Крах росії неминучий: агресія рф проти України є прологом руйнації імперії зла

Упродовж майже 700-річного існування деспотична московія демонструвала люту агресивність, ведучи безперервні загарбницькі війни.

 

Не лише нищила і плюндрувала близьких сусідів, а й зазіхала на землі і свободу далеких народів та країн, які нічим їй не загрожували.

 

Нападала з метою захопити чужі території, політично й ідеологічно поневолити, економічно пограбувати підкорені народи.

 

Загарбницькі, колонізаторські війни завжди вела під фальшивими гаслами: навернення диких язичників до «істинної» віри, принесення «відсталим» народам «високої» московської культури й цивілізаційних «досягнень» «рускава міра».

 

Тривале московитське політичне панування заподіяло величезної, непоправної шкоди багатьом поневоленим народам.

 

Нещадний економічний визиск і насильницьке «культуртрегерство» спричинили матеріальне зубожіння, масовий алкоголізм, біологічне й духовно-культурне виродження.

 

А також чисельне скорочення, навіть цілковите вимирання десятків корінних народностей Півночі й Сибіру.

За останні півтораста років світ і політична мораль міждержавних відносин докорінно змінилися. Всі імперії, крім московської, розпалися. Колишні колонії здобули державну незалежність.

 

Хоча нинішні кордони між деякими країнами, зокрема африканськими, не завжди їх влаштовують (землі окремих племен поділені між сусідніми державами), але це не спричинює збройних конфліктів між ними.

 

Війни і загарбництво як спосіб розв’язання міждержавних суперечок, у тому числі територіальних, засуджується міжнародним правом і безпековими організаціями.

 

Тому демократичні, миролюбні держави повинні зупинити (політично, дипломатично, економічно, технологічно, військово — як завгодно) московську недоімперію на її шляху до силового повернення територій, втрачених після 1991 року.

 

Запобігти остаточному перетворенню її на світового бандита й терориста, на один із центрів глобального зла. Потрібно назавжди покласти край її агресивній зовнішній політиці й відповідно до Статуту ООН покарати за скоєні в Україні злочини проти миру й людяності, за геноцид і намір підірвати глобальний правопорядок.

 

Бездіяльність міжнародних безпекових організацій, як і їхнє підігравання загарбнику, безглузді спроби умиротворення агресора — неприйнятні.

 

Подальше потурання злочинам московії проти України — неприпустиме. Недалекоглядна політика деяких великих країн, спрямована на задоволення імперських апетитів кремля, може призвести до трагедій ще більших масштабів.

 

Ми впевнені: нинішню війну проти України московія неодмінно програє — політично, стратегічно, ідеологічно, дипломатично. Як уже програла репутаційно.

 

В жодному разі кремлівські агресори не досягнуть злочинних цілей бандитської «спецоперації». Не знищать нашу державу і її Збройні сили, не поневолять і не поставлять український народ на коліна.

 

На сьогодні весь цивілізований світ усвідомлює: стратегічні наміри кремля щодо України, пихато проголошені в лютому 2022 року, зазнали краху.

 

Провалом закінчилися утопічні плани москви в кількаденній швидкій війні перемогти ЗСУ, захопити й поневолити Україну. Невдалий «бліцкриг», розпочатий самовпевненими путінськими «стратегами» проти нашої держави, став ганебною сторінкою історії рф.

У попередні сторіччя московію неодноразово спіткали катастрофічні розгроми у розпочатих нею збройних конфліктах з державами, навіть меншими за територією та кількістю населення, слабшими економічно.

 

Як правило, всі поразки цієї агресивної держави виявлялися корисними для її суспільства. Хоч на короткий час, але виводили імперію зі стагнації. Давали змогу інтелектуальним колам укотре усвідомити політичну й економічну відсталість цієї держави, мерзенність її влади.

 

1856 року московія зазнала ганебної поразки у Кримській війні. Цей короткотривалий конфлікт виявив соціально-політичну, економічну, технічну, воєнно-стратегічну відсталість монархічної імперії від європейських держав.

 

Результатом жорстокого розгрому в Криму стала низка позитивних змін у державі. Помер деспотичний цар Микола (перший), який сидів на троні 30 років.

