«Любов» — так називається новий твір лауреатки Шевченківської премії, відомої композиторки Богдани Фроляк.
Київська прем’єра цієї Симфонії №3 відбулася у Національній філармонії України.
Ця подія пройшла у межах українського туру, організованого Львівською національною філармонією.
Власне, «Любов» написана на замовлення генерального директора Львівської філармонії, диригента Володимира Сивохіпа.
Саме він озвучив авторці асоціацію до фортепіанного циклу Василя Барвінського «Любов» як певну ідею для твору.
Цю симфонію можна назвати одою життю, коли, попри війну, біль, втрати, все ж є промінь світла — любов, яка здолає всі перешкоди.
Наша розмова з Богданою Фроляк — про те, як створювався цей твір та чи загалом складно писати музику, коли вже третій рік палає на нашій землі повномасштабна війна, розв’язана російськими загарбниками.
Підставляють плече поляки
«Митці по-різному реагують на ситуацію, яка зараз відбувається в Україні. Хтось узагалі перестає писати чи творити, а хтось продовжує працювати. Я дуже добре пам’ятаю початок повномасштабної війни — 24 лютого 2022 року — і той шок, який ми всі пережили у перші дні війни. Перша реакція — що далі робити? Як залишитися живими, як допомогти рідним, близьким, друзям?» — згадує Богдана Фроляк.
Композиторка каже, що в ті страшні перші дні відбулася миттєва реакція польських друзів: багато українських композиторів отримали разову матеріальну допомогу від Спілки композиторів Польщі. Єжи Корновіч, її голова, артдиректор престижного Міжнародного фестивалю сучасної музики «Варшавська осінь», зробив замовлення українським композиторам для презентації їхніх творів на цьому фестивалі.
«Підключився і Театральний інститут імені Збіґнєва Рашевського у Варшаві, який надав артистичні резиденції для багатьох українських акторів, режисерів та музикантів. Наш давній друг та промоутер української музики у Варшаві, диригент Роман Ревакович запропонував висилати всі ноти, які маю, і я зрозуміла, що насправді важливо — подбати про ноти у цей час лихоліття, — згадує композиторка. — Зрештою, на найвищому рівні українська музика звучить у Варшаві та Польщі на «Днях української музики у Варшаві», які він проводить уже протягом 25 років».
— Як повернулося натхнення після 24 лютого 2022 року?
— Поступово я трохи заспокоїлася і зрозуміла, що мушу працювати. Робота допомагає опанувати себе. Писати музику — це моє життя, і без цього я не уявляю його. Думаю, що музика, яка твориться у цей час, є особливою, бо вона відображає наше сьогодення. Мистецькі твори — це завжди відображення часу, й цієї страшної війни також. Це про те, як композитор відчуває і через музику передає свої емоції. І це певний «документ» нашого часу та нашої ситуації.
Я свідомо себе завантажую роботою, і це дає мені сили триматися, вірити, молитися про нашу Перемогу, про життя наших воїнів. І якщо можу своєю музикою транслювати хоч трохи світла і надії в цей світ, я буду це робити.
Асоціації з музикою Василя Барвінського
— Із середини травня нинішнього року впродовж 17 днів тривав у Львові 43-й фестиваль «Віртуози». Він опосередковано сприяв появі вашої «Любові».
— Дуже вдячна генеральному директору Львівської національної філармонії, диригенту Володимиру Сивохіпу, який запропонував написати твір для фестивалю класичної музики «Віртуози». Ідея диригента полягала в тому, щоб зробити певну асоціацію до фортепіанного циклу Василя Барвінського «Любов». Оскільки я мала повну свободу щодо вибору жанру, форми і часу, то я вирішила написати Симфонію, про яку давно мріяла, але якось завжди бракувало часу і можливості.
У результаті я написала Третю симфонію. І назвала її «Любов». Нагадаю, що у Барвінського цикл пов’язаний безпосередньо з почуттями до жінки. Я ж у Симфонії трактую поняття любові ширше — як любов до ближнього, любов до землі, на якій живеш, до світу, до Творця, до дитини, коханої людини, рослинки, сонця, Всесвіту...
Я далека від того, що моя музика має транслювати якісь надто прямі асоціації до подій чи зображати відкрито якісь «звуки», що супроводжують цю страшну війну. Не думаю, що завдання музики — саме таке. Це, швидше, мої внутрішні переживання, які я можу передати через музику, мовою музики.
Тут є і трагізм, і світло, і драматизм, і надія — словом, усе, що переживаємо ми, українці, в цей тяжкий час війни. Симфонія двочастинна, як і мої дві попередні симфонії: перша частина — головна і драматична, друга — світлий Post Scriptum, який залишає місце для надії та світла.
— Як народжувався ваш твір? Розкажіть про співпрацю з маестро Володимиром Сивохіпом та львівськими музикантами.
— Писала симфонію «Любов» десь близько пів року, досить інтенсивно працювала. Бо такий масштабний твір можна писати й рік, і два. Була присутня практично на всіх репетиціях і стала свідком того, як моя музика народжується через живе виконання оркестром, через намагання кожного оркестранта зрозуміти суть цієї музики і передати якнайточніше те, що закладено в партитурі.
