Полтавець Тарас Лелюх: Коли ти захищаєш землю — вона захищає тебе

Любов до військової справи корінному жителю Полтави Тарасу Лелюху передалася від батька — військовослужбовця за фахом. Той із дитинства виховував сина воїном.

«Він учив мене техніки бойового мистецтва — рукопашного бою — уже з 5-річного віку. Стріляти ж із пневматичної зброї я почав у молодших класах школи. Ми виїжджали на навчальні стрільби, і мені це дуже подобалося, — пригадує 38-річний чоловік.

— Показовим є й те, що я входив до молодіжних патріотичних, а згодом — націоналістичних організацій. Прекрасно розуміючи, що в нас буде війна з кацапами, ми з однодумцями іще з 1999 року почали активно готуватися до неї. Зокрема, займалися страйкболом, проводили військові вишколи — по кілька днів жили в лісі, де окопувалися, вивчали секрети тактики ведення бою тощо. Тож, можна сказати, я готувався до війни чи не все життя».

«Аби втримати позиції, ми просто вгризалися в землю»

До початку російсько-української війни Тарас Лелюх був айтівцем: працював у різних компаніях на посадах програміста, адміністратора бази даних, начальника відділу ІТ-технологій.

Коли ж розпочалася «гібридна» фаза збройної агресії російської федерації проти України, одним із перших прийшов до військкомату, щоб записатися до війська. На заваді стало те, що він має «білий» квиток.

Та наш герой не з тих, хто так просто здається. Невдовзі дізнавшись про те, що засновник і керівник націоналістичної організації «Патріот України» Андрій Білецький створив полк «Азов», Тарас без вагань покинув ІТ-сферу і влився до лав цього добровольчого формування.

«Коли в «Азові» дізналися, що я багато чого знаю й умію, мене одразу призначили інструктором на навчально-тренувальній базі. Відтак ми з колегами підготували дуже багато висококласних бійців, чимало з яких стали офіцерами, очолили батальйони тощо й продовжують воювати нині, уже під час повномасштабної війни.

У нас була одна з найкращих навчально-тренувальних баз в Україні. І хоч моїм головним завданням була підготовка хлопців до ведення бойових дій, у складі групи, яка була офіційно не оформлена, я виїжджав і на бойові завдання. То були часи, коли багато хто так робив: перші добровольці взяли до рук ­зброю, не переймаючись питанням офіційного оформлення.

Я побував у багатьох точках, де було дуже гаряче. Скажімо, у місті Горлівка під час штурму промзони ми з побратимами вели бої на відстані якихось 10-12 метрів від противника. А 2015 року перейшов до батальйону спеціального призначення «Полтава».

Це вже був спецпідрозділ поліції, а не добровольчий батальйон, відповідно, й завдання були зовсім іншими: патрулювання на 2-3-й лініях оборони, зачистка звільнених населених пунктів від ворога. Хоча частина бійців батальйону «Полтава» тоді брала участь у переможній для України Широкинській наступальній операції. На початку листопада 2015 року мене комісували через стан здоров’я, бо, окрім усього, мав поранення ще з 2014-го».

Демобілізувавшись, Тарас Лелюх більше не повернувся в ІТ-сферу, де почувався як риба у воді. Натомість, будучи корінним міським жителем, зайнявся абсолютно новою для себе справою — аграрним бізнесом.

«Любов до землі для мене не просто слова, — розмірковує вголос Тарас і знову повертається подумки в не таке далеке минуле. — 2014 року ми мали одну настільки складну бойову операцію, що вже не думали, що повернемося з неї живими.

Противник тоді накривав нас щільним вогнем з мінометів, танків, артилерії, уперше застосувавши снаряди калібру 152 мм. Тож, аби втримати позиції, ми просто вгризалися в землю, окопувалися під обстрілами. І в голові тоді ніби щось «перемкнуло»: я зрозумів, що саме земля мене захистила. Коли в нас, військових, не було запасів харчів, вона нас годувала: ми їли овочі, фрукти, ягоди. За неї воювали наші предки й тепер воюємо ми.

