Не втомлена від війни: волонтерка з Опішні Наталія Матвійчук 10 років допомагає фронту

Наталія Матвійчук є заступницею директора Опішнянського державного художнього ліцею імені Василя Кричевського, а також викладачем рисунку, живопису й гончарства. Окрім того, реалізує себе як творча особистість, має посаду завідувача кераморезиденції в Національному музеї-заповіднику українського гончарства.

 

А ще працює викладачем кафедри образотворчого мистецтва Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка». Зізнається: усі ці види діяльності доповнюють один одного й додають якихось яскравих моментів у житті. 

 

«Звичайно, я дуже зайнята людина. Однак і відмовитися від волонтерської діяльності не можу: не дозволяють совість, тверезе бачення війни й розуміння нинішньої ситуації. Бо найголовніше зараз — зберегти країну. Інакше не буде нічого, — наголошує пані Наталія.

 

— Усвідомлення Батьківщини, нерозривного зв’язку з нею для когось настає раніше, для когось — пізніше. Коли я навчалася в Косівському училищі прикладного та декоративного мистецтва, якраз відбувалися події, що увійшли в історію України як Революція на граніті. Вона на ту пору була мені абсолютно незрозумілою. Під час Помаранчевої революції вже усвідомила, що Батьківщина дана нам Богом і за неї потрібно боротися. Пізніше стала учасницею Революції гідності, неодноразово їздила на столичний Євромайдан. І коли там відбулися сумнозвісні події, пов’язані зі штурмом Майдану, моя Вітчизна стала для мене чимось живим і до болю близьким. Я стала почуватися її невід’ємною частиною».

 

А волонтерська діяльність Наталії Матвійчук розпочалася влітку 2014 року. Дізнавшись про те, що «Полтавський батальйон небайдужих» організовує благодійний ярмарок на підтримку ЗСУ, пані Наталія запропонувала директору на ту пору Колегіуму мистецтв узяти в ньому участь. Так, майстри навчально-виробничої гончарної майстерні закладу поїхали на той ярмарок зі своїми керамічними роботами, а вторговані кошти передали на потреби армії.

 

«Пізніше познайомилася з Аллою Свириденко, яка на той час уже була волонтеркою, і почала допомагати їй збирати «гуманітарку» для фронту, — пригадує моя співрозмовниця. — Порівняно з сьогоденням наші воїни тоді мали набагато більше потреб, адже були практично голі й босі. Тож ми купували надувні матраци, ковдри, подушки, аби хлопцям було на чому спати, форму, взуття, військову амуніцію, збирали продукти. Спершу Алла курсувала в гарячі точки сама, а згодом ми почали їздити разом.

 

Моя перша поїздка була під Донецьк — у пам’яті не збереглася назва того населеного пункту. Зате добре пам’ятаю, який панічний страх відчувала перед тією поїздкою: від нервового напруження мене аж трясло. Ми мали вирушати в дорогу вночі, тому треба було лягти спати раніше. І от, коли я прокинулася посеред ночі, страх мов рукою зняло. 

 

Мене часто запитують про те, чи не страшно їздити в зону бойових дій. Мушу сказати, що до повномасштабної російської навали ми могли наблизитися до якихось позицій наших оборонців (наприклад, іноді заїжджали навіть на шахту «Бутівка» чи до Авдіївської промзони, що стали бойовим форпостом). Але маєте розуміти, що в той час, коли відбуваються бойові дії, військові нізащо не пустять волонтерів до небезпечної зони. А зараз, коли доправляємо допомогу військовим, про те, щоб під’їхати до позицій, які вони утримуюють, узагалі не йдеться. Зазвичай бійці виїжджають нам назустріч до населених пунктів, де чутно гуркіт канонади, та, попри це, більш-менш безпечно».

 

Разом з Аллою Свириденко наша героїня почала їздити до прифронтової зони наприкінці 2014 року. А навесні 2015-го її напарниця пішла воювати. Після цього Наталії Матвійчук довелося організовувати збір допомоги для фронту самій, добре усвідомлюючи, яку серйозну відповідальність вона звалила на свої плечі. 

