Театр із Луцька показав у Києві виставу «П’ять пісень Полісся»

У Центрі Леся Курбаса в Києві незалежний театр із Луцька з назвою, що не може не привернути увагу, — «Гармидер» — два дні показував виставу «П’ять пісень Полісся» у постановці Руслани Порицької за п’єсою сучасної української драматургині Людмили Тимошенко.

За кілька років після написання цей текст — не пов’язані між собою п’ять нерадісних соціально-психологічних історій, що трапилися у проміжку від 1940-го до 2020 року, — набув неабиякої популярності.

Вперше п’єсу інсценізували у 2022-му в Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької у Львові (режисер — Ігор Білиць).

Минулого року — в театрі «Гармидер» у Луцьку та ще чотирьох українських театрах, зокрема, в обласному академічному музично-драматичному в Рівному (режисура Галини Шарко) та столичному Малому театрі (постановка Дмитра Весельського).

П’єсу, до того ж, переклали англійською та польською мовами. Вона отримала низку відзнак і гран-прі українських та міжнародних конкурсів сучасної драми.

Утім у повномасштабний період російсько-української війни майже щоразу про театр — це не лише про мистецтво.

Про травми, трагедії і зцілення

Зміст сучасної п’єси — не той, на який більшість людей налаштовує лірично-романтична назва «П’ять пісень Полісся».

Кульмінаціям чотирьох із п’яти історій, які створені за реальними подіями, найбільше пасує слово «хоррор». Це житейські оповіді, від яких можуть дуже сильно збуритися емоції.

Пісня перша — «Баба Макбет з Гладковичей (Земля)». Хоча баба Агафія зі своїм чоловіком Адамом жила десь аж у 1940 році, але від того не менш моторошна її самовпевненість у правильності власних вчинків, незважаючи на те, що зжила зі світу невістку і доклалася до руйнації цілої родини.

Для прикладу, діалог між подружжям, у якого не залишилося нікого: ні двох синів, ні невістки з онуком: «А ту черешню давно спиляти треба: скільки не кроплю — всі ягоди з черв’яками. Ні компоту наварити, ні так поїсти. Дивлюся на ту ягодку — вся ціленька, розкриваю — а там черв’як. І як він туди заповзає? — Може, того та черешня червива, шо на ній наша Ганя повісилася?».

Якби жив Шекспір у ХХ столітті і знав про Полісся, то його леді Макбет могла би бути й Агафією. І йшлося би про марення про поділ у майбутньому поліського ґрунту.

Далі 1959 рік. У тюремній камері опинилися двоє: старший Дмитро Іванович і дитбудинківець Георгій. Чаркуються не за прихід соціалізму, бо він ще в січні прийшов, а за те, що на Місяць упала… радянська космічна ракета «Луна-2».

«То не біда, шо впала. То велике досягнення Радянського Союзу, Георгій, — пояснює Дмитро Іванович. — Представ собі, що одтепер на поверхні Місяця прісутствує об’єкт, зроблений людиною. І не просто людиною, а радянською людиною».

У цьому абсурді тоталітарної системи глядачам спочатку дуже шкода дитбудинківця, якого звинувачують у вбивстві молодого чоловіка. Але співчувати, виявиться, треба іншим.

У комічно-побутовий радянський антураж «щастя помитися в бані» 1973 року вписано сімейну трагедію військового через ревнощі.

А далі вже — 1997 рік, коли в занедбаній казармі спочатку пустотливе викрадення дівчини її хлопцем стає по-справжньому драматичним.

Дещо оптимістичніша — без фатальних наслідків — датована 2020 роком завершальна історія «У Головихи».

У віддалене ОТГ, де вже не ловить мобільний зв’язок, але знайшли поклади бурштину і берилію, двоє дівчат приїхали блаблакаром.

На що Головиха — дружина місцевого очільника — відповідає: «Знаємо ваше бла-бла». Підсміюючись над мешканцями віддаленого району, заїжджі містянки скуповують автентику, яку місцеві називають дрантям.

«П’ять пісень Полісся» у постановці Руслани Порицької.
Фото надане театром «Гармидер».

Місцевий Алкаш, який пропонує дівчатам купити ікону, як з’ясується потім, років п’ять тому вкрадену в церкві, так розповідає про себе і характеризує Головиху: «Я і є багата людина. У мене грошей як у Рокфєллєра. Пользоваться только не могу. Головиха — страшний человєк. Без неї тутка ні корова не доїться, ні кури яйця не несуть».