Отак, будучи професійним айтівцем, вирішив, що далі працюватиму на землі — мені цього так захотілося. Не знаю, можливо, в ухваленні цього рішення велику роль відіграли емоції, але я додержав даного собі слова. Сталося так, що один із побратимів — Володимир із позивним «Барс» — якось подав ідею реалізувати гарантоване державою право учасників бойо­вих дій на отримання земельних ділянок і обробляти їх разом. І все так збіглося, що врешті-решт ми організували ветеранські аграрні бізнеси та зайнялися обробітком сільськогосподарських угідь — і це приносить нам задоволення».

Тепер, за словами мого співрозмовника, він почувається невід’ємною частиною землі. Понад 5 років тому разом із побратимом — також учасником АТО Олегом Горобцем та його дружиною Анжелою, волонтеркою, яка й зараз активно допомагає ЗСУ, —Тарас Лелюх започаткував сільськогосподарське підприємство — ТОВ «Деметра Агро-Груп». Утрьох молоді люди стали його власниками й почали господарювати.

«Як утворилося наше господарство? Ми допомагали учасникам АТО стати власниками обіцяних державою двох гектарів землі. То було надзвичайно складно. Можете подивитися на YouTube мій звіт від 5 січня 2016 року про те, як ми блокували Головне управління Держгеокадастру України в Полтавській області.

Близько пів сотні бійців, які зібралися тоді біля його стін, на знак протесту не випускали нікого з працівників із приміщення. Бо що вони робили? Коли ми знаходили вільну ділянку землі й подавали заяву, за місяць, протягом якого останню мали розглянути, ті віддавали ділянку іншим зацікавленим особам, лишаючи з носом учасників бойових дій. Це досить поширена схема.

Відтак ми вдалися до протистояння й у підсумку здобули невеличку перемогу: кілька десятків учасників АТО таки одержали земельні ділянки. І далі ми продовжили вибивати землю. Щоб добиватися реалізації своїх прав у законний спосіб, почали вивчати земельне законодавство.

І зараз серед нас є багато експертів із земельних питань дуже високого рівня,— сміється Тарас. — Загалом у нашій області ми допомогли одержати земельні ділянки майже 4 тисячам учасників бойових дій. І частина з них вирішили віддати нам свою землю в оренду. Тож зараз обробляємо понад 500 ділянок учасників АТО.

Звичайно, ми не ставили умови на кшталт: ми тобі допомагаємо одержати землю, а ти потім здаєш нам її в оренду. Ні, допомагали всім без винятку. Хтось після цього обробляв земельну ділянку сам, хтось здавав її в оренду нам, а хтось — комусь іншому. Водночас ми створили громадське об’єднання «Бізнес-асоціація захисників України «Коловорот ареїв» (ГО «БАЗУКА»).

Тарас Лелюх разом із побратимами збирається написати книгу
спогадів про перебування в зоні бойових дій.

Нині в нашій асоціації є сім господарств учасників бойових дій, які обробляють земельні ділянки інших бійців (у цілому близько 3 тисяч гектарів землі). Наша основна місія — допомогти учорашнім воїнам, зокрема тим, які були поранені й уже демобілізувалися, та їхнім сім’ям із запуском і розвитком власного бізнесу.

От не так давно на базі Полтавського університету економіки і торгівлі запустили бізнес-інкубатор. Він уже працює — минулого тижня розпочалося навчання з підготовки якісних грантових проєктів та написання заявок. Згідно з домовленістю, як для учасників бойових дій, так і для членів їхніх сімей воно буде безкоштовним, що дуже важливо. Бо, поки чоловік воює, дружина може, пройшовши навчання, започаткувати власний бізнес».

Не роздумуючи, влився до лав штурмового підрозділу

Тарас стверджує, що до початку повномасштабної російсько-української війни до ГО «БАЗУКА», яку він очолює, входили 35 ветеранських бізнесів.

Нині їх, зрозуміло, поменшало, бо частина колишніх учасників АТО знову воюють, поставивши власну справу на паузу, а дехто з них, на превеликий жаль, загинув на полях битв, захищаючи Батьківщину від нашого споконвічного ворога.

