Вадим Свириденко: Ветерану часто складно збирати шалену кількість довідок

Учасник російсько-української війни Вадим Свириденко у 2015 році під Дебальцевим був поранений.

 

Вибираючись, отримав обмороження, потрапив у полон.

 

Коли знову повернули до своїх — уже не було змоги врятувати кисті рук та стопи ніг.

 

Військовий медик, має освіту економіста. Учасник Ігор нескорених.

 

Впроваджує багато ідей щодо реабілітації та гідного життя ветеранів.

 

Невипадково став радником-уповноваженим президента України з питань реабілітації учасників бойових дій. 

— Вадиме Васильовичу, ви вважаєте, що наше суспільство травмоване і треба його реабілітувати, щоб люди не жили війною, щоб менше було випадків ПТСР. Розкажіть, будь ласка, про це більше.

 

— По-перше, поки війна не закінчилася, поки ворог обстрілюватиме українські території, ніхто остаточно з травмою суспільства не впорається. Нині змінюються медицина і підходи до того, як територіальні громади мають справлятися з цими проблемами.

 

Вони ж бо дійсно лягають на всю Україну. Багато зарубіжних лікарів приїздять у нашу країну, допомагають нам і бачать ці проблеми. Після Перемоги Україна отримає ще багато допомоги, я на це сподіваюся.

 

У нас з’являються нові реабілітаційні центри ментального здоров’я, змінюється система психіатричної допомоги, ми втілюємо досвід інших країн і підсилюємо його у нас у країні, живучи з тими травмами, які на сьогодні є. Якщо взяти учасників бойових дій, то справу маємо з комбінованими травмами, від фізичних і до психологічних, психіатричних.

 

При поверненні з фронту кожний боєць передусім має пройти медогляд, щоб зрозуміти, якого характеру йому потрібна допомога: комусь достатньо психолога, психотерапевта; комусь потрібен лікар, який позбавить осколків, які ще залишились.

 

Тим, у кого важкі поранення, надається комплексна тривала допомога. Думаю, що коли ми кожного бійця обстежимо, то в майбутньому дійсно зменшимо кількість суїцидів, а також меншою буде кількість людей, які страждатимуть від ПТСР — посттравматичного стресового розладу. 

 

Всі важкопоранені і всі люди з гострою психіатричною проблемою повинні мати змогу хоча б раз на пів року проходити плановий огляд. Якщо в кого виникатиме загострення — таким людям надаватися допомога має позапланово. 

 

— Ви казали про патронатні служби, раніше цим займалися волонтери, і треба, щоб були соціальні менеджери у територіальних громадах. Дуже добре це працює у Рівненській області.

 

— У нас у багатьох областях запроваджують пілотні проєкти. Міністерство у справах ветеранів дбає про допомогу за принципом «рівний з рівним». Помічниками ветеранів, у яких виникає потреба звертатися до різних установ, стають інші ветерани, які вже мають досвід післявоєнної інтеграції, а також члени їхніх сімей. Міністерство соціальної політики також розробляє подібні «пілоти».

 

У Рівненській області вже кілька років у кожній із 64 громад є соціальний менеджер, який супроводжує ветеранів, сім’ї загиблих, зараз уже ВПО — щоб вирішувати їхні питання. Соціальний менеджер налаштований прийти до ветерана додому, подивитися, в яких умовах він живе, чи немає у нього проблем з роботою, із сім’єю, які взаємостосунки з соціумом.

 

І якщо є питання, соціальний менеджер у багатьох випадках має напрацьовані відповіді, тому що він учився в Острозькій академії, вміє надавати первинну психологічну допомогу.

 

Проте виклики зараз усе нові й нові. Тому напрям допомоги ветеранам має розвиватися, як і будь-який напрям у медицині чи в науці. І у відповідь на кожну проблему ветерана навчені люди чітко мають знати, куди його відправити, щоб отримати ту чи іншу консультацію, допомогти з оформленням документів тощо.

 

Фактично одночасно мають надавати соціальну допомогу і психологічну. Ветерану часто складно збирати якусь кількість довідок, а у нас їх можуть вимагати шалену кількість! Зараз відбуваються відповідні напрацювання, щоб їх зменшити або зробити так, щоб їхній збір більшою мірою лягав на соціальних менеджерів.

 

Деякі питання потребують навіть змін у законодавстві. Тому соціальні менеджери вирішують внутрішні проблеми ветеранів. А глобально все узгоджується вже на рівні законодавства разом з Міністерством у справах ветеранів, Міністерством соціальної політики, Міністерством охорони здоров’я або Міністерством оборони.

 

— А соціальних менеджерів набирають для роботи теж із наближених до ветеранів кіл?

 

— Не в усіх випадках. Так, більшість з них — із сімей загиблих, ветерани, учасники бойових дій, які мають проблеми зі здоров’ям. Є і люди, які колись працювали у соцзабезах і захотіли продовжувати співпрацювати з ветеранами. Такі люди теж цінуються, тому що вони багато знають у сфері законодавства.

— Ви часто буваєте у шпиталях, допомагаєте хлопцям і дівчатам. Скажімо, вчите харчуватись за допомогою манжетів на культі руки, допомагаєте користуватися протезом. Ваш досвід є місією? 

