Паніні для пана безхатька: як працює соціальне «сонячне» кафе у Києві

У 12 років я прочитала відому книжку Деніела Кіза «Квіти для Елджернона», де йшлося про чоловіка з розумовою відсталістю, який працював у пекарні.

 

Найбільше він жадав бути розумним, аби не відрізнятися від колег по роботі. Забігаючи наперед скажу, що він був дуже добрим та наївним, але дурним — точно ні. 

 

Я недарма згадала про цей твір, адже сьогодні відвідала соціальний заклад Sunshine cafe в Києві, де працює молодь із ментальною інвалідністю та синдромом Дауна. Десь із місяць тому на фейсбуці з’явився пост, автор якого розповів про свій досвід перебування в цьому закладі: щотижня впродовж місяця він ходив до кафе й кожного разу був там єдиним відвідувачем.

 

Це дуже засмутило чоловіка, адже буквально навпроти у кав’ярні були люди. Вони просто робили вибір не на користь Sunshine cafe, а чому — то вже питання до них. 

 

Зрозуміло, після цієї історії я не могла пройти повз, тож незабаром уже переступала поріг закладу. Замовила кальцоне і, поки чекала на страву, вирішила оглянути інтер’єр. Він видався дуже скромним, проте затишним, яскравою плямою цього місця, безумовно, була вивіска з намальованою усміхненою дівчинкою.

 

Її розташували прямо над касою для замовлень, звідки відкривався гарний вид на кухню, де працювали лише двоє людей. Така кількість обумовлена тим, що люди з ментальними захворюваннями не завжди можуть працювати повний робочий день — зазвичай зміна триває по 4 години кілька разів на тиждень. Та, незважаючи на маленький командний склад, на кухні панує залізне правило: піца готується 8-10 хвилин. 

 

І ним дійсно не знехтували: мою кальцоне подали за 10 хвилин, і вона виявилася дуже смачною — за життя стільки начинки я бачила хіба в бабусиних пиріжках із вишнями.

Вивіска Sunshine caf?.

 

Відвідувачів усередині було небагато, проте кафе не лишалося порожнім — на сторінці Sunshine caf? в інстаграмі було зазначено, що клієнтів дійсно побільшало завдяки соціальній підтримці.

 

Протягом кількох годин сюди завітали кур’єр Glovo, батьки з маленькою дівчинкою та навіть безхатько, з яким мені вдалося поспілкуватися. Він тут частий гість, якого пригощають паніні — і панові вони дуже смакують.

 

Він має досить-таки невеселу вдачу, адже живе в покинутому фургоні, проте намагається лишатися на позитиві та збирає гроші на лікування. Про працівників кафе відгукується дуже доброзичливо, адже сам живе з ДЦП.

 

Чоловіка тішить, що в наші дні всі можуть працювати. Згодом він пішов, перед цим подякувавши за спілкування, а я зав’язала розмову з однією працівницею кафе — Тетяною.

 

Вона розповіла, що працює тут для підтримки доньки, яка має ментальну хворобу. Дівчина дуже любить цю роботу й завжди чекає, коли можна буде прийти знову, а пані Тетяна тільки й рада, що її дитина працює й нічим не відрізняється від інших.

 

Також познайомилася з Ангеліною — трохи сором’язливою, але милою дівчиною, яка працювала в парі з Тетяною. Вона прибирала на кухні, і коли я запитала, чи не проти вона, щоб я сфотографувала їх обох, спочатку відмовилася, та за хвилину передумала, і згодом вони з Тетяною вже усміхалися на камеру. 

 

На їхній формі — жовтих футболках — красувався надпис «Не така, як всі». Пані Тетяна вважає, що йдеться саме про унікальність мислення, в усьому іншому це звичайні люди, і дуже важливо пам’ятати про це. 

Після візиту до кафе я перечитала книжку «Квіти для Елджернона», і гадаю, що зроблю це ще не один раз, адже в ній розкривається прекрасна та водночас сумна історія про чоловіка, який мріяв бути розумним, але навіть не здогадувався, що вже таким є.

 

Люди, яких я сьогодні зустріла, виявилися дуже старанними та світлими. Можливо, вони й роблять свою роботу повільніше за інших, та не сумнівайтеся, що в кожну їхню дію вкладається частинка душі. Світ справді має пройти довгий шлях до повного прийняття людей з ментальними захворюваннями та синдромом Дауна, тому якщо ви хочете допомогти наблизити цей день — завітайте до Sunshine caf?. Обіцяю, ви не пошкодуєте. 

 

Олеся МАЗУРКОВА