Пригоди невловимого: евакуйований з прифронтової зони дід і його три корови знайшлися під Котельвою

— Я першим кинувся на розшуки нашого нового переселенця діда Володю, — розповідає староста Бричківського старостинського округу Полтавського району Павло Бречко. — 3 червня, у понеділок, о шостій тридцять привіз новий візок, який передали йому волонтери. Заодно хотів допомогти йому з отриманням довідки ВПО. Але чоловіка вже не було вдома.

 

Згодом я проїхався трасою, думав, побачу його. Вже припікало сонечко, і він, певне, звернув кудись у лісосмугу. 

 

...Пан Володимир утік від війни наприкінці травня. Від свого села пройшов добрячих кілометрів шістдесят у напрямку Ізюма Харківської області, аж поки його підібрали добрі люди.

 

— Уперше я побачила цього чоловіка у Святогірську Донецької області, — розповіла журналістам «Суспільного» військовослужбовиця. — Він ішов лісом з корівками і собачкою. Ми прямували на виїзд і не було змоги зупинитися. Другого дня їхали у бік Ізюма, і знову дорогою зустріли того ж високого худорлявого дідуся з довгою сивою бородою. Зупинилися запитати, чи все у нього гаразд, чи не потребує якоїсь допомогти. Він сказав, що сам упорається, бо сильний. Не стільки за себе хвилювався, як за тварин. Ми дали йому води та їжі. 

 

Військовослужбовиця зв’язалася з громадською організацією «Землячки», яка підтримує жінок, котрі боронять Україну, а ті передали інформацію про незвичного «мандрівника» зоозахисній благодійній організації UAnimals. 

— У чоловіка не було мобільного телефона, тож зв’язатися з ним і повідомити, що по нього приїде наша автівка, хай лише чекає в обумовленому місці, ми не мали можливості, — розповіла керівниця комунікаційного відділу UAnimals Людмила Смоляр. — Тому спочатку здавалося, що історія безнадійна. Але через «Землячок» ми передали прохання військовим тримати дідуся в полі зору. Це спрацювало, і наш транспортний бус відправився під Ізюм. 

 

Тим часом «Землячки» зайнялися пошуком підходящого домогосподарства у Полтавській громаді. Зателефонували у Полтавську міськраду, розмістили оголошення в соціальних мережах і волонтерських групах. 

 

— У Бричківці якраз було вільне домоволодіння, — продовжує розповідь Павло Бречко. — Гарна хата, сарай, колодязь... Господиню похилого віку забрала донька до себе в сусіднє село, тож хата пустувала. Родина з радістю відгукнулася на пропозицію пустити біженця. Односельці почали зносити йому їжу, одяг, посуд, продукти, дійниці, відра, щоб напувати корів... 

 

30 травня близько обіду евакуаційний екіпаж UAnimals прибув до Бричківки з двома коровами — Мухою і Зойкою. Першим ділом місцеві мешканці їх напоїли, подоїли і припнули на пастівнику.

 

А близько 21-ї транспортний бус, зробивши ще одну ходку (600 км в обидва боки), привіз пана Володимира, телицю Малу й собаку Жорика.

 

З особистих речей у чоловіка була лише невелика сумка з найнеобхіднішим — решту вивезеного з прифронтової зони на «кравчучці» довелося викинути, оскільки візочок не витримав довгої дороги і зламався. 

 

— Щоб корівкам було м’якше їхати, ми накидали у вантажний салон буса сінця, — пригадує Людмила Смоляр. — Таку евакуацію наша команда проводила вперше. 

 

— Коли мене питають, звідкіля я, я відповідаю: «З того світу», — розповідав по дорозі пан Володимир. — Від нашого села мало чого лишилося. Коли виходив із Торського, там були дуже добрі прильоти — з десятої вечора і до першої ночі не припинялися обстріли. Коли попало у сусідній дім, ми схопили, що можна було, і рушили звідти. Коли дійшли у сусіднє село, кілометрів шість-вісім, побачили спалах на тому місці, де була моя хата.

Мандруючи селами на Полтавщину, дід Володя спав, де заставала ніч — чи то дорога, чи поле.

 

З’ясувалося, що волонтери, які евакуювали людей з Торського, відмовили пенсіонеру в поїздці саме через те, що він хотів забрати з собою корів. Чому вони не передали інформацію іншим організаціям та фондам — невідомо. 

Евакуація корів.

 

За словами Павла Бречка, чоловік своїм життєвим світоглядом нагадав йому буддійського монаха чи старовіра. Від принесених продуктів відмовлявся, хоча з їжі в нього, окрім молока, були лише булочки, пиріжки і хліб, які дали йому на дорогу волонтери.

 

«Я можу повітрям харчуватись», — пояснив загадково. 

 

Надана хата переселенцю сподобалась, а ось пасовище у балках він категорично забракував.

 

«Нема тут де пасти корів, — бідкався найближчій сусідці. — Піду за річку, пошукаю кращих пасовищ». 