 

— Я свого часу пройшов цей шлях: коли психологічний стан нестабільний, депресія змінюється агресією і навпаки. Стабільність людей, які отримали такі травми, залежить значною мірою від того, наскільки швидко вони впораються з новими викликами. Якщо я — як ветеран ветерану — прийшов і показав, що і як робити, то до мене більша довіра, ніж до будь-кого з цивільних.

 

Після 24 лютого 2022 року ми кинули серед ветеранів клич: хто вміє, хто хоче, хто здатен — треба іти до шпиталів і розповідати бійцям, що і як робити. Але, знову ж таки, це не так просто. Тут треба мати підготовку, знати законодавство, знати про протезування, як працює протез, як себе краще відновлювати, які вправи робити, як харчуватися, знати анатомію людини.

 

Треба допомагати, навіть коли людина нервує, а вона буде нервувати. Трапляється, що на одну травмовану людину витрачаєш десять хвилин, а комусь приділяєш годину. Буває, що так треба робити декілька разів, щоб дійсно допомогти. Особливий підхід потрібен до важкопоранених, які втратили зір. 

 

Я користуюся протезами, тому в багатьох випадках надаю рекомендації нашим реабілітологам, ерготерапевтам. У мене є таке правило: чим простіша порада, тим вона функціональніша, щоб не шукати складних рішень. Часто розповідаю про прості манжети, які допомагають харчуватися, голитися, ще якісь дії робити — вони працюють, вони не дороговартісні і не потребують великої витрати сили.

 

— Що таке мультидисциплінарні медичні команди?

 

— У нас є новий закон щодо медичної реабілітації. Держава виділила на реабілітацію дуже багато грошей, і є дороговартісний реабілітаційний пакет. Створили умови, що медичний заклад — може бути як державний, так і приватний — має отримати фінансування від держави, вимога — мати певну кількість фахівців, які б масштабно підходили до медичних та психологічних проблем.

 

Там обов’язково мають бути психіатр, психолог, хірург, терапевт, логопед, — і цей спектр лікарів збільшується. Тобто у відділенні є ця мультидисциплінарна команда, яка має закривати потреби певної кількості поранених бійців. Коли ми інколи приїжджаємо до обласних лікарень, там кажуть: «У нас три, чотири мультидисциплінарні команди». Значить, кількість ліжок у цих лікарнях може досягати 250—350.

 

Цей підхід працює в усьому світі, бійця оглядає кожний фахівець і дає свій висновок, а далі напрацьовується правильний алгоритм надання медичної допомоги. Якщо потрібне надання змін у лікуванні чи реабілітації, це робиться дуже швидко.

— Зараз реабілітація становить уже 164 дні. А раніше вона тривала лише 21 день.

 

— Раніше, ще коли прийняли реабілітаційний пакет, на реабілітацію написали 21 день, але практикуючі лікарі сказали, що це неможливо. Якщо це уже хронічна форма, триває вже кілька років, військовий стабільний, він потребує тільки профілактичного догляду, цих днів вистачає, їх навіть багато.

 

Але у випадку, коли боєць тільки отримав поранення, скажімо, втратив ногу нижче коліна і немає ніяких ускладнень, то минає близько трьох місяців — шви зажили, людина протезована і вже ходить.

 

Зараз реабілітація становить 8 циклів, 164 дні, і це шанс для того, щоб людина поїхала зі шпиталю в стабільному психологічному та фізичному стані. Є бійці, які потребують цього роками, якщо у них травма центральної нервової системи, нейротравми, тому до них інший підхід. Але на сьогодні це теж закривається і фінансово, і законодавчо. І дуже добре, що тут задіяні всі відомства і практикуючі лікарі, протезисти.

 

— Розкажіть, будь ласка, про діяльність команди Протез-хабу.

 

— Протезуванням він як громадська організація займається з 2014 року. Взяли на себе проблематику якнайшвидше закривати бійцям фінансову частину у протезуванні. Домовляються з тими виробництвами, заводами, які виробляють протези; якщо треба, збирають гроші. Зараз вивчаємо світовий досвід, і ті прориви в протезуванні, які є в світі, швидко вносимо на наш український ринок, тому що люди мають отримувати найкраще від сучасних технологій.

 

Активісти Протез-хабу надають багато практичних порад для того, щоб покращити роботу реабілітологів, протезистів, а також надання психологічної допомоги ветерану, який став ампутантом. Створили багато відеоуроків з ветеранами, які на своєму досвіді показували, як правильно ходити і робити вправи, як користуватися тим чи іншим протезом. Ніколи не стоять на місці, завжди є мозковий штурм, що нового треба дати бійцям, щоб покращити їхній стан.

 

Придумали рюкзак, який видають бійцю, котрий нещодавно отримав травму, туди входять еластичні бинти, дзеркальце, гумки для вправ, матеріали про те, як правильно доглядати за своїми культеприймачами, культями.

 

— Ви продовжуєте займатися спортом?

 

— Спорт — це вищі досягнення. Не треба плутати травмованого ветерана з параспортсменами. Ми просто свого часу отримали поранення, а потім — завдяки діяльності і фізичним вправам — фізкультурно-спортивні досягнення.

 

Вважаю, це реабілітаційні заходи, які мають бути уже пожиттєво. Я потроху займаюся фізкультурою, не спортом, і підтримую себе у формі. Бігаю, плаваю, веслую на концепті, багато гуляю. Є і силові види спорту. Для мене відтискання від підлоги — це динаміка, яку я використовую, і мені це подобається. У футбол люблю грати.