Як історик — завжди знав, хто наш ворог: дружина полеглого під Авдіївкою захисника з Миргорода Анатолія Карбана

У Миргороді вулицю Миргородських Дивізій перейменували на честь загиблого героя Анатолія Карбана.

Таке рішення ухвалили депутати Миргородської міської ради.

Це вулиця, що веде в напрямку його рідного села Остапівка, на цій вулиці він брав участь у відкритті пам’ятного знака розстріляним учасникам антибільшовицького повстання під проводом Сергія Дубчака.

Окрім усього, вона пролягає неподалік від сімейного гнізда Карбанів. Раніше на сесії Миргородської міської ради прийнято рішення про встановлення на честь загиблого захисника України меморіальних дощок на стінах Трудолюбівської та Біликівської гімназій, де Анатолій Карбан працював директором.

Свій останній бій 55-річний Анатолій Карбан прийняв 12 квітня. Церемонія прощання з ним, а також побратимом по зброї Віталієм Шевченком (його іменем також назвали одну з миргородських вулиць) відбулася на центральній площі Миргорода 17 квітня. На неї зійшлося дуже багато людей, які знали й шанували полеглих земляків.

Анатолій Карбан — бойовий медик, головний сержант 116-ї окремої бригади тероборони — формування Сил територіальної оборони ЗСУ в Полтавській області, великий патріот України.

Будучи істориком, завжди знав, хто є нашим ворогом і чого від нього можна чекати. Багато уваги приділяв національно-патріотичному вихованню юнацтва.

Незадовго до повномасштабної війни росії проти України Анатолій Євгенович працював директором Біликівської гімназії Миргородської міської ради.

У лютому минулого року влився до лав місцевої оборони Сил територіальної оборони ЗСУ.

Дружина полеглого захисника, Альона Карбан, пригадує, що він усе життя вів щоденники. Перечитуючи тепер його записи, тексти промов, жінка ще раз доходить висновку, що її чоловік завжди випереджав час.

«Та, власне, про нього всі так говорили. Навіть коли він був у гарячих точках, ми постійно спілкувалися. Під час однієї з наших останніх розмов він надіслав мені з-під Авдіївки відео, на якому телеведуча читає вірш Тараса Шевченка, і нагадав, що слова з цього твору Кобзаря «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі» стали першим гаслом, яке ми повісили над дошкою в історичному кабінеті ще 1991 року. Я написала у відповідь: «Ти завжди йшов попереду всіх, випереджаючи час». А він мене поправив: «Не я, а ми», — ворушить іще такі свіжі спогади пані Альона.

Сміливо йшов проти системи

Вони прожили разом 34 роки. Познайомилися, іще будучи студентами — обоє навчалися на історичному факультеті тодішнього Полтавського педагогічного інституту.

«Відслуживши в армії, Анатолій прийшов до нас на другий курс. Потім він зізнався, що одразу мене запримітив. Я з Кременчуцького району, тож у вихідні, зрозуміло, їздила додому, до батьків. А в Анатолія у Кременчуці жила рідна тітка.

Одного разу, щоб узяти квиток на автобус, мені довелося стояти біля каси в довгій черзі. Якоїсь миті озирнулася і побачила в її хвості свого нового однокурсника. Зустрівшись із ним поглядом, без слів зрозуміла, що маю взяти квиток і для нього. Наші місця в салоні автобуса були через прохід.

Відтак Анатолій усю дорогу розказував мені про армію, де він служив танкістом. І коли після тієї поїздки ми зустрілися в стінах вишу, то вже зрозуміли, що в наших душах проросли перші паростки почуття.

Анатолій Євгенович дбав про національно-патріотичне виховання молодого покоління.

Пізніше Анатолій ділився зі мною: «Я тоді начебто з головою пірнув в ополонку й довго-довго, навіть коли в нас уже були діти, не міг випірнути». Отак я йому запала в душу. Та й сама просто не могла не покохати Анатолія. Коли ми зустрічалися, то був такий романтичний період. Ми ходили, тримаючись за руки, і почувалися дуже щасливими вже тому, що були разом. Квіти тоді коштували недешево, але в мене вони завжди стояли на столі — коханий приносив їх і серед зими.