 

Його наступник провів низку реформ. Хоча й половинчастих, але давно назрілих. Зокрема, було скасовано ганебне кріпосне право. Відбулася незначна суспільна лібералізація. 

 

1904 року московія програла війну Японії. Одним із наслідків цього стала революція, що вибухнула у січні 1905-го. З метою самозбереження переляканий царизм пішов на великі політичні поступки прогресивним колам суспільства, зокрема українським патріотичним силам.

 

Було послаблено культурно-гуманітарний тиск шовіністичного імперського центру на Україну, скасовано дикунські акти про заборону вживання української мови у публічній сфері.

Пропагандисти путіна у брудних потоках брехні ніколи не згадують двох відомих істориків минулого століття — академіків, марксистів Тарле і Покровського. Бо історичні події вони аналізували не з позицій великодержавного московського шовінізму, як це робили історики-сталіністи.

 

Тарле в описах війни Наполеона проти московії стверджував, що було б добре, якби Бонапарт 1812 року розгромив відсталу дикунську країну, ліквідував би у ній монархію, ганебне кріпосне право, запровадив демократичні свободи й республіканську форму правління.

 

Через деспотизм влади у росії виникли і діяли радикально-терористичні організації. Найвідоміша, найжорстокіша, найбільш кривава серед них була підпільнаРСДРП — більшовицька партія.

 

Історик М. Покровський, деякі наукові праці якого у 1930-х були заборонені, а сам він зазнав гонінь, — справжніми героїчними постатями світової історії, в тому числі московської, вважав повстанців, усіх борців проти монархічно-деспотичного ладу. А негативними персонажами називав усіх московських царів та їхніх прислужників — міністрів, воєвод, генералів. Зокрема Суворова й Кутузова.

Немає жодних сумнівів: програш московії в нинішній війні проти України піде на користь усьому людству. Але передусім населенню самої країни-агресора.

 

Очевидно, після ганебної поразки від ЗСУ нинішнє кремлівське шобло буде зметене силовим способом. Не тільки тому, що не виправдало надій обивателів на швидку перемогу в Україні і втратило величезну кількість «живой сіли» та високовартісної військової техніки.

 

Передусім тому, що московитські олігархи всіх національностей і кольорів не вибачать кремлівській владі величезних втрат своїх капіталів через економічні та фінансові санкції, накладені демократичними державами на московію як країну-агресора. 

 

Організатори злочинної війни проти України, які залишаться живими після державного перевороту, обов’язково мають бути притягнуті до відповідальності.

 

Розправи над злочинцями вимагатимуть і росіяни. Такий у них національний характер — кинути під ноги й потоптати недавніх «кумирів», яких іще вчора прославляли й підносили до неба.

 

Згадаймо торішній антипутінський заколот, очолений бандитом пригожиним. Під час походу на москву, коли його військо громило послані кремлем збройні формування, збивало «краснозвьоздниє» літаки і гелікоптери, плебс і влада нижчих рівнів з цікавістю спостерігали, хто переможе.

 

Ніхто навіть із високопоставлених регіональних чиновників не засуджував заколотників, які, захоплюючи без бою обласні міста, стрімким маршем ішли на москву.

 

Серед кремлівських політологів, «звьоздних артістов» і публічних осіб не було жодного, хто осуджував виступ заколотників і закликав суспільство до підтримки путіна й до масових протестів проти його ворогів.

 

Чорнороті пропагандисти також з переляку всі замовкли. Не знали, на кого «гавкати», на чию користь брехати. Якби не безглузде рішення пригожина зупинити наступ, нині у кремлі сидів би інший очільник. 

 

Можливо, нові правителі московії, які прийдуть після повалення путінської кліки, якщо будуть освіченими й адекватними, — намагатимуться всіма способами змити величезну ганьбу з брудної, кривавої репутації своєї держави і з чорного сумління своїх громадян, котрі підтримують загарбницьку війну.

 

Найперші бажані кроки для нас на часі — виведення з України за лінію міжнародно визнаного державного кордону здеморалізованого загарбницького війська, цілковита деокупація (воєнна, політична й ідеологічна) загарбаних та окупованих територій нашої держави.