Пам’ятаємо, як у післявоєнні роки сталінська камарилья вела боротьбу з т. зв. «космополітами», тобто тими людьми, які, побувавши в Європі, цікавились європейським способом життя, культурою, мистецтвом тих народів, яких московія «асвабаждала от гньота буржуазіі».
Тоді (та й тепер) росія нав’язувала думку, що вершиною всякого мистецтва є те, що створили «русскіє люді»: художники, музиканти, письменники тощо.
І треба визнати, що отой дурман ще й до цього часу подекуди отруює свідомість довірливого дрімучо-дикого обивателя.
Як з моменту виникнення московії, так і тоді панувала «ідея «обраного» російського народу, народу «надлюдей», «вищої раси», яка мала б... під керівництвом москви «ощасливити» всі інші народи та встановити над ними російське панування» (Д. Донцов, «Дух Росії»).
Насправді все зовсім інакше. Проаналізуємо трохи музеї країни, яка тепер виступає агресором у десятилітній російсько-українській війні, а також згадаємо їхніх художників і письменників.
«Ну хто так безсовісно бреше?»
Свого часу неодноразово мені довелось відвідувати Государственний русскій музей у ленінграді і Третьяковську картинну галерею в москві.
Створені приблизно одночасно наприкінці ХІХ століття в петербурзі імператором Олександром третім, а в москві — купцем Третьяковим, ці музеї приблизно рівноцінні (десь по 50 залів).
Для порівняння, музей Ватикан має 1 тис. 50 (!) залів, і щоб пройти їх, треба подолати відстань 7,5 кілометра.
Рівноцінним музеям москви і петрограда був музей у Києві, створений у ті ж часи підприємцем Терещенком.
Проаналізуймо трохи з 360 сторінок путівника по «Государственному русскому музею» радянського 1969 року. Перший розділ — «Древнерусское искусство».
30 сторінок і все — то є мистецтво київських (руських) та, теж слов’янських, новгородських майстрів. Майстрів московії — жодного! А путівник запевняє відвідувача, що «дрєвнєрусскоє» — то є істинно московитське мистецтво.
Читаєш, пригадуєш, і згадуються слова з пісні «Шотландська застольна», яку колись виконували Борис Гмиря та Микола Ворвуль: «Ну хто так безсовісно бреше?».
Яке там мистецтво в період середньовіччя у напівдикого (В. Самійленко), а точніше, в усі часи просто дикого народу?
У розділі «Мистецтво ХVІІІ ст.» автори довідника на найперші місця ставлять «русскіх» художників Лосенка, Левицького та Боровиковського. Ці художники прийшли в петербург з України і стали найпопулярнішими у столиці імперії.
«Чим пояснити незвичайний успіх у петербурзі киянина Левицького і уродженця Миргорода Боровиковського? А. Н. Бенуа вважав, що походили вони «з місцевості і середовища, безкінечно більш культурного, ніж тодішній Петербург і навіть вищі шари його суспільства», — писав Платон Білецький у книзі «Український живописний портрет ХVII—ХVIII ст.».
Узагалі, як зазначила професорка Петербурзького університету Тетяна Таїрова-Яковлєва, вся московська культура XVIII століття розвивалась під впливом культури української.
У розділі «Перша половина ХІХ ст.» на першому плані — знов «русскіє» художники, Ф. Бруні і К. Брюлло (по-їхньому Брюллов). Що поробиш, коли немає своїх талантів, доводиться красти чужі. Зрештою, «той не москаль, хто не краде та не бреше».
У розділі «Мистецтво другої половини ХІХ ст». — знов «русскіє», М. Ге (у нього батько француз, мати українка); грек Куїнджі, народжений поблизу Маріуполя; вірменин Айвазян із кримської Феодосії (по-їхньому Айвазовький). А найпершу сходинку займає геніальний «русскій художнік» Ілля Рєпін з його «Запорожцями».
До речі, ту картину купив у Рєпіна імператор Олександр ІІІ за 35 тис. рублів і передав її музею. За ці кошти за походженням і ментальністю українець Ілля Юхимович Ріпин придбав собі маєток у Фінляндії і відбув геть із московії.
А взагалі такого паскудства, як красти чужих художників, видавати їх за своїх, на відміну від московії, Європа собі ніколи не дозволяла. Знаменитий фламандський художник Ван Дейк значну частину свого життя провів у Англії, там помер, але англійці ніколи не називали його своїм художником.
Ікони Київської Русі — не московитські
У Третьяковській картинній галереї мене не полишало відчуття, що це музей українських майстрів, тільки дещо «розбавлений» майстрами московії. Знов — Левицький, Боровиковський, Рєпін та декілька другорядних «їхніх» майстрів.
Цей музей особливо пишається «дрєвнєрусскімі іконамі»: Спас Нерукотворний, Дмитро Солунський, Моління, Успіння, Печерська Богородиця з Антонієм і Теодосієм та інші.
«Ці ікони епохи Київської Русі було забрано (вважай украдено. — Авт.) в нас у різні періоди історії», — пише вчений-релігієзнавець Дмитро Степовик. Характеризуючи ікони власне московських майстрів, Стендаль зазначив, що у них «мистецтво не пішло далі простого ремесла».
Подібного погляду на московські ікони дотримувався і Тарас Шевченко. «Російський іконопис, — пише Марієтта Шагінян (М. Шагінян, «Тарас Шевченко»), який Шевченко терпіти не міг ні в «натурі», ні в художній під неї стилізації, порівнюючи православні ікони в церквах (московських. — Авт.) з індійськими тваринними капищами, з потворами Вишу і Ману».
