Крім тополі і калини, сало — символ України: полтавські підприємці торгують найдорожчим стратегічним продуктом

Марина та Віталій буквально від листопада минулого року зуміли «прищепити» «генетичний код нації» мало не половині світу.

 

На своє фірмове сало вони «підсадили» вже багатьох мешканців Європи. До речі, найбільше поціновувачів цього продукту, як з’ясувалося, у Фінляндії. Постійні замовники з’явилися в них також у США й Канаді.

 

А це ось недавно пробну партію замовили наші переселенці з Австрії і навіть з якихось екзотичних островів, назву яких подружжя не запам’ятало. В Україні ж найчастіше замовляють їхній товар кияни, дніпровці, одесити та львів’яни. 

 

Це при тому, що в Мостових найдорожче сало в Україні. Саме під такою назвою вони постачають на світовий споживчий ринок дрібно нарізану відбірну підчеревину, засолену й замариновану в різних спеціях.

 

Сальної продукції поки що п’ять видів: традиційне сало — з сушеними кропом, петрушкою, зеленою цибулею і часником; пікантне — з сушеними томатами і базиліком; класичне — із сумішшю мелених перців; фірмове — з копченою паприкою. А також «Козацька закуска» з меленого сала з часником та кропом, яку зручно намазувати на хліб. Це, кажуть виробники, бестселер. 

Ціна баночки сала вагою 350 грамів уроздріб — 250 гривень. Тобто кілограм коштує 750 гривень. 

 

Мостові продають свій товар переважно через інтернет-замовлення й тричі на тиждень відправляють його адресатам «Новою поштою». Зазвичай по тисячі баночок на тиждень. За кордон передають через перевізників, які їдуть до західних кордонів України, звідки його забирають оптові покупці. 

 

— Маємо мрію познайомити з нашим салом увесь світ, — цілком серйозно каже Віталій Мостовий. — Нагодувати не вдасться, бо це продукт не для щоденного вжитку. Та й свиней на Полтавщині стільки не набереться.  

 

Сам 42-річний підприємець, у минулому торговий представник, щоранку обов’язково снідає салом. Його улюблене — традиційне. А от 31-річна дружина, за фахом бухгалтер і перукар-стиліст, узагалі байдужа до цього продукту.

Сала багато не буває.

 

— Ми вже сім років разом і стільки ж ведемо сімейний бізнес. То я тільки зараз трохи від’ївся, — усміхається чоловік. — Підприємництвом починали займатися, маючи триста гривень на кредитній картці. Купили на них продуктів для борщу та плову й зайнялися розвезенням комплексних обідів на замовлення. Потім почали готувати напівфабрикати і пропонувати полтавцям заморожені галушки, голубці, млинці... Торгували також шашликами. 

 

Згодом до Марини й Віталія почали звертатися великі компанії: замовляли фуршети, банкети. Щоб розширюватись, доводилося вкладати більше коштів, ніж могли заробити.

 

На свій перший банкет, до речі, позичили в одних друзів скатертину, в інших — келихи, ще в когось — термобокс, слайсер... Влазили в кредити, прогорали. Було таке, що за щастя мали тюльку на столі... 

— Частенько до батьків ходили в гості, щоб у них поїсти, — продовжує спогади Марина. — А ось на дні народження друзів не ходили років три, бо не мали за що купити подарунки. Вони вважали, що ми загордилися, відколи зайнялися бізнесом. Але насправді нам було незручно комусь зізнатися в тому, що не можемо заробити грошей. Наша донька, до речі, якій зараз п’ять років, виросла в одязі, який мені віддавали подруги, що залишився від їхніх дітей.

 

Нині основний вид діяльності фірми «Золота сота», якою володіють Мостові, — кейтеринг. Багато полтавців саме їм замовляють організацію банкетів, фуршетів, весіль. Паралельно подружжя веде ще кілька бізнес-напрямів.