«А є й такі випадки, коли бізнес бійців ведуть їхні дружини, — продовжує свою розповідь герой цього матеріалу. — Наприклад, Марина Кумечко, яка є кращим адвокатом із земельних питань (на її рахунку вже стільки виграних судових справ!), звалила на свої плечі ще й аграрний бізнес свого чоловіка, учасника АТО з 2015 року, котрий нині знову на фронті.

Іще до широкомасштабного вторгнення кацапів ми запустили чимало бізнесів військового спрямування. Скажімо, виготовляємо безпілотні літальні апарати, причому не якісь там 5-10 одиниць, а кількасот на місяць.

І робимо це не заради прибутку, а виходячи з розуміння, що Україна має побудувати свою імперію дронів. А завдяки тренажерам для гранатометників, виготовленим на виробництві ветерана війни Дмитра з позивним «Спікер», уже навчилися стріляти із сучасних гранатометних систем понад 20 тисяч військовослужбовців. От зараз служу інструктором в армійському корпусі й саме на базі цих тренажерів навчаю осіб, мобілізованих на військову службу, відточувати свої вміння.

Узагальнюючи, я сказав би, що більшість ветеранських бізнесів нашої області перейшла на військові рейки. Окрім усього, на підприємствах моїх побратимів шиють одяг для армійців, ремонтують військову техніку, виготовляють тренажери ППО для знищення «шахедів», системи зв’язку, розробляють пристосування, спрямовані на поліпшення прицілювальних систем, тощо. Нам це цікаво, ми цим живемо, вкладаємо у виробництво власні кошти. Бо розуміємо: це те, що допоможе зберегти Українську державу, захистити наші родини».

Характеризуючи ж свій аграрний бізнес, Тарас Лелюх запевняє, що він із партнерами створив високотехнологічне господарство. До повномасштабної війни підприємці навіть закупили дрони, аби мати можливість на відстані наглядати за полями. Щоправда, наприкінці лютого 2022-го передали їх бойо­вим підрозділам.

«Запорукою успішного бізнесу став замовлений нами супутниковий моніторинг посівів на наших ділянках. Постійно співпрацюємо з фірмами, які займаються аналізом ґрунтів. На нашій техніці встановлено GPS-обладнання. Завдяки, зокрема, й грантовим коштам від Українського ветеранського фонду придбали сівалку з технологією точного висіву та GPS-комп’ютер для трактора. Ми активно використовуємо новітні технології — усе-таки дещо дається взнаки те, що я працював у ІТ-сфері, — напівжартома-напівсерйозно зауважує мій співрозмовник.

— Окрім усього, налагодили цифровізацію системи управління — без цього зараз ніяк. Встановили камери відеоспостереження. Ми серйозно ставимося до бізнесу. І все це реально допомагає господарювати. Бо найбільша проблема й нашого господарства, і господарств інших учасників бойових дій — у тому, що поля в нас дуже розкидані по території області. І всі ці логістичні проблеми іноді просто вбивають. Та й рентабельність унаслідок цього зменшується відсотків на 30. Але в нинішніх реаліях немає іншої можливості набрати землі для обробітку.

Коли почалася повномасштабна війна, ми три автомобілі з нашої не такої великої фірми передали для потреб ЗСУ, а ще — два дрони, що в нас були, і до того ж кілька безпілотних літальних апаратів, які придбали. Також купували для наших оборонців оптичні прилади, бронежилети, каски тощо. Та навіть нашу офісну техніку я передав до міського військкомату».

Коли торік 24 лютого росія відкрито ввела свої регулярні війська в Україну, Тараса це навіть не здивувало. Він узяв давно зібраний рюкзак з усім необхідним військовим спорядженням, а також свою зброю й одразу ж прибув до Полтавського міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Запитавши, чи є в нього кілька годин на те, аби відвезти дружину Наталю з малим сином Зореславом до рідних у село, доправив їх у глибинку, а сам повернувся й одразу ж заступив на службу.