 

«Тоді ми досить часто курсували до Аллиного військового з’єднання на Маріупольський напрямок, проїжджаючи через місто Маріуполь. Тож дуже боляче тепер бачити, на що перетворили його російські окупанти, — обурюється пані Наталія. — Після того, як розформували 51-шу окрему механізовану бригаду з Володимира-Волинського й натомість створили нову — 14-ту окрему механізовану бригаду, ми почали їздити на позиції бійців цього підрозділу до міста Мар’їнка, що на Донеччині (до речі, у складі згаданого військового формування несли службу й полтавці, поміж них — жителі Зіньківського краю). 

 

Закарбувався в пам’яті один курйозний випадок. Якось мої земляки попросили привезти їм прапор Волинської області. Тож я звернулася до однієї опішнянської швачки, і та пошила прямокутне полотнище червоного кольору з білим скандинавським (прямим) хрестом зі зміщеною вертикальною смугою, у лівому верхньому куті якого зображений іще один — лапчастий (козацький) хрест. Коли я передала бійцям той стяг, вони повісили його на будинку поряд із синьо-жовтим та чорно-червоним знаменами. А невдовзі колеги-майстрині повідомили мені, що на платформі YouTube їм потрапило на очі російське відео, зняте з висоти пташиного польоту в Мар’їнці: показавши вже згаданий будинок із трьома прапорами, пропагандисти рашистської федерації прокоментували, що пліч-о-пліч з українськими націоналістами воюють данські найманці. Приїхавши вкотре до наших хлопців, я пожартувала: ви вже, мовляв, визначтеся, хто ви — українські націоналісти чи данські найманці. 

 

До речі, Мар’їнка за той час, коли ми туди їздили, також стала для мене знайомим і близьким містом. Тож самі розумієте, що відчуваю зараз, коли після затяжних боїв від цього населеного пункту лишилися самі руїни. На жаль, така наша нинішня реальність».

 

Моя співрозмовниця акцентує, що збори коштів на потреби армії, які їй вдаються, — це не лише її заслуга. І додає: дуже вдячна колективу художнього ліцею, на базі якого роблять більшість волонтерських справ, а також директору Людмилі Овчаренко, котра здебільшого не тільки підтримує її ідеї, а й заохочує до благодійної діяльності колег.

 

Водночас художниця-керамістка не приховує, що останнім часом збирати благодійні внески дуже важко. Порівнюючи з початком російсько-української війни на Донбасі, констатує, що, по суті, на її очах забезпечення нашої армії весь час покращувалося й нині у війську взагалі немає проблем з обмундируванням чи харчуванням. Натомість військові просять тепловізори, дрони, автомобілі, яких бракує на фронті, а це дуже дорогі речі.

 

«Тому ми не лише збираємо кошти, а й шукаємо можливості, як їх заробити, — пояснює пані Наталія. — Скажімо, коли розпочалася повномасштабна збройна агресія рашистської федерації, згадали про те, що раніше виготовляли сувеніри — розписували відстріляні гільзи, тубуси від зарядів, ящики з-під набоїв (їх збирали для нас бійці), і знову почали це робити. 

 

Торік у травні й цьогоріч у січні у великій залі Полтавського художнього музею (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка провели виставки керамічних робіт учнів та майстрів нашої навчально-виробничої гончарної майстерні, а заразом і мистецькі аукціони. Час від часу розігруємо лотереї на фейсбук-сторінці нашого навчального закладу. 

 

І вже маємо коло людей, які підтримують наші добрі починання. Поміж них — співвласник та керівник всеукраїнської мережі магазинів «Аврора» Лев Жиденко. Коли бракує певної суми коштів, щоб придбати якусь дорогу річ для потреб наших захисників, він завжди приходить на допомогу, хоч, думаю, в нього немало таких людей, які просять гроші на благодійні витрати. Дуже вдячна йому за розуміння, що сприяння фронту потрібне й важливе.

 

Також постійно підтримує наші добрі справи очільник підприємства «Опішнянський сир» Сергій Бурніс — великий патріот, людина, яка всією душею вболіває за долю країни. Добре, що є такі люди. Серед благодійників — підприємці, фермери, а також свідомі громадяни, готові допомагати нашому війську». 

 

Коли розпочалася широкомасштабна війна, до лав Збройних сил влилося багато опішнян. Тож наша героїня стала курсувати до тих ділянок фронту, де несуть нелегку службу земляки. 