 

Мають дві садиби в приміському селі Петрівка, розвивають екотуризм, займаються бджільництвом. Організовують екскурсії на пасіку, проводять майстер-класи з виготовлення галушок, розпису медових пряників, приготування борщу... 

 

Нині зайняті запуском розфасованих у тару з харчового пластику десертів — тірамісу й торта «Наполеон». У найближчих планах — запустити самогоноваріння й пивоварню...

— Насправді можливостей для підприємництва дуже багато, аби було бажання ним займатися, — переконаний Віталій, який, до слова, є членом Спілки самогонщиків України. — Дехто зі знайомих каже, що ми з Мариною такими вродилися, бо на всьому заробляємо гроші. Хоча, думаю, треба лише уважно слідкувати за світовими тенденціями й, можливо, повторити чийсь досвід, додавши щось своє. 

 

— А чи не було бажання кинути бізнес, коли він не йшов? — цікавлюся.

 

— Я кілька разів поривався це зробити. Хотів влаштуватися далекобійником, щоб їздити за кордон і мати постійний заробіток. Але дружина не здавалась і мене завжди переконувала ще трохи потерпіти — вона бачила в нашій комерції перспективу. 

 

— Та все ж ближче до сала. Чому воно найдорожче в Україні? Бо з якоїсь особливої породи свиней, яких годували особливим кормом? — питаю підприємців. 

 

— Ми використовуємо лише відбірну підчеревину й біле сало, — пояснює Марина Мостова. — Купуємо в одній із торгових мереж, куди фермери здають свою продукцію. Купувати в них напряму не виходить, оскільки їм треба здати на реалізацію всю тушу, а не кусками.

 

Мати власну ферму для нас — недозволена розкіш. Тому ми уклали угоду з директорами магазинів цієї торгової мережі, згідно з якою з певної партії завозу продавці відбирають кращі, підходящі для нас шматки.

 

Та навіть з них у баночки йде 30-40 відсотків, а некондиція — у відходи. Зазвичай ми її роздаємо своїм співробітникам і пускаємо на благодійність, оскільки переробного виробництва не маємо. 

 

Мінімальна собівартість однієї баночки такого сала становить 190 гривень. У ціну закладається робота кухарів, яким ми платимо гідну зарплату, самі баночки та кришки, які замовляємо з Китаю (разом 21 гривня), витрати на поліграфію, рекламу. Ну і, звісно, вартість натуральних інгредієнтів для маринування, а також наш прибуток. 

Яке ж воно смачне!

 

Коли ми тільки представили своє сало в соцмережах, піднявся хайп: чому так дорого? Ми спочатку пояснювали, а потім вирішили зняти всі питання назвою продукту. Зрештою, кожен може повторити наш досвід і знизити ціну. Але в нас досі немає ні партнерів, ні конкурентів. А тим, хто нас критикує, відповідаємо: хочете наїстися сала — сходіть на базар. 

Мостові розповідають, що ідея із засолюванням сала в банках виникла після того, як знайома, збираючись до Америки, попросила їх нарізати тоненькими кусочками український стратегічний продукт у півлітрову банку, щоб він мав презентабельний вигляд.

 

Згодом вони побачили, що їхній знайомий фасує солоні горішки і розливає холодну каву в оригінальні пластикові баночки. І Віталій з Мариною вирішили «поєднати» підчеревину з такою тарою. 

Продукція на будь-який смак.

 

— Це було минулого року перед Великоднем, — пригадує Віталій. — Знайомий дозволив нам скористатися його автоматом для закручування кришок, і ми зробили пробну партію — двадцять баночок. Цілий місяць їх продавали! Наступні кілька місяців збут тримався на цій цифрі, тим паче, що в теплу пору року сало продається слабо. Вже були думки відмовитись від ідеї. Водночас у мене була думка освоїти професію програміста, щоб працювати онлайн. З початком великої війни з’явилося розуміння того, що в будь-який момент бізнес може бути знищеним або його доведеться релокувати. Тому треба мати план Б. Та вчитися на програміста було б дуже довго й дорого. Тож вирішив навчитися продавати товари через соцмережі. 

