Про окупацію Херсонщини, Ліду з промзони та за творами Коцюбинського: огляд камерних прем’єр у театрах Києва

Театральні постановки у повномасштабний період російсько-української війни продовжують бути мистецьким антидепресантом для глядачів і способом проговорювання тем, які хвилюють та болять або змушують згадати про найважливіше для кожного: найрідніших людей, віру, сподівання і кохання.

 

Цього разу «Україна молода» подає огляд київських прем’єрних вистав камерного формату, коли емоції та переживання кожного виконавця видно на відстані витягнутої руки.

Міфічну істоту з українських легенд, яку може викликати відьма у скрутний час для захисту, — Молочайника, звичайно ж, найлогічніше зустріти на київському Подолі.

 

Цього химерного персонажа в однойменній постановці режисера-постановника Ігоря Матіїва за сучасною п’єсою Оксани Гриценко глядачі... не побачать.

 

Візуалізується загадковий незнайомець у захисній «кікіморі», які зазвичай у воєнних реаліях плетуть для снайперів, — лише перед початком вистави.

 

А на сцені, у селі Кавунівка (таких у нашій країні кілька, але цього разу дія на Херсонщині) — п’ять жінок: бабуся, мати сім’ї, двоє її доньок та сусідка.

 

Вони мешкають на тимчасово окупованій росією українській території, тому згадують про всі сили, які можуть бути помічні для спротиву ворогу.

 

Кожна, найперше, проявляє — переважно втаємничено — свої знання і вміння, щоби щезли російська нечисть та її прислужники із землі, яка навіть кольорами нив і неба демонструє синьо-жовтий стяг Незалежної України. 

 

Найзагадковішою є часто невдоволена іншими баба Надя (Тетяна Печенкіна та Світлана Телеглова), яка до того сорок років працювала вчителькою в школі, але через падіння змушена стати майже нерухомою.

 

Її донька Свєта — Мама (Лариса Трояновська, Ірина Грищенко, Тамара Плашенко) прямує по життю метеликом і мріє про відвідини виставки в Італії з власноруч вирощеними помідорами, для чого вже приготувала вишукану сукню і туфлі на шпильках. 

 

Олеся (Юлія Брусенцева і Марія Кос) чекає повідомлень із фронту від свого коханого з позивним «Єнот» і веде блог про життя у Кавунівці. Її сестра — підприємлива Оля (Анна Тамбова і Марія Деменко) — робить «бізнес», постачаючи чоловічі труси й обмінюючи рублі на гривні, але врешті-решт юнку покличуть до себе нові «хазяєва жизні», які не панькаються ні з жінками, ні з будь-ким з українців.

 

Ще часто в гостях — сусідка Валя (Марія Рудьковська й Алла Сергійко), кума і найкраща подруга Свєти. Теж вчителює, їй доведеться виплутуватися із ситуації, коли чоловіка заберуть за підозрою окупанти...

 

Вистава про те, що навіть на тимчасово окупованих територіях українці, з різними темпераментами і характерами, уміють чекати і непохитні у своїх бажаннях: побачити, як впадуть прапори ворогів і згорять їхні бетеери.

 

Ми побачимо, як поїсть їх відчай і страх, упевнена Свєта, яка не сумнівається, що побачить окупантів у чорних мішках.

 

«Ми дочекаємося наших. Ми точно дочекаємося наших. Ми вміємо чекати!» — каже щиро і впевнено, без фальші.

 

До речі, суто жіночий виконавчий склад вистави «Молочайник» — це своєрідна данина воєнному часу, коли програмується можливість показувати нову постановку, навіть якщо мобілізуются актори-чоловіки.

 

Нещодавно, навесні, поповнив лави ЗСУ актор Театру на Подолі, який грав, зокрема, у виставі «Сірі бджоли», —Юрій Феліпенко. Тепер його колегою і по зброї став також Костянтин Темляк, відомий за ролями у серіалі «І будуть люди» та фільмі про Львів і кулінарію «Смак свободи».

 

А наприкінці минулого року, 10 грудня, в Театрі на Подолі прощалися з актором-захисником України Василем Кухарським. Він відійшов у засвіти після лікування важкого поранення на фронті.

 

Ще одна недавня прем’єра Театру на Подолі — «Тускульські бесіди». Вперше в Україні американський драматург зі світовим ім’ям Річард Нельсон здійснив постановку за своєю п’єсою — на знак підтримки нашої країни у війні.

 

Режисер, якого зарубіжна преса називає «майстром повільного темпу й тихих деталей», відтворив на київській сцені ще 46-й рік до н. е., часи Цезаря і Цицерона.

 

Хоча сценографія і костюми героїв наближають глядачів до сучасності. У передмісті Риму — Тускулі — переосмислюються події і виношуються плани, які обертаються навколо завершення війни, утримання влади, спроб підкупу посадами і намагання обмовити опонентів.

