«Ми не можемо війну наполовину виграти». На війні і в тилу — погляд «Вовків Да Вінчі»

Максим: — Так має бути. Це для майбутніх поколінь та людей, які будуть дивитися. Будуть дивитися і думати: «Ось ці хлопці колись втримали країну. І в нас тепер є можливість у ній жити за тими правилами, за якими ми хочемо».

 

Раніше Максим та Євген єдналися академічним духом в аудиторіях інституту Карпенка-Карого, тепер же разом — у лавах Збройних сил.

 

Вдруге ми зустрілися у рекрутинговому центрі батальйону «Вовків Да Вінчі». Хлопці молоді, та все ж кажуть, що вік на фронті не має великого значення. Зауважують: воювати будуть усі. Якими ж мають бути усі, щоб нести користь у ЗСУ? 

 

Євген: — У першу чергу повинна бути свідома людина. Зі світлою головою. Не зацькована, не забита, комунікабельна, адекватна. А вже далі — говорити про фізичні якості, то їх можна набути. Але в першу чергу дивимося на суто людський фактор. 

 

Максим: — Навіть якщо людина ніколи спортом не займалася, випивала, курила цигарки все життя, та при цьому крутий інженер, який буде вивозити пацанів та сідати в танк, то це ідеальний кандидат для цієї посади. З іншого боку, людина в 20 років може бути більш соціально зрілою, аніж людина в 50 років. 

 

Та хоч би якими моральними якостями володів боєць, без фізичної підготовки на фронт його не пустять. Симулятор бойових дій — полігон. Тут, кажуть хлопці, дещо інша реальність. Можна відчути певну безпеку, є час подумати. 

 

Максим: — Час, за який людина затягує турнікет на полігоні, в бойових діях можна помножити на 2, на 5, на 10. Потрібно розвинути м’язову пам’ять. 

 

Євген: — Тут, як в іграх, можна зберегтися. Звичайно, є певний стрес для людей, які ніколи не мали відношення до армії. Для них це однозначно буде якийсь стрес, бо це абсолютно нові умови. Чим ближче до зони бойових дій, тим більше усвідомлюєш: усе, що відбувається, — дуже серйозно. 

Євген (ліворуч) та Максим.

 

— Уперше — незабутнє. Як це: безпечний полігон змінити на реальність? 

 

Євген: — Хтось може «краба спіймати» — тобто стати у ступор, замкнутися в собі. Хтось відчуває приплив адреналіну, кайфує. У будь-якому випадку всі бояться. Може пройти хвилина, а здається, що день пройшов.

 

Максим: — П’ять хвилин життя на цьому штормі може витягнути все: і енергію, і все добре, що в тебе було. Навіть досконалі навички можуть не стати у нагоді перед випадком. Кожен боєць ризикує, поранення можна отримати в будь-яку мить бою. Психологічно легше, що врятуватися тут допомагають побратими. 

 

Євген: — Різні обставини. Рація може погано або зовсім не працювати. Незрозуміло, куди під’їжджати «еваку», його ще може розбомбить... Від позицій до «евака» потрібно відтягнути якийсь час під обстрілами, під кулеметним вогнем. І потрібно буде сидіти, дочекатися, поки можливо буде евакуювати пораненого.

 

— Чи змінюється погляд на життя після випробування у бою? Як сприймається світ? 

 

Євген: — Людина усвідомлює, що може загинути. Прокручує в голові стільки варіантів життя: що можна зробити, чого не можна зробити. Дуже швидко все осмислюється. За хвилину до штурму стільки всього маєш у голові, що цивільна людина ніколи б не задумувалася про це. 

 

Максим: — Усі твої проблеми, які були до цього, можна було вирішити. В порівнянні з виходом на штурм все інше — дитячий садок. 

 

Євген: — Просто оцінюєш життя. Воно прекрасне і хочеться жити. 

 

— У цивільному житті Максим та Євген займалися акторською справою, а потім несподівано — військовою. Наче поставили цивільне життя на паузу. Хочеться повернутися до нього? 

 

Максим: — Мабуть, дивно взагалі залишатися вдома і не робити нічого. Тебе діти спитають: «Тату, тату, а ти як, що робив?». Грошей бракувало фільми знімати, війна була. І в армії ти не був.

 

Євген: — Єдиний вихід — зробити так, щоб цивільне життя повернулося. 

 

— «Війна — це рентген» — знаковий момент із фільму «20 днів у Маріуполі». Хороші люди стають ще кращими, погані люди стають іще гіршими. Чи це дійсно так? 

 

Максим: — Так, у принципі, природою створено, і війна — це засіб, завдяки якому проявляється сутність. Може проявлятися і банально в грошах, у владі й у будь-чому.

 

— А як хлопцям в окопах від «яєць по 17 гривень»? 

 

Євген: — Є ж люди, які займаються в нас економічними фронтами, культурними фронтами. От хай беруть на себе обов’язок тримати порядок в тилу. А як інакше? Чи щоб військові вийшли з позицій і пішли ще й тут розбиратися? 

 

Максим: — Ми не маємо розраховувати на «хороших» людей. Начебто до влади хтось прийде хороший і зробить добре. Ні. Нам треба розраховувати, що «в кабінети» прийде несовісна людина, і зробити, щоб вона не мала змоги вкрасти. 

 

Євген: — Ось до прикладу: нещодавно їздив в одне село, де з поліцією дуже великі проблеми. Там за останні два місяці п’ятьох людей просто так посадили. Справи сфабриковані. Там ще всі бухають, наче не село, а «дєрєвня». Я підійшов до пацана і кажу: «А як вам це взагалі?». Відповідає: «Ми ж нічого не можемо зробити. Мені йому морду бити, сідати потім через це у в’язницю?». Я кажу: спробуй не морду бити, спробуй залучити односельчан і підписи в кожного візьми. Напишіть заяву до вищого керівництва. Скільки ще таких «уродів» буде в нас тут сидіти, я не знаю. Мені просто дивно, що вони після того, що відбулося, ще є й будуть. Вони себе так нахабно ведуть, наче нічого не відбувається. 

 

— Що сказав би Да Вінчі про ухилянтів? 

 

— Збирайте раму, потрібно воювати та захищати свою Україну. Потрібно всім чоловікам стати, заcукати рукави, зробити справу й повернутися до своїх сімей. А не ходити маленькими «пачками» і подачки робити. Краще всім одразу взятися — й забути. Гуртом і батька легше бити. 

 

Максим: — Не хочуть іти, який інший варіант — капітуляція? Ми не можемо війну наполовину виграти.