 

Скористався кількамісячними платними курсами з інтернет-продажів одного відомого блогера. Було дуже цікаво і корисно. Коли я почав застосовувати здобуті знання на практиці, то в нашому сальному бізнесі стався прорив.

 

Тепер ми щомісяця купуємо 300-500 кілограмів підчеревини та сала для переробки й відправляємо покупцям по 1 тисячі баночок готового продукту. Могли б і більше, але можливості наших фермерів обмежені.

Кухня, на якій найняті працівники родини Мостових створюють кулінарні шедеври, невелика, але містка: якого тільки технічного приладдя тут нема!

 

Одне з останніх придбань — машинка для закрутки сала вартістю тисячу доларів. Звідси ж уже п’ять років ведуться короткі відеорепортажі з приготування різноманітних страв, які потім з’являються в соцмережах. 

 

— Під нашу сальну продукцію одна одеська фірма спеціально запускає виготовлення пет-банок і кришок, — із задоволенням розповідає господар «Золотої соти». — Нам буде дешевше їх купувати. 

Намазка із сала,часнику, зелені.

 

— Значить, «Найдорожче сало України» втратить у ціні? — питаю. 

 

— Навряд. Адже саме сало дорожчає, друкарські послуги дорожчають, ціна реклами зростає. 

 

— Який вид продукції користується найбільшим попитом у покупців? 

 

— Вісімдесят відсотків купують одразу всі п’ять видів. Оптовикам ми робимо хороші знижки. У Європі наше сало продається не менш як за 11 євро. 

— А чому в наших великих магазинах його немає?

 

— Ви купуєте в наших магазинах мед, наприклад? — запитує Марина, відповідаючи. — Ні! Бо натурального меду там немає. Тому ви йдете по нього на базар. Якби ми продавали наше сало в торгових мережах, то до нього було б, напевне, таке ж ставлення, як до штучного меду. Для крафтового виробництва це смертельно. 

 

До того ж більшість населення настільки звикла до рожевого кольору переробленого м’яса, який досягається завдяки різноманітним хімічним добавкам, що темний колір м’ясних прожилок у підчеревині сприймають як ознаку... зіпсованості. Хоча це якраз ознака натуральності. Ми не використовуємо ніяких нітритів, тільки природні інгредієнти. 

 

— Можна рецепт сумішей для маринування? 

 

— Це секрет фірми. Пропорції були підібрані шляхом експериментів. Сало має маринуватися не менше доби. Зрештою, кожен може зробити це на власний смак. 

 

— Який термін придатності у цього фірмового продукту?

 

— Воно стоятиме і два, й три місяці в холодильнику без зміни смакових якостей. Ми це тестували. Хоча рекомендуємо спожити протягом трьох тижнів. Аби привабити ще більше покупців, Мостові запустили партію сальної продукції в половину менших за об’ємом баночках і планують встановити ціну 130 гривень. Думають розширювати асортимент, може, фасуватимуть ще копчене сало. 

 

— Не треба лінуватись, — пояснюють Мостові феномен свого успіху. 

 

Водночас з усіх сил допомагають фронту. З кожної партії розфасованого сала 20 відсотків віддають для ЗСУ, що еквівалентно 15 тисячам гривень щомісяця.

 

А з вощини роблять свічки, які відправляють своїй родичці в Японію. Виручені там кошти спрямовують на допомогу воїнам та внутрішньо переміщеним особам. Могли б і самі виїхати за кордон, оскільки Віталій має шийну травму й мобілізації не підлягає. Але вони — великі патріоти. І свою місію вбачають у тому, щоб своєю працею зміцнювати і змінювати Україну.