Виїхали разом з конями і собаками: історія переселенців із Красногорівки, які 9 років будують нове життя на Полтавщині

«2011 року відкрила в рідному місті Красногорівка свій кінно-спортивний клуб «Анакія», — ділиться спогадами моя співрозмовниця. — Зі своїм чоловіком Олександром познайомилася 2013 року, а наступного року ми чекали на появу свого первістка. Усе було добре. На ту пору вже мали 16 коней, на орендованих полях вирощували корми для їхньої годівлі і, звісно ж, готували спортсменів із верхової їзди, виїжджали на змагання.

 

Усе, що було налагоджено до дрібниць, усі наші досягнення, плани пішли за водою в одну мить. Уперше проросійські терористи обстріляли наше місто 13 липня 2014-го. Ми сховалися тоді у великому підвалі конюшні. Я була на 9-му місяці вагітності. І той обстріл викликав настільки сильне емоційне потрясіння, що потім мала дуже проблемні пологи. 

 

Першу доньку Олександру народила в містечку Докучаєвськ. Перед тим зверталася до п’яти медичних закладів найближчих населених пунктів (бо мій лікар спішно виїхав із Красногорівки), проте ніхто не хотів брати нових породіль. Конюхи з нашої стайні, налякані постійними обстрілами, також розбіглися: коли йдеться про загрозу життю, гроші втрачають будь-яку цінність. 

 

Наш житловий будинок був розташований за 3-4 кілометри, та, оскільки всі наймані працівники, які доглядали за кіньми і псами (ми тримали ще й розплідник породистих собак), втекли, то нам із чоловіком довелося перебратися до стайні, де, до речі, були створені гарні побутові умови, — і господарювати удвох. Уявіть собі, я повернулася туди через три дні після складних пологів. На щастя, доглядати за крихітною донечкою допомагала моя свекруха».

 

Тим часом становище наших героїв з кожним днем усе більше ускладнювалося. У підконтрольному сепаратистам Донецьку перекрили водопостачання до Красногорівки, що лишалася під контролем української влади. Газову трубу бойовики перебили, відтак не стало природного газу, а потім і електрики. 

Старша донька подружжя Богачів — Олександра — уже бере участь у турнірах із конкуру й упевнено перемагає.

 

«Найжахливіше для нас було лишитися без води, адже 16 коней випивають її за добу цілу тонну, — продовжує свою сумну розповідь Анастасія Богач. — Ми відрами набирали воду з колодязів і виливали її в бочку, яку транспортували за допомогою причепа. Але, знаєте, недарма у приказці мовиться: друзі пізнаються в біді. Ті, хто мав свердловину, телефонували й запрошували: «Приїдьте й наберіть води».

 

До початку російсько-української війни у Красногорівці проживали близько 17 тисяч осіб населення, а коли розпочалися активні бойові дії, лишилися 6-7 тисяч. Будучи свідками постійних боїв, ми не виїхали з міста тому, що не могли покинути своїх коней і собак (частину останніх віддали в добрі руки). До того ж думали, що цей кошмар незабаром закінчиться. Усе це дуже важко згадувати, по суті, переживати заново.

 

Мої учні, які одразу ж евакуювалися, запитували по телефону, чим вони можуть допомогти. У відповідь я просила вислати тим, хто став заручником вкрай важкої ситуації, взуття. Бо магазини, банки, поштові відділення — нічого не працювало. Пригадую, Микола Юхно, якого теж вчила верхової їзди (царство йому небесне, кілька років тому він помер через серцевий напад), надіслав до міста Курахове аж 70 пар взуття. І я роздала його тим, хто мав у ньому нагальну потребу». 

 

Попри те, що лишатися в Красногорівці було дуже страшно, Анастасія та її родина, мешкаючи в підвалі конюшні, змогли отак протриматися 8 місяців. Але з січня 2015-го, за словами моєї співрозмовниці, стало просто нестерпно.

«Із настанням нового року, висловлюючись військовим сленгом, почалася справжня «м’ясорубка»: бої не припинялися ні вдень, ні вночі. Ми з Олександром вилазили з підвалу лише раз на день, аби погодувати коней та собак. І щоразу ризикували, — констатує молода жінка.