 

«Від початку повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ нам вдалося придбати для наших оборонців три якісні тепловізори, — продовжує свою розповідь Наталія Матвійчук. — Узагалі, коли отримуєш від бійців запит на подібні пристрої, починаєш розбиратися, який з них кращий, і це також непросто. Скажімо, ті ж тепловізори я замовляла у вінницьких волонтерів, яким їх привозили з Німеччини. Коштує такий оптичний прилад понад 100 тисяч гривень. І коли перераховуєш таку суму на чужу банківську картку, в тебе кров холоне в жилах. Ну все, думаєш, якщо щось піде не так — відроблятимеш ці кошти цілісінький рік. 

 

Потім була епопея з приладами нічного бачення — їх також довго шукали, до того ж вони теж дуже дорогі. Урешті-решт купили два такі прилади. Згодом переключилися на дрони. Нещодавно за понад 200 тисяч гривень придбали безпілотний літальний апарат із приладом нічного бачення для 81-ї окремої аеромобільної бригади. Причому 100 тисяч із цієї суми заробили самотужки на аукціоні, а далі вже зверталися до людей. 

 

Для воїнів 77-ї окремої аеромобільної бригади, у складі якої, зокрема, несуть службу випускник нашого ліцею, а також батько одного нашого 10-класника, уже, можна сказати, придбали автомобіль (зараз він на ремонті). Узимку, поміж іншого, возили «буржуйки», матеріали для будівництва оборонних споруд. Окрім дуже важливих речей, які допомагають зберегти життя, стараємося порадувати наших захисників і домашніми смаколиками».

 

Пані Наталія зізнається, що поїздки на фронт (а нині волонтерка курсує не лише на схід, а й на південь України) дуже затягують. На її думку, це тому, що, спілкуючись із військовими й чуючи від них слова подяки, ти розумієш, що робиш бодай щось, аби їм було хоч трохи легше виконувати найважливішу роботу — боронити нашу країну. Втім, до повномасштабної війни, стверджує жінка, ці поїздки були емоційно не настільки важкими, виснажливими. 

 

«Іноді їдеш розбитими дорогами Донбасу, а назустріч везуть «на щиті» полеглих на полі бою захисників. Й одразу світ стає темним і страшним. Спілкуючись із нашими воїнами з 2014 року й іноді читаючи їхні думки по очах, розумію без слів, що зараз ситуація на фронті набагато похмуріша, ніж будь-коли за 10 років російсько-української війни, і їм самим невідомо, що буде завтра. Звичайно, ніхто з військових не жаліється, здебільшого вони сухо констатують, що дуже важко стримувати натиск ворога: росіян надто багато, вони лізуть як мурахи, — ділиться сумними враженнями волонтерка.

 

— Відверто кажучи, мене дратує, коли хтось просторікує про те, що волонтерський сектор під час війни виконує функції держави. Наша держава справді не така поворотка, як хотілося б. Але коли наші воїни на передньому краї оборони іноді, вважай, голими руками стримують ворожу навалу, переконана, ми просто не маємо права перекладати з хворої голови на здорову. Безумовно, сьогодні не на часі спрямовувати бюджетні кошти на будівництво, капітальні ремонти тощо. Бо насамперед, повторюю, потрібно зберегти країну». 

 

«Нещодавно ми їздили до місця дислокації нашої морської піхоти, котра утримує плацдарм на лівому березі Дніпра біля села Кринки, що на Херсонщині, яке після приходу російських окупантів також перетворилося на руїну, — ворушить іще один спогад пані Наталія. — І там нам показував дорогу 20-річний боєць із Донбасу, який уперше був поранений під час бойових дій у Мар’їнці, а вдруге — під час переправи через Дніпро. Він розповів, як важко нашим армійцям переправлятися через головну водну артерію України. Я говорю про те, що це зовсім інший, дуже контрастний світ. Іще в 2015-2016 роках, коли поверталася додому із зони бойових дій, кілька днів потім боролася з депресією. Так переходила з отого світу в цей. І зараз, чесно кажучи, усе відбувається так само. Попри все, маю тверде переконання, що не можна бути байдужим, адже йдеться не лише про долю країни, а й про власну долю. Бо якщо, не дай Боже, російські дикуни дійдуть сюди, зміниться доля кожного».

 

В одному з дописів на своїй сторінці у фейсбуці Наталія Матвійчук відверто зізнається, що їй дуже важко «випрошувати гроші», аби закрити черговий збір коштів на потреби наших оборонців. Під час нашої розмови вона визнає: щоразу, коли наважується в когось щось попросити, змушена долати певний бар’єр, а ще дуже боляче сприймає відмову. 

