Це була чергова суботня толока від «Сміливі відновлювати» — з командою мали розчистити ділянку від залишків будинку, розбомбленого рашистською ракетою. Робота вже звична, тож після швидкої розминки ми взялися до праці.
Уламки в тачку, уламки з тачки — все було як завжди, аж доки у двір не зайшли хлопці з іншого об’єкту разом із незнайомим чоловіком. Спочатку він просто спостерігав, як ми працюємо, спілкувався з хлопцями, які його сюди привезли, а також про щось розпитував власників території.
Ми з дівчатами вже почали будувати теорії, ким він міг би бути: може фотограф-документаліст, а може й спонсор нашої волонтерської організації?
Та виявилося, що все набагато простіше: один із хлопців пояснив, що чоловік приїхав сюди з Франції та вирішив долучитися до волонтерської діяльності. Щоправда, потрібен хтось, хто володіє англійською мовою, бо української іноземець не знав. Тож я одразу відгукнулася, бо моя мама викладачка англійської — тут хоч-не-хоч, а мову вивчиш.
Я підійшла до чоловіка, і, привітавшись, ми потисли руки. Одразу стало зрозуміло, що він людина європейського світогляду — чомусь для українців досі нетипово, щоб чоловік тиснув руку жінці при зустрічі. На цій прогресивній ноті познайомилися: Мануель приїхав до Києва на два тижні та вирішив отримати досвід з відбудови того, що знищила росія. Цим ми і зайнялися.
Паралельно дівчата навчали його нашої мови: замість російського «спасіба», чоловік тепер казав «дякую», а також опанував «добрий день» та «будь ласка». Було видно, що він щиро цікавився нами як українцями, тож коли настав час обідати й перед нами поставили борщ та вареники, команда радо розповіла Мануелеві, що це за страви та чому вони так важливі для нашої нації.
Будинок, що постраждав від рашистського терору.
Після обіду я вирішила провести для іноземця екскурсію п’ятиповерхівкою недалеко від нашого об’єкту: в цей будинок ще у 2022 році влучила ракета рашистів. З дозволу будівельників, які якраз ніжилися на сонці, ми піднялися на третій поверх до квартири, яка постраждала від російського «асвабаждєнія».
Атмосферу всередині приміщення дуже складно передати словами: таке відчуття, ніби забрали якусь частинку тебе, про існування якої раніше навіть не доводилося задумуватись, та без неї раптово виникає відчуття спустошення й туги... можливо річ була в кухні, такій затишній та колись обжитій, але водночас засипаній пилом та друзками віконних шибок, що вибило ударною хвилею.
Або ж у спальні, в якій все було догори дриґом: шафки комоду та їхній вміст хаотично розкидані кімнатою, на балконі не лишилося живого місця — від вибуху постраждали не лише вікна. Гадаю, що Мануель відчув те саме, що і я, бо жоден з нас не зронив жодного слова, поки ми були всередині.
Уже на сходовому майданчику я запитала, чи ходить він до укриття під час повітряної тривоги, на що чоловік відповів заперечно — не бажав відчувати перевагу рашистів над собою. Друзі взагалі намагалися відмовити його від поїздки до Києва, та, як висловився Мануель, «бажання відчути себе українцем переважило».
Загалом вчинок хоробрий, та нехтувати безпекою все ж не варто. Я не читала моралей людині, натомість вирішила показати, чому важливо перебувати в укритті під час тривоги.
Ми спустилися на другий поверх, де цілою в квартирі лишилися тільки ванна й дві стінки навколо неї. Видовище досить тривожне, до того ж актуальне для сьогодення: напевно, кожен українець хоча б раз ховався у ванній під час ракетних обстрілів. Гадаю, що після побаченого чоловік переглянув свою позицію з приводу укриттів, тому, зробивши кілька фото, ми вийшли з будинку та повернулися на об’єкт, де знову кипіла робота.
Ванна, що вистояла.
Решту дня я провела в ролі перекладача, аби Мануель мав змогу комунікувати з господарями: вони розповіли нам про їхнього собаку, який за 30 хвилин до прильотів відчував небезпеку та стрімголов біг до підвалу. Таким чином він неодноразово рятував життя людей, які спостерігали за поведінкою тварини.
Ця історія вразила всіх, бо ми й подумати не могли, що, здавалося б, звичайний пес виявиться героєм. Також власники території поділилися долею будиночку, в якому ми лишили свої речі на час роботи: виявилося, що його було збудовано нещодавно, до цього на тому місці стояла інша хата, яку рашисти знищили вщент.
Це справило глибоке враження на Мануеля, він поцікавився, чи допомагає якось держава з відновленням. Коли я переклала його запитаня, господарі лише сумно похитали головами.
З коштів, виділених державою на відбудову 100 пошкоджених осель у Гостомельській громаді, недобросовісні підрядники привласнили понад 21 млн гривень за 2022-2023 рр., повідомила Держаудитслужба. Як наслідок, людям доводиться звертатися по допомогу до волонтерських організацій. І все ж вони не занепадають духом — вірять, що настануть кращі часи, тому й відбудовують те, що було розбите, й ремонтують те, що було зламане.
Ця зустріч з Мануелем показала, що іноземці дійсно зацікавлені Україною та можуть виявитися навіть більш свідомими за деяких наших громадян, які готові на все, заради власного збагачення. Француз подякував усім нам за цей досвід та пообіцяв поділитися ним зі своїми друзями журналістами у Франції.
Тож можливо десь в Парижі зараз друкується шпальта про українське місто Київської області, де відбувся обмін культурами й цінностями між двома країнами Європи.
Олеся МАЗУРКОВА
