Гуртожиток — єдине місце, де студент може відчувати себе «майже як удома», принаймні так запевняють усі ректори та коменданти переляканих першокурсників, які засуджені на п'ять років життя гуртом. Хоча значення цього слова набуває нового змісту для усякого, хто потрапляє, наприклад, у цей чудовий заклад від Київського університету міжнародних відносин. Звісно, у кого язик повернеться назвати «общагою» двокімнатні апартаменти на чотирьох з броньованими дверима, купленими турботливими батьками, просторим коридором, холодильником, телевізорами та килимами на підлозі, де про тарганів чули лише у страшних історіях? Натомість у гуртожитку, звідки вийшли чи не усі найгідніші представники «четвертої влади», прусаки мирно уживаються із комп'ютерами (і навіть всередині них), а дівчата щовечора конфліктують із хлопцями через єдиний на два поверхи працюючий душ. Проте навіть ці страждання виявляються незначними поруч із життям студентів «інтернаціональних вузів», наприклад, політехнічних, фізичних чи філологічних.
Колись у сиву давнину іноземців (китайців, корейців, арабів, афроамериканців) намагались селити у спеціально відведений гуртожиток. Зараз же за браком місць (чи, може, із міркувань зміцнення дружби між народами) екзотичні гості країни мешкають поруч з аборигенами. З одного боку — надзвичайно цікаво знайомитись із традиціями та культурою дружніх народів, проте з іншого...Уявіть, як приємно у тихий весняний вечір відчувати аромат смаженого...оселедця. А що? Національна страва корейців чи то в'єнтамців, що живуть поверхом нижче. Сама мала нагоду упевнитись — враження не з найприємніших. Така ось в’єтнамська «Шанель №5» колись розбила моє кохання. Через кляті смажені оселедці я перестала ходити в гості до хлопця із гуртожитку від Київського університету будівництва і архітектури, де гості столиці займали цілих два поверхи.
Не менше щастить на екзотику мешканцям студмістечок (такі, звичайно, є в кожному великому місті). Наприклад, мої приятелі із Харківського авіаційного універститу щовечора мали щастя чути співи з серії «цей стогін у них піснею зветься» гостя із сонячної Нігерії чи то республіки Конго (хаішники не дуже знались на географії, а гість — на українській мові). Виявилось, що Сісі (так звали чорношкірого студента) молився на ніч своїм богам. Хлопців вистачило на два місяці. Потім проблема національних традицій вирішилась сама собою: щирі українці навчили блекмена національній пісні «Несе Галя воду» і запевнили, що нею його боги вдовольняться не гірше. «І релігія не страждає, і слухати приємно», — пояснили мені.