На третьому курсі ми одружилися, а через рік у нас народилася перша донька Аліна. І хоч мешкали в кімнаті гуртожитку, не можу сказати, що нам було важко: і навчання (хоча й доводилося відвідувати пари по черзі), і дитя були в радість. Аліна дуже рано почала говорити, і одними з перших її слів були: «Слава Україні!», Анатолій любив повторювати, що у справжніх українців діти від народження стають патріотами».

Закінчивши виш, подружня пара вирішила, що поїде працювати до рідного села Анатолія Карбана. Так їхня педагогічна кар’єра почалася в Остапівській загальноосвітній школі Миргородського району.

«У нас часто запитували: це добре чи не дуже, коли чоловік і дружина працюють в одній школі? Насправді, скажу вам чесно, нам було так добре працювати разом, — стверджує моя співрозмовниця. — Бо ми завжди дивилися в один бік, підтримували одне одного. Мало хто може це зрозуміти, але робота в нас продовжувалася і вдома — як правило, за обіднім столом удвох обговорювали те, що було в школі».

У 1990-ті роки подружжя педагогів почало збирати свідчення земляків про штучно влаштований більшовиками Голодомор, залучивши до цього старшокласників, — їм пощастило застати живих свідків тих лихоліть, коли українці масово помирали від голоду.

Альона Карбан дуже шкодує, що не зробили тоді аудіозапису тих численних свідчень. Та всі вони врешті ввійшли до «Книги пам’яті». А коли старша донька Карбанів Аліна навчалася в Київському університеті імені Тараса Шевченка, то використала ці свідчення спершу у своїй дипломній роботі, а згодом і в кандидатській дисертації.

Мешкаючи в домівці батьків, Анатолій та Альона Карбани дуже хотіли мати власний дім. Тож з ентузіазмом взялися за будівництво своєї оселі в Миргороді й витратили на це цілих 13 років. 2005-го родина перебралася до нового житла, і того ж року Анатолія Карбана призначили директором Трудолюбівської загальноосвітньої школи Миргородського району.

«Ми знову ж таки працювали разом. То був дуже цікавий і водночас складний період, — продовжує гортати сторінки спогадів пані Альона. — Анатолій дбав не лише про те, щоб діти навчалися в школі в комфортних умовах, а й щоб у її стінах панував дух патріотизму.

«Сьогодні маємо виховувати месників, а не скигліїв», — писав він у своєму щоденнику. На ту пору ще була не надто поширена військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура») — тільки згодом вона стала всеукраїнською. Та в нашій школі діти вже були охоплені нею, і їм це дуже подобалося. Анатолій добре розумів, що виховання патріота — місія сучасної системи освіти.

Як наслідок, багато його вихованців стали учасниками Революції гідності, а нині відстоюють суверенітет і територіальну цілісність нашої країни на полях битв із москалями. Тобто посіяні Анатолієм зерна дали добрі сходи. Однак за президентства Віктора Януковича мій чоловік пережив велике гоніння.

Якщо не помиляюся, він єдиний з директорів шкіл району не став членом нині забороненої в Україні «Партії регіонів». Анатолій не боявся відкрито говорити: «Як я можу виховувати дітей на прикладі двічі засудженого президента?», сміливо йшов проти системи. І вона його просто «з’їдала».

Анатолій Євгенович душе пишався тим, що його обидві доньки —
кандидати наук.
Фото надані Альоною Карбан.

Тодішнє районне керівництво його постійно «пресувало», посилало своїх клерків, які слідкували за кожним кроком Анатолія. У його кабінеті на стіні висів синьо-жовтий прапор, а вони ходили навколо нього і змушували повісити портрет четвертого президента України. То був такий відвертий пресинг, що я навіть хвилювалася за чоловіка. Та оскільки всі ці особи з вищого районного керівництва так і не змогли його перемогти, то 2012 року звільнили з посади директора у зв’язку із закінченням контракту».