 

За річку, значить, за Ворсклу, яка розділяє колишні Полтавський та Котелевський райони. І рано-вранці в понеділок дід подався у нову для себе дорогу. Здоїв корівку, залишив сусідці молоко. 

 

— Ми дізналися, що в пана Володимира лишилися у прифронтовій зоні донька й онук Сергій. Напередодні Сергій зателефонував мені, спитав, коли я бачитиму діда, — він хотів поговорити з ним. У розмові онук сказав, що рідні на Котелевщині в них давно немає. Хіба що, може, хтось зі старожилів і пригадає його діда... Тому навряд чи там його хтось чекає, — резюмував Павло Бречко. 

 

— Того ж дня, як пан Володимир залишив Бричківку, мені зателефонував тамтешній староста і повідомив, щоб ми, можливо, чекали на незвичайного гостя, — продовжує історію староста Великорублівського старостату Алла Фисун. — Я сповістила про це мешканців старостату й дільничного поліцейського, дала всі прикмети. І дійсно, 6 червня, під вечір, високого чоловіка з довгим сивим волоссям, довгою сивою бородою й трьома коровами рудого кольору та собакою помітили мешканці села Шевченкове. 

 

Заздалегідь у нас була домовленість з місцевим фермером Іваном Крикуном, що він надасть біженцю прихисток. На колишній колгоспній фермі Іван Васильович утримує баранів і кілька голів великої рогатої худоби, але вільного місця там вистачає. А поряд з фермою пустує хата, господарі якої померли. Фермер навіть пообіцяв забезпечити постояльця сіном на зиму.

 

Пан Володимир погодився на ці умови. Він дуже невибагливий у побуті й дуже переживає, що завдав людям зайвого клопоту. Колишній пічник і будівельник, чоловік звик покладатися в житті лише на себе. 

 

Зі слів Алли Фисун, дід Володя дуже добре орієнтується на місцевості, вміє читати географічні карти, тож без проблем узяв правильний курс на Котелевщину.

 

Ішов, розповідає, старою дорогою, лісопосадками, лісами, де ховався від денної спеки. Ні до кого не заходив, щоб людей зайвий раз не турбувати. Спав там, де зморював сон. 

 

Пані Аллу вразило те, що «мандрівник» ніс із собою складану косу, аби нею можна було вкосити худобі трави, а також кілька товстих книг.

 

«Жаль, деякі довелося залишити по дорозі, бо важко було нести», — бідкається. 

 

Відстань у 60 кілометрів між Бречківкою та Шевченковим пан Володимир подолав за три доби. Це досить-таки непросто, враховуючи, що йшов він не рівною дорогою, а ярами й вибалками.

 

Харчувався переважно молоком, яке давала одна з корів. Він видоював його в дійницю, яку мав при собі. Проте більшу частину молока просто виливав, адже корова дає його аж 18 літрів за день.

На щастя, тільна корівка благополучно донесла телятко, тож воно з’явиться на світ на постійному місці. 

 

Пані староста забезпечила нового члена громади на перший випадок картоплею й домашньою консервацією. Надалі його харчуванням опікуватиметься Іван Крикун, який, до речі, дуже добре допомагає матеріально своїм найманим працівникам. 

 

Місцевими пасовищами пан Володимир задоволений. Тут річка Мерло впадає у Ворсклу, тож їхні береги вкриті буйною рослинністю — на рівнині є де припнути корів. 

 

— Він досить відкрита, комунікабельна людина, — ділиться враженнями від нового поселенця Алла Фисун. — З ним дуже цікаво спілкуватися. Виявилося, що народився він у Михайликах — селі, що далі за Котельву. Питав, чи є у нашому старостаті пуста хата з сараєм. А у нас, як на те, підходящого домоволодіння немає. Зазвичай будинки у нормальному стані, а от сараї попадали. Тож поки пан Володимир залишається жити біля ферми, а його корови — на фермі. Далі буде видно. 

 

Насамкінець питаю в сільської старости, чи не збирається «мандрівник» шукати щастя й далі, у рідних Михайликах, наприклад.

 

— Запитувала я в нього про це, — відповіла староста. — Сказав: «Уже сил немає»...

 

Історія з евакуацією поважного чоловіка з худобою надзвичайно вразила українців. У соцмережах люди захоплюються його вчинком. «Плачу, просто плачу. Бо багаті тікали й покидали своїх тварин, а тут дідусь забрав корів і попрямував з ними пішки на безпечну територію! Низький уклін йому!» — написала на сторінці UAnimals в інстаграмі одна з читачок.

 

«Цей чоловік — герой з крилами!» — вважає інша. І подібних відгуків десятки. Дехто навіть хату пропонує відважному переселенцю. 

 

Один із військовослужбовців написав: «Знаю діда Вову особисто. Ми стояли в Торському на початку 23-го року. Він категорично проукраїнський. І хата в нього була гарненька. Була...».

 

На підтримку пана Володимира та його тварин фонд «Землячки» оголосив спеціальний збір. Планується, що на кошти збудують корівник. Шукайте реквізити банки на сторінці @zemliachky.ukrainian_front.