Бачила, як «проявляється» моя музика під час репетицій — як фотоплівка проявляється у фотографію. Фантастично відбулося перше прочитання симфонії «Любов», що здійснили музиканти Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика під орудою маестро Володимира Сивохіпа. Це було прекрасне виконання твору.
Із Володимиром Сивохіпом ми не вперше співпрацюємо разом. Це вже третій твір, написаний на його пропозицію. Першим твором стала «Праведная душе...» на вірші Тараса Шевченка, який написала до 200-річчя Кобзаря, другим — «Адажіо пам’яті Мирослава Скорика».
Також нас поєднує праця і в плані редакторської роботи. Так, у співпраці з Львівською філармонією та Меморіальним музеєм імені Соломії Крушельницької я здійснила редакції творів Василя Барвінського, Стефанії Туркевич та Станіслава Людкевича.
— Чи є плани презентували свої твори, зокрема й симфонію «Любов», в інших містах чи на фестивалях?
— Зараз планувати складно, але вважаю, те, що нині Симфонія пролунала у нашій столиці, знаковою подією особисто для мене. Я вдячна за цей вечір усім, хто був причетний до його організації, вдячна публіці, моїм колегам-композиторам, диригентам, усім музикантам, які прийшли послухати і підтримати нас у цей вечір.
Далі, думаю, твір торуватиме свій шлях, як це відбувається з усіма творами, які починають жити ніби незалежно від композитора. Поживемо — побачимо. У вересні на «Київ Музик Фесті» планується виконання мого Скрипкового концерту. А далі поки нічого не загадую.
Про українську музику у світі та уроки Мирослава Скорика
— Чи зможемо утримати цікавість до української музики за кордоном?
— Зараз у світі збільшилась цікавість до українського мистецтва, зокрема музики — класичної та сучасної. Але є й сумний момент, бо українська музика стала об’єктом зацікавленості практично через війну...
Будьмо відверті, ми не надто працювали над тим, аби широко презентувати наше класичне мистецтво, особливо музику, у світі.
Потрібна чітка державна політика в цій сфері, спрямована на те, аби ця музика звучала на високому рівні в Україні й за кордоном. Вже є перші позитивні «паростки», а саме — замовлення і виконання творів сучасних українських композиторів музичними інституціями чи фестивалями. Приклад Львівської філармонії у цьому плані показовий.
Стараються працювати в цей надскладний час і фестивалі сучасної музики в Україні: «Контрасти», «Київ Музик Фест», «Прем’єри сезону», «Два дні і дві ночі нової музики в Одесі», — і це, швидше, всупереч, а не завдяки. Бо ситуація з фінансуванням є надскладною. Ми усі розуміємо: головним пріоритетом зараз є наше військо і те, що відбувається на фронті.
Але також розуміємо, що класичне мистецтво — це те, що презентує країну у світі, і це те, що залишиться в історії, хоч би які трагічні події ми переживали. Тому ще раз повторю: потрібна культурна державна політика. Без цього, на жаль, ніяк. Той факт, що українська музика зараз багато звучить у світі, — це результат дуже трагічної ситуації, війни. Чи ми аж так хотіли цього такою дорогою ціною? Не думаю.
— Пані Богдано, 1 червня минуло вже чотири роки, як пішов у засвіти легендарний Мирослав Скорик. Розкажіть про маестро як композитора і вашого педагога.
— Я вчилася у Мирослава Михайловича у консерваторії. Скорик — геніальний композитор, і ми можемо пишатися, що були його сучасниками. Нещодавно, до роковин пам’яті маестро, у Львові виступали музиканти Одеського національного філармонічного оркестру під орудою Хобарта Ерла.
Виконували знаменитий «Карпатський концерт» Скорика. Боже, яка геніальна ця музика! Мирослав Михайлович, беззаперечно, є символом української сучасної музики, й дуже шкода, що його земне життя обірвалося. Але його музика живе!
Як із педагогом я познайомилась зі Скориком завдяки своїй старшій сестрі, композиторці Ганні Гаврилець. Я була ще школяркою, коли Ганна мене завела до Маестро у Києві, щоб я показала йому мої твори. Коли вже навчалася у Львівській національній музичній академії на композиторському факультеті, то моїми педагогами були професори Володимир Флис (я тільки розпочала своє навчання у нього, коли він помер) і Мирослав Скорик.
— Якою була методика роботи автора знаменитої «Мелодії»?
— Як правило, Мирослав Михайлович робив якесь зауваження студентам лише після того, як послухає представлений твір два чи три рази. Цю звичку я взяла на озброєння і собі, коли працюю зі студентами, бо дуже важливо уважно послухати твір перед тим як щось сказати.
Якщо все було добре, то він говорив: «Працюйте далі». А коли мав зауваження, то робив їх конкретно й по суті. Він ніколи не виголошував довгі промови чи настанови, а говорив дуже точно й по суті. Це були дуже професійні та конкретні рекомендації.
Скорик вловлював суть, він був майстром оркестру і ділився своїм досвідом, скеровував у потрібне русло, вчив секретів оркестрування, відчуття форми, любив лаконічність у всьому — зрештою, у своїй творчості він завжди був лаконічним і точним.
Я щаслива, що не лише вчилася у нього в консерваторії як студентка, а й закінчила у нього аспірантуру. Його уроки — професійні та життєві — допомогли мені у творчості. Пам’ятаю і дуже шаную Маестро як непересічну особистість.
