Говоримо — значить, iнтегруємося!

      Термін «євробюрократія» з'явився на сторінках європейських газет не менше 20 років тому. Так називають національних представників при різноманітних органах об'єднаної Європи. А органів, як відомо, не перерахувати: тут і Європейський суд з прав людини, і Європарламент, і Рада Європи з Парламентською Асамблеєю, і Європейська Комісія з її численними комісаріатами. Словом, кадровому резерву країн ЄС є де перечекати важкі часи.

      Звичайно, притулок у Брюсселі й Страсбурзі знаходять представники партій, що програли останні вибори. Зараз, приміром, в органах Євросоюзу багато британських консерваторів і християнських демократів з Німеччини. А років сім тому частими гостями Брюсселя були Тоні Блер і Герхард Шредер.

      Нелюбов до «євробюрократії» — мабуть, єдине, що поєднує європейців від Гренландії (входить до складу Королівства Данія) до Відня і від Шпіцбергену до Сiцілії. Причому необгрунтованою її назвати складно.

      По-перше, Європейська Комісія, як й інші органи Євросоюзу, ніяк не впливає на життя простих європейців. Центр прийняття рішень залишився у столицях учасників Євросоюзу, а документи Комісії носять не більше, ніж рекомендаційний характер. При цьому директиви, що спускаються «з центру», викликають роздратування європейців, як, наприклад, «вказівка» англійцям відмовитися від використання пінти і замінити її літром.

      «Якщо європейська бюрократія нічого не вирішує, то навіщо її утримувати?» — дивуються європейці. Так що іншим подразником є непомірні витрати європейських чиновників. Притчею во язиціх стали польоти «євробюрократів» додому на кожні вихідні. Зарплати і представницькі витрати чиновників набагато вищі за середньоєвропейські. Що поробиш, адже євростолиця Брюссель давно утримує звання найдорожчого міста Старого Світу. Самі «євробюрократи» жартують, що якби Брюссель перенесли куди-небудь у Португалію чи Грецію, то зекономлених грошей вистачило б на дворазове розширення штату.

      Щоб швидше ввійти в об'єднану Європу, Україна вирішила не залишатися осторонь «від процесів» і направити в Брюссель власних делегатів. Навесні 2000 року було створено спеціальне Представництво України при Європейських Співтовариствах, яке очолив Роман Шпек, що набив руку як глава агентства євроінтеграції України.

      Задум українського уряду був цілком логічний. Щоб навчитися говорити з європейськими чиновниками однією мовою, потрібні були люди, які, умовно кажучи, снідають з ними в одній кав'ярні. У цьому українські «євробюрократи» у цілому досягли успіхів. Вони пішли навіть далі — стали вечеряти з брюссельськими чиновниками в одних ресторанах, літати бізнес-класом в одних літаках, виступати на одних конференціях.

      Але далі «впровадження» робота якось не заладилася. 16 вересня минулого року в Празі Євросоюз відмовив Україні в статусі асоційованого члена. Нас, як і раніше, розглядають через призму ганебного моніторингу ПАРЄ, Євросоюз не визнає нас країною з ринковою економікою, європейці голосували за внесення України в «чорний список» ФАТФ і (минулого тижня в Стокгольмі) проти виключення з нього. Офіційні європейські особи дозволяють собі заявляти, що «Україна вступить у Євросоюз не раніше, ніж Мексика стане 51-м штатом».

      Не кращі справи і на торгово-економічному фронті. Експорт в Європу українського текстилю і металу квотується. Європейські компанії заарештовують наші судна і літаки. Проте європейці закликають нас скасувати мита на імпорт старих автомобілів.

      «А що ж наше славне представництво при Європейських співтовариствах», — запитаєте ви? З моменту свого створення воно веде в Брюсселі розміряне європейське життя, поступово перетворившись на турагентство з прийому і розміщення українських чиновників. Відповідні звіти представництво шле в Київ: забезпечено зустріч делегацій, підготовлено переговори з певними особами, зроблено виступи на певних конференціях.

      Правда, в поодиноких випадках представництво «напружується». Відбувається це, коли виникає загроза його існуванню. Остання оказія сталася 3 жовтня, коли за роз'ясненнями про долю нафтопроводу «Одеса—Броди» до представництва звернулися два чиновники Єврокомісії — Ф. Бенсарса і Й. Баур.

      «Представники Єврокомісії висловили надію, що рішення (про заповнення трубопроводу російською технологічною нафтою) не є остаточним і потребує затвердження з боку Кабінету Міністрів», — пише глава Представництва Роман Шпек першому замміністра закордонних справ Олександру Чалому.

      «На думку представників Єврокомісії, таке рішення не узгоджується з попередніми зобов'язаннями уряду України перед Єврокомісією, урядом Республіки Польща, урядами інших західних держав», — повідомляється в листі.

      Пасаж про зобов'язання взагалі цікавий. Вклавши в будівництво «Одеса—Броди» близько 500 млн. доларів і самостійно добудувавши його два роки тому, Україна, виявляється, ще комусь зобов'язана...

      Підтримка Європи звелася до підписання 27 травня політичної декларації щодо «Одеси—Бродів», правда, сам документ опубліковано не було. Які саме зобов'язання взяв на себе Кабмін, громадськості не повідомили. Зате відомо, що міжнародні угоди України підлягають обов'язковій ратифікації у Верховній Раді.

      Можна припустити, що в декларації зафіксовано зобов'язання України використовувати «Одесу—Броди» тільки для забезпечення Євросоюзу каспійською нафтою. А сама Європа пообіцяла цьому сприяти. Однак ні за 4 місяці, що минули з дати підписання, ні за два роки, які нафтопровід простоював до цього, європейці так і не зробили нічого конкретного.

      Що взагалі й не дивно. Ні національні уряди, ні тим більше Єврокомісія, не можуть змусити свої компанії витрачати гроші, закуповуючи нафту через Україну.  Про те, що даний маршрут неконкурентоздатний, чимало написано. Тому доводити економіку до стану, коли вона стає збитковою, заради високої мети — це вже тільки слов'янське ноу-хау.

      Велика кара, якою погрожують представники Єврокомісії у випадку відходу України від «світлих ідеалів», полягає в наступному: «Єврокомісія не вважатиме за доцільне надалі підтримувати Україну в переговорах із західними партнерами про просування проекту транспортування каспійської нафти в Європу».

      Крім того, пише Шпек, «рішення української сторони про реверсивне використання нафтопроводу вплине на готовність уряду Польщі підписати з Україною угоду про реалізацію проекту «Одеса—Броди—Плоцьк».

      Що ж, кара ця велика. Але, з огляду на нульові результати євроговорильні, Україна точно зможе її пережити. Компенсувати втрату мiг би прибуток від транзиту російської нафти на суму 90 млн. доларів на рік.