 

— А 10 січня на території нашої стайні упали одразу 6 снарядів, випущених з боку Донецька з РСЗВ «Град». Стінки вольєрів для тварин після цього стали схожими на решето, а металеві замки на дверцятах були зрізані осколками. Стеля конюшні піднялася й опустилася, а вся штукатурка осипалася. Стояв страшенний гуркіт. І то було справжнє диво, що жодна тварина не загинула й ми, слава Богу, лишилися живі. Але після того випадку стало зрозуміло, що треба терміново виїжджати. 

 

Оскільки ми жили без електрики, мій чоловік приноровився заряджати наші мобільні телефони від автомобільного акумулятора. До того ж ми намагалися спіймати зв’язок, аби знайти когось, хто допоміг би нам виїхати з тваринами. На той час у нас уже закінчувалися гроші.

 

У мене багато заможних друзів, які виїхали з небезпечного регіону й могли б нас прийняти. Та всі вони співчували на словах, не виявляючи бажання реально підтримати, зарадити в такій складній ситуації. Я була у відчаї. Аж тут допомога надійшла звідти, звідки ми її не чекали: сталося так, що нас виручили такі ж, як і ми, конярі».

 

Олег Лободенко, який працював ветлікарем на Дібрівському кінному заводі, що розташований у селі Дібрівка Миргородського району і є одним із найдавніших та найбільших центрів розведення рисистих коней в Україні, дізнався про проблему наших героїв з інтернету й не зміг лишитися байдужим.

 

Спершу він коротко описав її головному зоотехніку з конярства Аркадію Лабунцю, а тоді вони удвох мали розмову з директором кінного заводу Миколою Радченком, завдяки чому й той довідався, що родина, яка разом із кіньми перебуває під постійними обстрілами, шукає бодай якогось пристановища, аби лишень це було тихе, спокійне місце. 

 

«У підсумку нам повідомили: на кінному заводі є порожня конюшня, тож приїжджайте, мовляв, на місці розберемося. Ми взагалі не знали, де той Миргород, а тим паче — Дібрівка. Однак вхопилися за цей варіант, мов за рятівну соломинку, — ворушить далі спогади Анастасія Богач. — Зрозуміло, коней зазвичай перевозять спеціальним транспортом. Проте всі власники коневозів, до яких ми зверталися, нам відмовили, пояснивши, що не хочуть ризикувати. 

 

Вивезти нас за винагороду погодився один чоловік із Курахового, який мав автомобіль «КамАЗ». До вантажівки причепили контейнер, у який повантажили коней, — іншого вибору в нас не було. Іще одна автівка перевозила собак (їх теж не могли покинути, адже й вони є членами нашої сім’ї). А самі їхали легковиком. Поїздка була дуже важкою. Виїхавши з Красногорівки о 9-й годині ранку, до Дібрівки добралися лише о 12-й годині ночі.

 

Відкривати контейнер було страшно. Адже шанс, що всі коні доїдуть до нового місця, був невеликим. Та, попри те, що всі вони не були прив’язані (окрім того, поміж них було троє лошат), таку довгу дорогу вони перенесли порівняно добре. Лише одна кобила впала й інші коні її притоптали. Але ми її пролікували, і невдовзі вона стала на ноги. 

 

На Дібрівському кінному заводі нас зустріли дуже тепло й душевно. Допомогли вивантажити наших змучених коней і розмістити у стайні, нагодували й напоїли їх — ніхто не цікавився, чи маємо ми гроші. І я всім серцем вдячна справжнім конярам, яких зустріла тут. Надзвичайно люблю це місце, що стало нашою другою домівкою.

 

Ми прибули сюди 7 лютого 2015-го, і відтоді щорічно відзначаємо річницю нашого нового життя. Аби не бути тягарем, продали кількох коней, коли ті набули доброї фізичної форми, і на ці кошти купили корми. Звичайно, нам потрібен був час, аби прийти до тями після отих 8 місяців, проведених під обстрілами, впоратися з психологічною травмою. На перших порах було лячно відійти від стін будівель на відкритий простір, постійно хотілося за чимось сховатися. Що й казати, отой страшний досвід не минає безслідно».

