В Умані — трохи Таврії: які таємниці є на шляхах Трипільської праматері

Можливо, хтось скаже, що це не на часі, мовляв, який туризм під час війни. Але учасники велелюдного зібрання так не вважають.

 

По-перше, наголошують, туризм — це економіка, бо ж завдяки відвідувачам наповнюються бюджети, які так потребують грошей на оборону, а в подальшому — на відбудову.

 

А ще туризм має значення для збереження культурної спадщини та ідентичності й водночас сприяє зміцненню нашої національної свідомості. 

 

До того ж, переконані учасники форуму, спрямовуючи свої зусилля на розширення й відпрацювання нових маршртутів, вони зможуть гідно представити нашу державу іноземцям.

 

Адже після нашої Перемоги до України потягнуться зовнішні туристичні потоки, аби на власні очі побачити тих спартанців, що вистояли в нерівному бою і перемогли запеклого ворога.

 

Поза сумнівами, в’їзний туризм стане важливим каналом міжнародної підтримки та солідарності.

 

Ну а поки що ентузіасти працюють переважно для співвітчизників. Адже подорож для нас є тим еліксиром, що відволікає і лікує від жорстоких воєнних буднів. Багато говорилося на форумі й про інклюзивність та доступність, що нині теж дуже актуально.

 

Павло Ярмій у коментарі «Україні молодій» розповів, що кластер «Шляхами Трипільської праматері», що нині втілюється на Черкащині й Вінниччині, далеко не перший його проєкт.

 

Раніше у себе на Херсонщині він також активно розвивав туризм. Організовував маршрут «Соляна дорога», яка пролягала давнім чумацьким шляхом, яким тодішні торговці везли на материкову Україну сіль і який показував дуже багато цікавих історичних місць.

 

На жаль, нині частина Херсонщини окупована, а по вільній її території рашисти чи не щодня гатять із найрізноманітнішої зброї, аби знищити і нашу історію, і нас як націю. Але, переконаний пан Павло, людей, чиє коріння таке глибоке і сягає семи тисяч років, — точно не знищити.

У Василіанському монастирі в Умані.

 

Тому, коли Павло Ярмій з колегами вирвався з окупації і знайшов прихисток в Умані, одразу почали цікавитися історією цього краю. Майже одразу виникла ідея розробити програму, що мала б на меті якнайширше показати нашу прадавню історичну основу. Так виникла ідея кластеру «Шляхами Трипільської праматері».

 

«Цим маршрутом ми прагнемо показати українцям їхнє історичне коріння. Адже сім тисяч років ми були культурною нацією, розбудовували величезні поселення, зводили двоповерхові будинки, створювали чудову кераміку, були гарними хліборобами, мали мідні знаряддя праці. Наші пращури жили на цих землях, коли про московію ще ніхто й не чув, і не знав, це важливо доносити світові. Це те унікальне, про що ми маємо розповісти всім небайдужим», — наголошує пан Павло.

 

Варто зазначити, що нині на цьому маршруті вже 30 чудових локацій, про частину яких розповімо.

Так, коли ще не було відомих древніх цивілізацій, на наших землях трипільці вже заснували свої поселення. У цьому легко переконуєшся в Легедзиному на Черкащині. Тут у Музеї Трипільської культури, занурюючи в атомосферу тих часів, про все це розповідає невтомний очільник заповідника «Трипільська культура» Владислав Чабанюк. 

 

Найпереконливішими доказами глибокої історії тут служать знахідки археологів. У музеї дуже багато цікавих експонатів. Є навіть статуетка, яка «розмовляє». Обличчя у неї має совині риси, а в округлому животику, що вказує на вагітність, дев’ять керамічних кульок. 

 

Загалом жіночих фігурок дуже багато, адже центральною фігурою пантеону трипільців була Велика Матір. Є тут і посуд з неповторними орнаментами. До речі, вчені досі не можуть розгадати склад фарби, каже пан Владислав, що зберегла свій колір протягом майже семи тисячоліть. Та вражає не тільки це, а й знаряддя праці, прикраси, елементи релігійного значення. А ще те, що будинки тут штукатурили, про це свідчать знайдені при розкопках рештки осель. 

 

Словом, коли Єгипту ще не було, на території сучасної України вже розміщувалися великі поселення, де було хліборобство, розводили свійських тварин. А ще тут придумали величезні горни і стали новаторами в кераміці. Також почали будувати стаціонарні будинки.

 

До речі, а чи знаєте ви, що на нашому закордонному паспорті, прагнучи показати глибину історичного коріння українця, розміщено фонові зображення саме трипільських фігурок? Придивіться, це сторінки 6-9.

Тож якщо хтось захоче відчути себе трипільцем — вам сюди.