Такі одкровення для того, щоби запропонувати: «Короче, дєвочкі. Ще пяцот гривень — і я вам точкі показую». Йдеться про поклади бурштину і берилію.

Ця вся історія для того, щоб розповісти про справжні цінності, якими багате Полісся. Утім іще багато людей хочуть дріб’язково скористатися ними заради свого збагачення чи дрібного «задоволення» у вигляді кількох пляшок самогонки.

«Он і ікона, шо з церкви пропала, найшлася. Може, тепер спокій настане», — надіялися люди.

«Ці п’ять історій — це наше проживання травм тоталітарного минулого, наша безмежна самоіронія, наша сила землі й духу. Темні часи голоду, війни та поневолення пробуджують темний бік свідомості героїв твору. Важкі усвідомлення травм народу за останнє століття трансформувалися у виставі у глибокі образи та голоси поколінь», — каже режисерка вистави «П’ять пісень Полісся» луцького театру «Гармидер» Руслана Порицька.

«Ангар»: місце для театру і волонтерів

Команда театру «Гармидер» створила виставу «П’ять пісень Полісся» на волонтерських засадах власним ресурсом, не отримуючи жодних державних чи грантових коштів.

Натхнення для творення режисерка та актори шукали у творчій лабораторії на Волинському Поліссі, куди колектив театру їздив робити дослідження.

«Гармидер» — незалежний театр, який із 2003 року в місті Луцьк реалізовує мистецькі, соціокультурні, благодійні та громадські проєкти, як власним коштом так і з залученням фінансування донорами.

З 2018 року у статусі громадської організації «Творче об’єднання «Гармидер», послуговуючись гаслом «Більше ніж театр» реалізував понад два десятки регіональних, всеукраїнських і міжнародних проєктів.

У 2019 році ГО «Гармидер» розпочала проєкт реновації промислового ангару в середмісті Луцька і створила в ньому сучасний мистецький простір «Ангар», орендуючи 160 кв. м.

Там уже наступного року було створено мультимедійну виставу-перформанс «Кострубізми. Кумановський», яка у 2021-му ввійшла в шорт-лист із 12 прем’єр українських театрів фестивалю-премії «ГРА», а саме у трійку номінації «За найкращу пошуково-експериментальну виставу».

Від першого дня повномасштабного періоду російсько-української війни до червня 2023 року в театральному просторі діяв волонтерський штаб «Ангар», який досі є найпотужнішим у регіоні осередком надання підтримки військовим та цивільним. Повернулися до соціокультурної діяльності саме виставою «П’ять пісень Полісся».

«Тексти сучасних українських драматургів, які обирають для останніх постановок «Гармидер» і режисерка Руслана Порицька, — особлива і важлива історія! Для глядачів — можливість поговорити через театр про актуальне і болісне, для театру — втілювати власну театральну естетику та експериментувати, для міста — об’єднувати людей для дуже потрібної розмови та дати можливість впевнитися, що війна не скасовує мистецтво, а мотивує для обговорення проблемних питань. Для мене як для глядача і дослідника — можливість спостерігати, як мої улюблені тексти отримують сценічне життя! Це завжди надзвичайно хвилююча історія — очікувати, як світ тексту, який вже якось втілився в уяві, оживає та набуває додаткових сенсів в іншій інтерпретації, виблискує, підморгує, кричить, співає, б’є. Що ж приховувати — ми всі хочемо, щоб нас здивували! І мене здивували!» — написала про виставу дослідниця і рідерка сучасної драматургії Жанна Бортнік.

Це тільки початок — просування театрального Луцька

Гастролі «Гармидера» у Києві започатковують співпрацю театру з «Алгоритмом дій». Це громадська платформа, яка прагне створити креативний хаб у Луцьку, а також має ще одну важливу мету: промоцію Луцька в Україні як осередка креативних індустрій. Тому стало закономірним партнерство з театром, який 20 років веде соціокультурний діалог із лучанами, піднімаючи гострі й актуальні теми.

«Для нас важливо заявляти про Луцьк на театральній мапі України. Також нам цінна думка професійного глядача, столичного глядача, адже це стимулює до подальшого розвитку. Крім того, ми глибоко розуміємо колорит Полісся і ще й тому хочемо поділитися цією історією в Києві. Ми надзвичайно вдячні нашим партнерам, які розділяють з нами цінності і підтримали ці гастролі», — підсумувала керівниця театру і режисерка вистави Руслана Порицька.