З аншлагом: у Києві представили балет по франковому «Сойчиному крилу» з музикою Анатолія Кос-Анатольського

Київська опера, яка на Контрактовій площі, аншлагово показала новий балет «Сойчине крило» з музикою композитора Анатолія Кос-Анатольського, народженого у Коломиї на Івано-Франківщині.

Чому варто побачити постановку?

Новела Франка 1905 року

Цю достатньо об’ємну — на пів сотні книжкових сторінок — новелу сьогоднішні літературознавці відносять до найцікавіших прозових творів Івана Франка.

Її письменник написав 1905 року, перебуваючи в зеніті творчих сил (далі буде десятиріччя тяжкої хвороби й повільного згасання).

У щойно виданій панорамній книзі «Пригоди української літератури» професор Києво-Могилянської академії Ростислав Семків наголошує, що в цій новелі є все: убивства, безнадійне й пристрасне кохання, злодійство й розпуста, складні психологічні стани, вагання персонажів, нервові зриви та докори сумління.

І тому вона органічно стає в один ряд зі знаковими творами найвідоміших європейських майстрів слова своєї доби.

...Сорокарічний відлюдько-інтелектуал Хома в новорічну ніч несподівано одержує листа від давньої коханої. На конверті стоїть штемпель Порт-Артура — російської фортеці на Далекому Сході, обложеної тоді японцями.

У цьому місті Манюся під артилерійськими обстрілами згадує все, що сталося з нею по тому, як вона несподівано втекла від Хоми (якого називає «Массіно» — від італійського варіанта його імені «Томассіно») з принадним юним батьковим практикантом Генрисем.

Генрись виявився злодієм, і дівчина пройшла кола пекла, буквально переходячи з рук у руки і потрапляючи в ситуації одна страшніша від одної.

Врешті вона пише свого листа-сповідь і надсилає його, поклавши в конверт крильце лісової сойки, яку вона колись застрелила з ревнощів до Массіно — та завжди сповіщала про її прихід першою. Наприкінці новели на порозі оселі Хоми з’являється й сама Манюня.

У новелі багато карколомних поворотів і психологічних неоднозначностей, що можуть бути прекрасним полем для режисерів та акторів, і тому вона мала багато спроб інсценізації в різних театрах України — в Києві, Чернівцях, Івано-Франківську, Харкові, Маріуполі...

Але всі вони належать уже до періоду Незалежності — за радянських часів про цей «сумнівний» текст Великого Каменяра, борця за визволення трудящого люду, воліли зайвий раз не згадувати.

Балет Львівської опери 1957 року

І все ж уперше «Сойчине крило» було інсценізовано ще в далекому 1957 році. Щоправда, не на драматичній сцені, а в Львівській опері, у балетній виставі на музику Анатолія Кос-Анатольського.

Композитор зробив за радянських часів неймовірну кар’єру. З учасника джаз-банду та адвоката часів міжвоєнної Польщі він перетворився на респектабельного професора Львівської консерваторії, народного артиста УРСР і депутата Верховної Ради СРСР (ще тієї, суто декоративної, яку збирали двічі на рік, щоб «проштампувати» написані в кабінетах ЦК рішення).

Але його в міру модерну і в міру традиційну, закорінену в фольклорних джерелах музику народ по-справжньому любив, а написаний майже водночас із «Сойчиним крилом» романс «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» (теж на слова Франка!) зробився всеукраїнським шлягером і лунав з усіх радіоточок.

На жаль, сьогодні ми дуже мало знаємо про те, якою була львівська вистава 1957 року, — попри умовність балетного жанру, що приспала пильність цензури, вистава протрималася тоді в репертуарі прогнозовано недовго.

Тому для прем’єри на сцені Київської опери на Подолі балетмейстер-постановник Григорій Ковтун написав нове лібрето «за мотивами» Франкової новели.

А публіка, яка вщерть заповнила залу, довго аплодувала новій музичній редакції авторства того ж Григорія Ковтуна та головного диригента театру Василя Василенка.

Стильно, в міру модерно і традиційно водночас

Дійство, яке побачили в перший прем’єрний вечір глядачі, було справді варте тривалих оплесків. Стильна хореографія (як і музика, в міру модерна і в міру традиційна водночас).

Яскраві балетні номери — навіть оргію в розпусного Поліцая бездоганно витримано в межах доброго смаку. Доречні вокальні вставки у виконанні Уляни Малиняк, що стали добрим тлом для рельєфного виявлення переживань героїв.

Чудова сценографія Андрія Злобіна і костюми Дмитра Куряти. І яскраві роботи солістів балету Анастасії Романицької (Манюня), Артура Козенка (Массіно), Емілії Легостаєвої (Сойка), Володимира Михайлова (Генріх), Альберта Діепа (Зігмунт, Поліцай), Богдани Бондар (Коханка Зігмунта), Анатолія Воронцова (Купець), Дмитра Завади (Юнак), Мирослава Чорноуса (Самурай) — називаю тих, хто танцював найпершого вечора.

Мені здається, в подальшому в рамках «шліфування» вистави можлива була б певна корекція образів у бік наближення до літературної першооснови.

Скажімо, Массіно міг би стати трохи «дорослішим», ближчим до сорокарічного навченого життям Хоми в Івана Франка. Загалом симпатичний у виставі Генріх — подібнішим до злодійкуватого Генрися з новели (бо так не зовсім логічним виглядає його товаришування з відвертим негідником Зігмунтом).

Нарешті, варто було б ще подумати над «японською» сценою, яка у виставі, попри яскравий двобій Юнака із Самураєм, залишається відвертим дивертисментом, мало пов’язаним із основною дією. Адже незрозуміло, хто той Юнак, звідки він узявся, чому прямує на свято до японського Імператора (начебто туди пускають усіх охочих!) і за що б’ється там із Самураєм.

У Франка все зрозуміліше й «приземленіше»: Манюня черговим поворотом долі потрапляє до Порт-Артура, який обложили й жорстоко обстрілюють японці, — і врешті-решт якимось чудом вислизає звідти, щоб прибути назад до коханого в Україну.

Мабуть, цей реалізм Франка (такий суголосний трагічним новинам нашого часу) варто було б зберегти — це тільки посилило б драматичну напругу вистави.

Але вже й так вистава, безумовно, відбулася. Це підкреслили прем’єрного вечора у вітальних виступах в. о. міністра культури Ростислав Карандєєв та заступниця міського голови Ганна Старостенко (добре, що влада помічає мистецькі події).

А Київська опера на Подолі, яка під керівництвом Петра Качанова далі утверджує себе провідним музичним театром столиці, отримала чергову постановку, яка має всі шанси не лише довгі роки не сходити зі сцени, а й гідно представляти наше балетне мистецтво за межами України.