На базі терцентру комплектування та соціальної підтримки разом із побратимами з ветеранської спілки насамперед розгорнув діяльність навчально-тренувального центру, де постійно проводили базову підготовку військовослужбовців. Бо розумів, що війна — це небезпека на кожному кроці і, щоб там вижити, потрібно бути максимально готовим і фізично, і психологічно.

«А потім я влився до лав окремого зведеного штурмового підрозділу «Одін», куди мене запросив Олександр Логвиненко — один з небагатьох працівників райвійськкомату, який має досвід бойових дій. Він сформував військовий підрозділ із добровольців роти охорони для несення служби на небезпечних напрямках. Я погодився не роздумуючи. Лише попередив, що в мене проблеми зі здоров’ям, тож можу не пройти медкомісію. Чоловік мене заспокоїв: ти її, мовляв, не проходитимеш.

Улітку 2022-го ми вирушили воювати на Бахмутський напрямок. Кацапи тоді тільки починали обстрілювати місто Бахмут. Пригадую, коли зазнав бойової травми й потрапив до військового шпиталю, що працював на базі Бахмутської лікарні інтенсивного лікування, у її двір якраз прилетіла російська ракета. Я був у «відключці», і саме потужний ­вибух привів мене до тями.

Найгарячішою точкою, де тоді побував, було село Зайцеве, що в Бахмутському районі Донеччини, де ми наблизилися до ворожих позицій майже впритул: вели перестрілку з противником із відстані десь 60 метрів. Загалом у нас були небезпечні й водночас цікаві завдання.

Дасть Бог, колись про все це видамо книгу — такий собі бойо­вий літопис, що ґрунтується на реальних подіях, — ділиться планами Тарас Лелюх. —У мене зібралося дуже багато світлин. А побратим із позивним «Конан» (я був гранатометником, а він — моїм помічником) зняв дуже багато відео: і на свій мобільний телефон, і на мій».

Деякі з цих сюжетів показували в теленовинах, зокрема про те, як Тарас збив з автомата ворожий дрон або знищив бойову позицію росіян. Багато подібних відеозаписів за участю нашого героя та його побратимів зараз «гуляють» просторами інтернету.

Через повномасштабну війну агробізнес став збитковим

«Часом нам із хлопцями настільки щастило, що я навіть не знаю, як це пояснити, — висловлює здивування учасник бойових дій. — Звичайно, ми мали добру підготовку, володіли відповідними знаннями, але без такої частки везіння навряд чи повернулися б з того пекла. От ми з побратимами й вирішили написати книгу спогадів. Добре, що маємо фото- та відеоматеріали. Бо якби мені хтось розказав отакі неймовірні історії, які нам довелося пережити, я б не повірив, що таке взагалі може бути. От вам приклад.

Тарас переконаний: керувати країною мають ті люди, які ризикували
життям і зарекомендували себе з кращого боку під час захисту Батьківщини.
Фото надані Тарасом Лелюхом.

Одного разу, переміщаючись із гранатометом РПГ-7 нашою бойовою позицією, я здійснив 10 пострілів. А після того, як скінчилися підготовлені набої, побіг до бліндажа, аби до чергової партії гранат приєднати порохові заряди.

На ходу попросив «Конана» зняти відео для одного мого побратима — хотів похвалитися своєю майстерністю. Зазвичай роблю це за три секунди, а тут сталася заминка: я ніяк не міг упоратися з однією гранатою. Оглянув різьбу — нібито все гаразд. Це відео, як мені не вдається прикрутити до гранати пороховий заряд, збереглося. І як тільки ми з «Конаном» вийшли з бліндажа, пролунав страшний ­вибух. Нас збило з ніг, присипало землею.

Встаю, обтрушуюся й бачу: кацапська міна впала прямо біля мішка з піском, з якого я мав стріляти, і вщент рознесла нашу позицію. І якби не ота проблема, коли я вперше не зміг миттєво приєднати до гранати пороховий заряд, якби ми прийшли туди на якихось 5 секунд раніше, то навряд чи взагалі вибралися б звідти.

