Щиросердя хатньої ікони: святі образи об’єднують Київ, Чернігівщину, Перемишль, Дрогобич і Чернівці

Двадцять ікон, намальованих у середині та другій половині ХІХ століття на Київщині та Чернігівщині, чекають на глядачів у світлій та затишній залі Музею окупації Києва часів радянського та фашистського режимів.

 

Відвідувачі мають можливість ознайомитися з кращими взірцями хатнього іконопису, частину з них подарував музею колекціонер Володимир Беланжер.

 

Деякі з представлених робіт «відроджені до життя» напередодні виставки руками обдарованої художниці-реставраторки першої категорії Ганни Човник.

 

«Ідея виставки хатньої ікони виникла внаслідок нашого прагнення повернутися до свого коріння, роду, історії, — розповідає в. о. завідувача філії «Музей окупації Києва» Ксенія Стільник. — Ікона супроводжує нас усе життя в тому чи іншому вигляді. А хатня ікона асоціюється зі спогадами про бабусину хату, куди приїжджали в дитинстві, де був куток з домашніми іконами, рушниками і лампадкою. Старі люди завжди вранці і ввечері молилися до цих ікон, і тому вони мають таку теплу енергетику. І зараз, коли потерпаємо від війни і переживаємо важкі часи, ми звертаємося до святих з молитвою, просимо про допомогу. Ікони нікого не залишають байдужими, бо народне мистецтво є дуже близьким кожному з нас».

 

Музей окупації — філія Музею історії Києва — був створений у 2008 році на лівому березі Дніпра, в одному з найкращих парків Києва.

 

Експозиція присвячена періоду від Першої світової війни до середини XX століття, коли Україна виборювала своє право на незалежність та існування.

 

Музейна експозиція розповідає, як жили мешканці столиці, коли одна окупаційна влада змінювала іншу. Нині відвідувачів у музеї не бракує: після повномасштабного вторгнення люди почали глибоко цікавитися своєю історією та традиціями. На виставку хатньої ікони приходять групи студентів, художники, сімейні пари, пенсіонери. 

 

У давнину наші пращури в кожному будинку та хаті влаштовували особливе освячене місце, що називалося «божниця», або «червоний кут» чи «покуття». У центрі ставили головну ікону — Ісуса Христа або Богородицю з немовлям.

 

Традиційно «божниця» була розміщена біля вікна східної стіни, по діагоналі від печі, та прикрашена гарно вишитими рушниками. Поруч з іконою на поличку ставили церковну свічку, клали великодні крашанки та просфори. Ікони також розвішували вздовж стіни, над ґанком, над воротами, щоб захистити свій будинок.

 

На відміну від ікон, які створювали майстри-іконописці при монастирях за усталеними канонами, хатню ікону малювали селяни, котрі поєднували малярство із землеробством та сезонним ремеслом.

 

Цей сакральний живопис дуже близький до зворушливих взірців народного наївного мистецтва. Духовна сила хатніх ікон у тому, що святі образи намальовані зі щирим серцем, молитовно спрямованим до Бога. 

 

Переважну більшість ікон заходу України малювали тільки на склі, на Гуцульщині — на дерев’яних дошках, на  Буковині зустрічаються ікони на  фанері.

 

Хатні ікони Поділля створювали олійними фарбами на домотканому полотні видовженого формату. Інколи ширина ікони становила понад 2 м, висота — більш ніж 0,5 м.

 

Зазвичай образи на дерев’яних дошках малювали темперою на яєчному жовтку, на полотні — олійними фарбами, а після закінчення всю поверхню ікони покривали шаром оліфи.

 

Народний іконопис вирізняється простотою композиції і малюнка, наївною оповідальністю сюжетів. Краєвиди створювали на мотиви сільської природи, а фігури святих вдягнуті у простий народний одяг. Досить часто лики святих мають типові українські риси, доброзичливі та благодушні округлі обличчя, з великими виразними очима. 

 

Серед семи образів Божої Матері згадаємо «Богородицю Печерську із предстоячими святим Антонієм і святим Феодосієм». Шанування преподобних отців у народі розпочалося ще за часів земного життя, адже прочани приходили до Києво-Печерської обителі, щоб отримати в них пораду, зцілення, благословення.

 

Святий Антоній та святий Феодосій стали засновниками чернечих традицій, а Києво-Печерська обитель була прикладом для інших монастирів та заклала основу для розвитку Української православної церкви.

 

В центрі експозиції бачимо образ святої великомучениці Варвари, яка була страчена за сповідання Христа своїм батьком-язичником. За чисте і вірне Богу життя її вшановують як наречену Христову прекрасну.

 

Мощі святої Варвари були перевезені в ХII cтолітті з Константинополя до Києва і тепер перебувають у Володимирському соборі. До святої звертаються по дар прийняття таїнства Причастя за важких обставин: під час війни, після важкої хвороби, перед смертю.

 

У трьох вітринах виставки показані ікони ревнителя віри — святого Миколи-Чудотворця, завжди чуйного до молитов християн. У нього просять благословення на добрі справи, моляться за ствердження у чеснотах, мир і злагоду, захист від злиднів і ворогів.

 

Дуже близькими сьогодні для кожного є ікони із зображенням святих — покровителів військових. Насамперед це святий Георгій-воїн, якого на наших землях здавна вшановують як святого Юрія-Змієборця.

 

Він зображений на білому коні, одягнутий у червоний плащ, колір якого символізує його страждання та мученицьку смерть за Христа. святий убиває списом дракона (диявола) і звільняє від загибелі діву, яка молиться.

 

Красиве обличчя святого великомученика випромінює незворушність та відвагу — він перемагає вороже зло Силою Божою.

 

До Святого Георгія традиційно моляться за перемогу над ворогами під час війни, за підтримку військових, повернення полонених, знайдення зниклих безвісти.