 

«Чесно кажучи, люди нерідко мене розчаровують. Може, іноді буваю жорсткою, але просто не розумію, як можна не пожертвувати на потреби армії бодай 200 гривень на місяць. Ці гроші не відіграють істотної ролі в житті кожного з нас. Та якщо скинутися разом, у підсумку можна придбати той же безпілотний літальний апарат чи авто для наших захисників, які полегшать виконання бойових завдань. Останнього разу, як уже говорила, ми збирали кошти на автомобіль для військових. І от після того, як зібрали 140 тисяч гривень, надходження майже припинилися. Я розуміла, що до 250 тисяч гривень просто не дотягну. От тоді й звернулася до Льва Жиденка, пояснивши йому, що мені незручно просити, але не маю вибору. І коли він відповів: «Звертайтеся, я все розумію й завжди допоможу», аж на душі стало легше. Якось одна попутниця в маршрутці висловила свою думку про те, що не довіряє волонтерам: вони, мовляв, наживаються на пожертвах. Але я вважаю: не можна не довіряти всім. Мені здається, що не довіряють волонтерам якраз ті, хто замість допомагати Збройним силам просто пасивно чекає на перемогу».

 

Пані Наталія зазначає: коли привозиш бійцям, скажімо, той же тепловізор, вони радіють мов діти, адже це їхні «очі» вночі. А взагалі, за її словами, вони часто говорять: можете, мовляв, нічого не привозити, головне — приїжджайте. Бо для них важлива наша увага.

 

«Хоч спілкуватися з військовими не завжди легко, адже всі вони травмовані війною, побачили багато такого, що нам і не снилося, і невідомо, як з отим багажем житимуть, — зітхає моя співрозмовниця. — Якось під час розмови з бійцями, які на той час понад пів року захищали Авдіївку, я побіжно зауважила, що українці вже стомилися від війни. В одного воїна враз змінився вираз обличчя. Тієї ж миті він витягнув із салону автівки геть розбиту антидронову рушницю й прорік: «От учора ми з неї відмивали останки нашого побратима, оскільки нам її треба здати. То як гадаєте, ми не стомилися?». Отакою була реакція військового на фразу про нашу втому. 

А загалом поспілкуватися не завжди вдається, бо коли вибираємося в зону бойових дій, то, як правило, маємо об’їхати чимало місць, тому зазвичай поспішаємо. Та, якщо трапляється можливість переночувати в безпечному місці, охоче лишаємося. Одного разу під час розмови зі старшиною морпіхів, які виконують бойові завдання на плацдармі в районі села Кринки, я згадала історію, пов’язану з прапором Волинської області. Почувши її, хлопець вигукнув: «Так я ж тоді перебував на тих бойових позиціях!». 

 

За словами героїні цього матеріалу, волонтерська діяльність забирає багато часу й сил. Жінка не приховує, що раніше їй значно легше було зібратися й вирушити в дорогу: за ці 10 років вона все ж таки стала дещо старшою, та й відкладені проблеми зі здоров’ям даються взнаки. Зараз пані Наталія їздить до прифронтової зони не частіше, ніж раз на місяць (багато потрібних речей відправляють військовим, вдаючись до послуг «Нової пошти»). Хоча без цих поїздок, зізнається, вже не уявляє свого життя.

 

«Шукатимемо будь-яку можливість допомагати нашим захисникам і надалі, — запевняє волонтерка. — Із цією метою проводимо в нашому ліцеї платні майстер-класи. Аби привабити більше екскурсійних груп, власноруч робимо в гончарній майстерні креативний ремонт. Провели мистецькі аукціони не лише в Полтаві, а й у Гадячі, Зінькові, Решетилівці, Диканьці. Вдячна кожному, хто не забуває, що 10 років в Україні триває війна, і робить свій посильний внесок у забезпечення всім необхідним тих, хто нас захищає. Особлива ж дяка тим, хто допомагає постійно, бо основні кошти усе ж таки збираємо завдяки одним і тим самим людям. Безперечно, ця розв’язана росією жорстока війна має закінчитися нашою перемогою. Але для цього маємо щось робити всі гуртом. Бо в біді країна не тільки тих, хто бореться за неї зі зброєю в руках, а й кожного з нас».