Освоївшись на новому місці, вимушені переселенці купили на виплату добротний 6-кімнатний будинок, розрахувавшись за нього протягом двох років. Отож тепер мешкають у своїй оселі.

 

Уже в Дібрівці в подружжя народилися близнючки Руслана та Анастасія, нині їм виповнилося по 7 років, а старшій доньці Олександрі — 9 років. Усі дівчатка займаються верховою їздою.

 

Щоправда, тоді як менші вершниці лише вчаться впевнено почуватися в сідлі й потихеньку їздити на конях риссю, старша Олександра вже бере участь у змаганнях і демонструє добрі результати. 

 

«Торік на обласному турнірі з конкуру, що відбувся на нашому полі, вона посіла перше місце серед дітей, — хвалиться Анастасія-старша. — Любов до коней донькам, очевидно, передалася з генами, і я цьому несказанно рада. Кінний спорт неможливо нав’язати: якщо твоя душа не лежить до нього, ти в ньому надовго не затримаєшся. Коли не відчуваєш коней, у тебе нічого не вийде. Мій чоловік Олександр — також конкурист і тренер-берейтор. До того ж він забезпечує наших коней кормами. На невеликій земельній ділянці біля нашого будинку я саджаю огірки, помідори та зелень, також тут ростуть малина, полуниці для дітей. А решту городу засіваємо цінною кормовою культурою — люцерною. Для більш ефективного обслуговування коней придбали трактор».

 

На базі Дібрівського кінного заводу Анастасія Богач активно розвиває кінно-спортивну секцію. За 9 років разом із чоловіком Олександром вона виховала цілу плеяду спортсменів-розрядників.

 

А про те, що їх цінують як тренерів високого гатунку, свідчить хоча б той факт, що окремі їхні вихованці приїжджають на тренування до Дібрівки у вихідні аж зі столиці. 

 

«Також у нас можна замовити кінні прогулянки на свіжому повітрі, що є відпочинком для душі й тіла. Ця послуга користується неабиякою популярністю: до нас звертаються з Києва, Полтави, Миргорода, Хорола й не тільки. Вона для тих, хто хоче провести час у компанії красивих, статних, розумних тварин, взаємодія з якими позитивно впливає на емоційний стан, поліпшує настрій. А ще надаємо коней для проведення фотосесій — як весільних, так і тематичних. Довгогриві улюбленці в нас доглянуті, випещені», — стверджує любителька коней. 

 

У відповідь на моє зауваження про те, що подружжю пощастило досить швидко стати на ноги на новому місці, Анастасія Богач заперечливо хитає головою: «Я б так не сказала. Для цього ми з Олександром доклали колосальних зусиль. Думаю, конярі Дібрівського кінного заводу не пошкодували про те, що допомогли нам, надали притулок нашим коням. Адже зі свого боку ми активно розкручуємо бренд «Дібрівський кінний завод», популяризуємо ідею, що кінний спорт, здоров’я і краса — одне ціле».

 

А от додому героїню цього матеріалу, як це не дивно, не тягне. Вона говорить, що спочатку дуже сумувала за рідними місцями. Але тепер сімейству й повертатися нема куди: як від їхнього будинку, так і від конюшні внаслідок воєнних дій лишився лише фундамент. 

 

«Куди повертатися? На випалену землю? Відверто кажучи, я вже перестраждала з цього приводу, — зізнається Анастасія. — Мені добре там, де добре моїм дітям, чоловіку, нашим чотириногим друзям. Звісно, вартість наших послуг на Донеччині була значно вищою, ніж на Полтавщині, бо то був багатший регіон. Але тут неймовірне місце, чудова природа, добрі люди. І відносно спокійно. Про таке можна тільки мріяти. Тому я рада, що ми сюди потрапили, і ціную все, що маю. А там, на Донбасі, люди стомлені, психологічно виснажені, озлоблені. Коли вони отямляться від потрясінь? Гадаю, на це знадобиться багато років».