 

Річард Нельсон особисто у Києві майже два місяці — посеред сигналів повітряної тривоги — готував постановку разом з українськими акторами — Романом Халаімовим, Марією Деменко й іншими.

Основою прем’єрної постановки Intermezzo (що в перекладі — «пауза») Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка стали чотири твори Михайла Коцюбинського: окрім названої новели, ще «Що записано в книгу життя», «Сон» та «Цвіт яблуні».

 

Усі ці твори, написані відомим українським письменником у період від 1902-го по 1911 рік, об’єднує в театральній постановці герой у... скафандрі, якого називають Оповідачем.

 

Коли він говорить «могло б бути інакше», — нагадує і Творця: трохи втомленого недосконалістю навколишнього світу, де «нужда і горілка з’їдають людей» і де осуд довколишніх може бути важливішим за родинні цінності.

 

Переповідаючи історії, Оповідач шукає деталь, яка може змінити хід не лише думок героїв, а й їхні дії.

 

Події у новелі «Що записано в книгу життя» для сучасних глядачів найвіддаленіші. У ній ідеться про бабу, яка чекає смерті.

 

«Де ж вона? Чому не приходить? Не докличеться баба. Бродить навколо, а про бабу забула. Чоловіка забрала, задушила семеро дітей, ось-ось не видко, як по онуку прийде. Скрізь покосила, поклала цілі покоси, а про бабу забула. І чудно, i страшно, що так трудно умерти», — ці сумні рядки повертають до понад 100-літнього минулого, утім одночасно змушують задуматися, чи приділили увагу глядачі всім нинішнім стареньким.

 

Поєднання режисеркою-постановницею та авторкою інсценізації Веронікою Літкевич минувшини і чоловіка у скафандрі з відео на екрані зовсім не дратують.

 

Такий мікс наближає українську класику до сьогодення і засвідчує, що багато тем є спільними для всіх часів. Те, як люди ставляться до батьків. Як не варто перетворювати на нудну рутину взаємини між чоловіком та дружиною (новела «Сон»). І яким важким болем є згасання дітей («Цвіт яблуні»).

 

У прем’єрному показі зіграли: Оповідач — Павло Шпегун, Чоловік — заслужений артист України Арсеній Тимошенко, Жінка — заслужена артистка України Наталія Ярошенко, Баба — Дана Кузь. 

«Війна. Весна. Поля зеленіють. Діти ростуть», — це рядок одного з творів сучасної поетки Марини Пономаренко, чиї вірші стали основою постановки «Копай» незалежного Тотеатру.

 

Формація організовує покази у Центрі Леся Курбаса, до і після спілкуючись із глядачами. Для такого обміну думками придумали назву «рокотіння».

 

Колектив заснували три роки тому в період карантину. Популяризують сучасну українську культуру не тому, що вона українська, а тому, що це якісний продукт. Встигли створити 6 вистав і театральну гру ТУТіЗАР. Зіграли майже сотню показів. Провели терапевтичні майстер-класи у Херсоні й на Харківщині.

 

Режисерка поетично-пластичної постановки «Копай» — Олена Вахрамєєва. Поезії Марини Пономаренко у виставі розповідають про водійку тролейбуса Ліду, її «шефа» і дідуся. Є поетична сповідь про Марію з Маріуполя. І про слова чоловіка у камуфляжі та забрьоханих берцях на сповіді: «Бога немає»...

 

У Тотеатрі так описують постановку «Копай»: «Тут душа говорить мовою поезії, рухів, музики.. Тут сплетіння побутового й духовного, видимого та невидимого. Того, що можна відчути на дотик і не усвідомити за все життя. Нитки, що сплітають цей світ зі світом, який існує на іншому плані... Все це зібралося в поезії Марини Пономаренко, все це — в одній виставі».

 

Переповненою враженнями вийшла з показу Ольга Байбак. Глядачка розповідає: «Вистава «Копай» за віршами Марини Пономаренко — це про час до і після, про те, якими ми були ще не так давно і якими є тепер. Це про водійку тролейбуса Ліду і про упиря, який спить на стіні, про Марію з Маріуполя і про поета, що помер. Це про щастя і про любов, про біль і про втрати. Це про вишні, які цвітуть. Тут можна посміхатися і плакати. Тут було затишно і боляче. А ще тут було щиро, чесно і щемно. Я не людина поезії, тому дякую за відкриття для мене Марини Пономаренко, того ж вечора перечитала все, що знайшла в мережі».

 

У виставі грають Женя Амадор, Оксана Бондар, Артем Келлер, Катерина Лещенко, Володимир Лікутін, Олександра Тараканова та інші. Особливі акценти розставляє музичний супровід вистави.

 

Над ним працювали композитори Іван Сухомлинов та Діана Байдун. Гітара, скрипка, хоровий та сольний спів акторів наповнюють постановку емоційністю та додають глибини. А «копай» — це голос з небес поетам і всім, хто прагне краси, гармонії і перемоги.