 

Окрім відвідин музею, тут ви можете навіть пожити у «будинку трипільців». На території музею такі помешкання відтворили в натуральну величину та обставили фактично так, як було у наших древніх пращурів: є місце для домашнього вогнища, лавки для посуду, місце для перепочинку тощо. Нам заночувати не вдалося лише тому, що були заплановані відвідини інших локацій кластеру.

Палац, що збудований 1903 року за проєктом данського архітектора Андреаса Клемменсена, розташований у містечку Тальне. Ще здалеку він нагадує середньовічний французький замок, яких бачила там чимало.

 

Усередині будівля, розповідає нам пан Анатолій Ізотов, який з невеличкою командою працює над реставрацією цього палацу, була облаштована досить сучасно та з усіма зручностями: підведено воду й облаштовано каналізацію, наявні електричне освітлення й фактично сучасне опалення. 

 

Атмосфера тих років збереглася, але пан Анатолій каже, аби повернути палацу первісний вигляд, потрібні час та руки. І, звісно ж, кошти, бо ж це, наголошує, не відбудова, а саме реставрація. Роботи насправді багато, бо в радянські часи тут з історичною пам’яткою сильно не панькались і перебудовували все на свій лад та потреби. 

 

І це ще добре, що палац не віддали під якийсь склад чи стайню, як часто траплялось, а розмістили тут технікум та музей хліба. Але то було колись, а тепер до справи взялися професіонали, аби все відновити. 

Музей Трипільської культури в Легедзиному.

 

До речі, про професіоналів. Їх в Україні залишилися одиниці, адже наші виші з недавніх пір перестали готувати реставраторів, у моді тепер архітектори і будівельники. Лише в Одесі, у виші, де Анатолій Ізотов викладає, йому неймовірними зусиллями таки вдалося зберегти профільний факультет.

 

Та хай там як, а в палаці тривають роботи. Паралельно Анатолій Ізотов наповнює його життям, збираючи в навколишніх містечках і селах предмети побуту — свідків тодішньої історії. Є навіть речі, які свого часу наповнювали цей палац. А ще паралельно тут організовують культурні події, зокрема музичні фестивалі. Так і оживає палац.

 

На завершення нашої екскурсії Анатолій сідає за старовинне піаніно — і починає линути музика. Поступово здавалося, що ми на балу в самого господаря палацу, графа Шувалова, який, до слова, так і не встиг тут пожити і насолодится своїм творінням. Анатолій Ізотов запросив усіх на музичний фестиваль, який має відбутися в палаці вже зовсім скоро.

Тим часом досі дихає історією підземелля древнього монастиря. І допомагає відчути цей подих історії театралізована екскурсія, що її проводять в Умані у Василіанському монастирі «монахи», а точніше студенти місцевого вишу.

 

Але це кажу вам по секрету, бо, спускаючись сходами до підземелля, одразу занурюєшся в атмосферу справжньої старовини. Спочатку темрява, потім мерехтіння свічок, аромат ладану, десь здалеку лунають хорали.

 

І вже якось природно, коли назустріч тобі йде людина в чорному, потім ще одна — і починається магія підземелля. Хтось ревносно молиться, в іншій келії «монах» читає стародрук, ще далі в аптеці готується помічне зілля…

 

 

А загалом Василіанський монастир — найстаріша будівля Умані, яка приховує в собі багато таємниць. Допомагають їх розкривати екскурсії, повертаючи відвідувачів на кілька століть у минуле. 

 

Утім якщо говорити про Умань, то це й чимало інших локацій. Звісно ж, одна з них — усім відома Софіївка, збудована графом Станіславом Потоцьким для своєї коханої Софії. Нещодавно парк поповнився ще однією локацією.

 

Місцеві називають її Новою Софіївкою і запевняють, що це єдиний у Східній Європі дендропарк у стилі фентезі, де гармонійно поєдналися природа і мистецтво, елементи світових культур та сучасні артінсталяції.

 

Є тут українська традиційна садиба, японський сад з озером та альтанками. Особливо привабливий парк у вечірню пору, коли працюють світломузичні інсталяції. 

 

Якщо ж запитаєте про могилу цадика Нахмана, то потрапити туди мають можливість лише так звані брацлавські хасиди. Утім відчути атмосферу певною мірою можна, побувавши в Єврейському кварталі, що розрісся навколо могили, — такий собі маленький Єрусалим.

 

А загалом містечко справляє дуже приємне враження. Воно тихе, ошатне, гостинне, як, власне, і вся Черкащина. У кластері «Шляхами Трипільської праматері», ще раз згадаймо, аж 30 чудових туристичних об’єктів. Тож є з чого вибрати кожному. 

Марина КРИВДА

Умань—Легедзине—Київ