, очевидно, жили у XVIII—XIX століттях, тому в казці добре відображено українську мову, культуру та побут того часу. Русалки можуть залоскотати Козака до смерті, якщо він не відгадає загадку. Парубка рятує від смерті те, що йому допомагає підказкою Нова Русалка. 

 

Казкою Бориса Грінченка «На русалчин Великдень» у 1919 році зацікавився композитор Микола Леонтович, коли до нього звернувся директор першої Української гімназії в Києві з проханням написати музичний твір на текст письменника.

 

Одержавши вірш, створений у розмовній формі, композитор швидко написав музику. У своєму щоденнику 11 травня 1919 року Микола Леонтович занотував: «Вчора почав, сьогодні кінчив музику до дитячої сцени Б. Грінченка «На Русальчин Великдень». Мають виконувати в 1-й гімназії 15 травня (день Бориса)».

 

Є рукопис із початковими тактами музики мелодекламації козака та подальші — інструментові Andante, заклик русалки «Ой часу не гайте», репліка козака «Мара чи сон», пісня русалки «Чи всі ви, сестриці», хор «Усі ми, сестриці» та танок русалок з реплікою козака «Ой що це мені згнітило»... Є підстави припустити, що все це Микола Леонтович писав ще у Києві, перед поверненням до Тульчина.

 

Того ж року, в листопаді, композитор власноруч зазначав: «Матер’яли до оперети «Русальчин Великдень». Хоча мав намір написати велику оперу на три дії до Великодня 1921 року. Але не судилося.

 

У ніч з 22-го на 23 січня композитор перебував у свого батька в селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Грищенком. І цей факт радянська влада намагалася довго приховувати, а прізвище композитора — замовчувати.

Варто нагадати також, що Микола Леонтович, який підтримував Українську Народну Республіку, в тому ж 1919 році змушений був залишити Київ, коли місто 31 серпня зайняли денікінці.

 

Тим часом Хорова капела УНР, яку очолював Олександр Кошиць, попри скрутне становище, 24 березня 1919 року вирушила на гастролі за кордон — щоб переконувати світ визнати незалежну Україну.

 

В усіх сотнях концертів українських хористів на кількох континентах, навіть після припинення існування УНР, звучав «Щедрик» Миколи Леонтовича. Тож причин ліквідувати композитора було достатньо.

 

До постановки початкових фрагментів твору «На русалчин Великдень», яка вперше була здійснена оперною студією Львівської консерваторії в 1947 році, взявся Станіслав Людкевич.

 

Він особисто зробив інструментування окремих фрагментів для малого складу й диригував прем’єрою. Наступного року писав: «Леонтович був надто великий з ласки богів музичний талант, щоб міг навіть у найбільш некорисних умовах зовсім занепасти. Ще живучи в глибокий провінції, учителюючи серед сільських дітей, він знаходив собі правильну мистецьку дорогу»...

 

Мистецтвознавець Микола Гордійчук через 20 років стверджував: «Це на диво довершений одноактний музично-сценічний твір, який, без сумніву, ввійде в скарбницю культурних цінностей українського народу як одне з її кращих надбань».

 

Через радянські десятиліття, на 100-річчя з дня народження Миколи Леонтовича, композитор Мирослав Скорик (учень Станіслава Людкевича) завершив твір «На Русалчин Великдень», підготував до друку клавір і створив партитуру, а диригент Іван Гамкало поставив її у 1977 році на сцені Театру опери та балету імені Тараса Шевченка.

 

Із 31 номера опери більш ніж половину збережено без змін, чотири перероблено частково, кілька номерів доопрацьовано редактором. Доклав своєї творчості й літератор Діодор Бобир. Періодично звучали концертні виконання цього твору Миколи Леонтовича, зокрема, у Львівській філармонії.

Русалок Миколи Леонтовича режисер Іван Уривський перемістив у ХХІ століття. А тут — модні купальники та сонцезахисні окуляри, чоботи на підборах, фотоапарати і надувні засоби для тримання на воді, а ще портативна рація й обмежувальна стрічка.

 

На сцені — звабливі красуні (але червоні лінії не перейдено). До них прибився чи то козак-мандрівник, чи виконавець спецзавдання.

 

Центром просторового рішення на сцені є айсберг-грот. Допомагали його створювати художники-бутафори — художник Сергій Западня з командою, які свого часу робили декорації для фільму Олеся Саніна «Довбуш».

 

Над постановкою «На русалчин Великдень» працювала, як і в «Конотопській відьмі» та «Марії Стюарт», художниця-постановниця, художниця з костюмів Тетяна Овсійчук.

 

Русалки спочатку дефілюють у купальниках, а потім вбираються у вишукані сукні, які доповнюють атрибути традиційних поховань незаміжніх дівчат, — вельони. Згодом, окрім головного козака, з’являються чоловіки-мандрівники, вбрані у теплі об’ємні пуховики. Хоча теплим одягом їм доведеться поділитися з красунями з потойбіччя.

 

Дражливими на сцені є надувні лебеді, кульки і пластикові пляшки. Бо у природі вони — сміття і загроза екології. Режисер підкреслює, що навіть міфічний світ задихається від яскравих виробів, які забруднюють цивілізацію.

 

За словами гендиректора-художнього керівника Національної оперети Богдана Струтинського, перемовини з Іваном Уривським щодо постановки в театрі велись майже чотири роки.

 

Спочатку йшлося про оперу «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, яка вже є в репертуарі кількох вітчизняних театрів. Тож потім виникла ідея роботи з ексклюзивним твором «На русалчин Великдень».

 

Насправді це першовідкриття потужної творчості Миколи Леонтовича в українському театрі, яку сміливо можна представляти за кордоном, де якщо не знають, хто є автором різдвяної «Колядки дзвонів» — Carol of the Bells, то точно її чують понад 80 років.