Іще один показовий приклад. Якось я замовив додаткові кевларові захисні елементи для шиї та плечей — для себе й «Конана». Коли їх передали, надів сам і дав «Конану». Він усе сміявся, говорив, що йому жарко буде. Я ледве змусив його надіти той захист. І буквально через 5 хвилин після того кацапська куля, відбившись рикошетом від залізної вежі, застрягла в отому кевларі на його шиї.

Іще був випадок, коли ми вели прицільний вогонь по москалях. А у відповідь по нас відкрив вогонь ворожий кулеметник. І одна черга пройшла буквально між нами: «Конану» при цьому кулі черконули по носу й губі. Ми ще сміялися потім: як може отак щастити? Це просто нереально! На жаль, «Конана» вже немає серед нас — він загинув під Авдіївкою. Класний був чоловік, і мені подобалося з ним служити».

Тарас Лелюх, який продовжує нести службув ЗСУ як інструктор (ділиться своїми знаннями й уміннями, а також бойо­вим досвідом з новобранцями, проводить підготовку штурмовиків), нині підліковується у шпиталі, тож ми змогли поспілкуватися поміж медичними процедурами. Під час розмови наш земляк зізнається, що поранення, бойові травми час від часу дають про себе знати.

«У мене була перебита шия, через це з’явилися грижі шийного відділу хребта, допікають болі. Плюс у голові внаслідок сильного удару утворилася кіста: одного разу кілька осколків влучили в плиту мого бронежилета в ділянці спини, а один — у каску, збивши її з голови. У підсумку я вдарився головою об виступ окопу — і «поплив». Мої побратими тягнули потім мене й мою каску.

Так, доводиться періодично підліковуватися. Але ні на що не скаржуся. От трохи поваляюся на лікарняному ліжку — і знову продовжу робити все, що в моїх силах, заради нашої перемоги. Паралельно допомагаю вести наш бізнес побратиму Олегу Горобцю.

Першого року нашої діяльності функцію керівника виконував я, а потім побачив, що в Олега це краще виходить, у нього більше досвіду. Тож ми вирішили, що він буде директором, а я — керівником служби безпеки. Таким чином, тепер займаюся питаннями захисту бізнесу. Бо, бачте, деякі фермери в селах звикли, що вони царі й Боги, от і творять, що хочуть — можуть забрати землю, підробити договори оренди, поставити охорону й заявити: ми, мовляв, тебе сюди більше не пустимо.

Ми пережили рейдерські атаки, і чужі комбайни заходили на наші поля — щоправда, потім ламалися або ж перекидалися. Усякого бувало. Це боротьба за землю. От тому й маємо потужний силовий блок. І не дозволимо порушувати права учасників бойових дій, які входять до нашої бізнес-спільноти».

Тарас констатує, що через повномасштабну війну, яка вдарила по всьому агросектору, його бізнес став збитковим. Бракує робочих рук, бо більшість кваліфікованих працівників — на фронті, поміж них є поранені, а дехто й загинув. До того ж і погода не сприяє: чоловік (на момент нашої розмови. — Авт.) скаржиться, що в них досі не зібрано понад 100 гектарів соняшнику. Усе тому, що через багнюку техніка не може заїхати на поле.

«Але бізнес, як відомо, завжди пов’язаний із ризиком. Головне зараз — перемогти лютого ворога. А з усім іншим потім розберемося. До речі, зараз наша ветеранська спілка активно виступає проти запуску 2-го етапу земельної реформи в умовах воєнних реалій. Бо в нинішній надзвичайно складній ситуації ті, хто працює на землі, не зможуть її купити. А хто купить? Власники різних агрохолдингів, бариги, які наживаються на війні. Це як мінімум призведе до знищення малого та середнього агробізнесу, що є основою нашої економіки. Ми вже зібрали понад 25 тисяч голосів підтримки нашої петиції про заборону продажу 10 тисяч гектарів землі в одні руки. Тепер рішення за владою на чолі з президентом. Сподіваюся, після перемоги ми з побратимами зможемо долучитися до відновлення України й збудуємо значно кращу країну. І я переконаний: керувати нею мають ті люди, які ризикували життям і зарекомендували себе з кращого боку, захищаючи Батьківщину», — підсумовує Тарас Лелюх.