«Строітєлі комунізма»... в басейні з підігрівом
Остаточно оцінити мистецтво московіїї я мав змогу після подорожей країнами Європи.
Спочатку про Рим. Музей Ватикан. Площа — 0,44 кв. км, що в десятки разів перевищує площу музеїв Російського мистецтва в петербурзі та Третьяковської галереї разом узятих. Це за розмірами. А за змістом?
Собор святого Петра. «У нас немає нічого, з чим можна було би порівняти цю чарівну будівлю... Для того, хто не бачив собору святого Петра, всяке оповідання не дасть ніякої користі», — пише Стендаль.
Порівняймо цей собор із головним храмом москви. У творі «Тарас Шевченко» Марієтта Шагінян пише: «Гідно оцінив він (Т. Шевченко) бездарну казенщину К. Тона, який спорудив так званий «Храм Христа Спасителя»... Шевченко різко негативно висловився про нього у своєму щоденнику... Хр. Спаса взагалі, а головний купол особливо, потворний. Вкрай невдале величезне творіння, схоже на «товсту купчиху в золотому повойнику».
У 30-х роках ХХ століття той храм за вказівкою «вєлікава» Сталіна висадили в повітря, а на його місці планували звести «дом совєтов», де всі «савєцкіє республікі», включно з державами Африки, Америки, Австралії, тобто всі держави світу, які ще не «придбала», але планувала «придбати» московія, повинні були мати свої представництва у тій споруді. А на вершині споруди мала височіти стометрова скульптура «вождя мірового пролєтаріата» Леніна.
З тієї затії нічого не вийшло, на місці храму зробили басейн з підігрівом води. Перебуваючи в москві в тому місці, я неодноразово бачив, як узимку в басейні плавали «строітєлі комунізма».
Пізніше храм відбудували, точніше спорудили копію — погану копію того, що знищили. Принагідно слід зазначити, що в москві немає жодної споруди європейського рівня, а сам Кремль — погана копія замку герцога в Мілані.
Не подарували росії ні алгебри, ні Арістотеля
Як і в мистецтві, московія була відсталою в літературі. У статті «О ничтожестве литературы русской» О. Пушкін пише: «Татари, завоювавши росію, не подарували їй ні алгебри, ні Арістотеля».
А далі обстановка в московії «не сприяла розвитку просвіти». В той час, як «Європа була наповнена неймовірним багатством поем, легенд, сатир, та ін., наші архіви... окрім літописів, не дають нічого для дослідників». І лише «Слово о полку Ігоревім» вивищується єдиним пам’ятником в пустелі нашої древньої словесності». «Забув» Пушкін, що «Слово» — то твір України-Русі, який московія намагається поцупити у нас.
Нищівну характеристику всій культурі московії дав друг Пушкіна Петро Чаадаєв. Він писав: «Вигнанці у світі, ми нічого культурному світу не дали і нічого від нього не взяли. Всі народи світу виробили певні ідеї. Це ідеї обов’язку, закону, права, порядку. І вони складають не тільки історію Європи, а й її атмосферу... Відлюдьки у світі, ми нічого йому не дали, нічого не взяли від нього... Жодної корисної думки не виросло на безплідному нашому ґрунті».
Потім, у ХІХ столітті, в московії з’явилися деякі талановиті письменники. Але це були, як пише Юрій Макаров, рабовласники, і істотного впливу на поступ тієї країни вони не мали.
Епоха Відродження в Італії, де в період з ХІІІ по ХVI століття мистецтво досягло фантастичних висот, за словами Енгельса, «потребувала титанів і ... породила титанів щодо сили думки, пристрасті й характеру».
Мазаччо, Кастаньйо, Філіппо Ліппі, Гірландайо, Боттічеллі, Рафаель, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Боунарроті та багато інших. Останнього Джорджо Вазарі «вважав найвидатнішим з усіх митців, що жили на землі, а його творчість — найвищим досягненням людського художнього генія».
Крім Італії, були видатні майстри у Франції, Іспанії, Голландії, Англії, Австрії, Німеччині. А в московії...
ХVIII ст. Переважно портрети. У першій половині ХІХ століття — одна-однісінька картина, написана в Італії французом Карлом Брюлло, який тривалий час жив у московії, потім остаточно виїхав в Італію і там похований. Це «Останній день Помпеї».
Нарешті, отримавши цю картину, московія заговорила, що «Стал последний день Помпеи для русской кисти первым днем!». Інші художники ХІХ століття працювали лише для «внутрішнього ринку», і Європа їх ніколи не знала.
У Флоренції, в галереї Уффіці, де в 1977 році ми побували разом з майстром художнього слова Анатолієм Паламаренком, я запитав гіда, чи є там хоч якась картина московських художників. Відповідь — немає нічого. Лише автопортрет Крамського, бо галерея збирає автопортрети художників. А от картина українського художника Миколи Пимоненка «Гопак» експонувалася на Салоні французьких митців у 1909 році.
Проаналізувавши створений у московії живопис як один із видів мистецтв та порівнявши його з живописом європейським, усякий здатний мислити московит, певно, пригадав би слова Сергія Єсеніна про свою дику, далеку від європейської цивілізації країну: «Нищету твою видеть больно!». Як матеріальну, так і духовну. І не помилився би!