Був учасником Євромайдану, а згодом їздив на передову як волонтер

Анатолій Карбан лишився працювати у школі вчителем історії, географії та військової підготовки. Він говорив тоді дружині: «Я не ображаюся, а роблю висновки». А коли розпочався Євромайдан у Києві, у кожні вихідні брав свій рюкзак і вирушав до столиці.

«У Революції гідності брали участь і наші доньки Аліна та Анна. Вони довго не могли зустрітися на Майдані з батьком, бо там була сила-силенна людей. У нас є фотознімок, на якому зафіксована мить, коли вони врешті-решт зустрілися.

Анатолій був на Майдані до 21 лютого, коли там прощалися із загиблими учасниками протесту, яких у жалобних промовах називали «Небесною сотнею». Зараз зачитаю вам те, що він написав про Євромайдан, — Альона Карбан якийсь час шукає потрібну цитату.

— «Маємо три хвилі нашої української революції. Це Революція на граніті, коли ми були молодими й завзятими, Помаранчева революція, коли ці ж активісти повели наш народ ламати «постсовєцьку» систему, прикрашену українською символікою, зрештою Революція гідності — знакова подія, бо за Україну з європейськими цивілізованими правилами життя вийшли на Майдан діти, яких народили революціонери 1990-х років. На барикадах вони стояли впевнено і твердо поряд із батьками. Відступу вже не могло бути. Перемога або смерть!».

Невдовзі після того, як Анатолій повернувся з Майдану, його обрали головою Миргородської районної ради (а загалом з 1998 року він був депутатом спершу районної, а потім міської ради). Аж тут розпочалася російсько-українська війна на сході України.

Просто у приміщенні райради тоді працювали кілька волонтерських організацій. Більшу частину своєї зарплатні Анатолій спрямовував тоді на потреби наших воїнів: купував військовий одяг, спорядження, давав кошти на пальне.

Та й сам як волонтер часто їздив на передову. У щоденнику чоловіка є запис про відвідини села Тоненьке Донецької області, яке вже на ту пору потерпало через близькість до лінії фронту. Зокрема, його дуже вразив один розбитий будинок, у якому вцілів лише камін, — схоже, там колись мешкала заможна родина. Анатолій тоді розповідав (то був 2014-й чи 2015 рік), як вони з волонтерами втікали звідти на автомобілі з-під обстрілів. На жаль, сталося так, що в тому селі 12 квітня цього року він і загинув...»

За словами пані Альони, якби її чоловік не очолював районної ради, то однозначно вже на початку цієї російсько-української війни був би на фронті. Він неодноразово оббивав поріг військкомату, щоб записатися до війська, проте йому щоразу відмовляли, пояснюючи, що його обов’язок — бути тут. Належачи до українського козацтва, Анатолій Карбан порушував питання про необхідність формування загонів самооборони іще задовго до створення системи територіальної оборони.

«Пригадую, Анатолій дуже тяжко пережив загибель у зоні АТО колишнього вчителя, відомого в Україні та за її межами коваля з села Трудолюб Петра Федоряки. Так само глибоко вразила його загибель ще одного учасника АТО з Миргорода — Сергія Никоненка, разом з яким вони свого часу займалися волонтерською діяльністю. Але війна наздогнала і його самого, — зітхає дружина полеглого воїна.

— Першого ж дня повномасштабної збройної агресії росії Анатолій узяв давно зібраний рюкзак і пішов до місцевого територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Так він став бійцем Сил територіальної оборони ЗСУ. Перші місяці разом з побратимами стояв на блокпостах, охороняв важливі об’єкти Миргородщини, потім — прикордоння Харківщини, Сумщини. А в січні цього року їх передислокували на Донеччину — у район Бахмута та Соледара. Там були жахливі бої — багато хлопців з нашої тероборони загинули або пропали безвісти. Днів п’ять Анатолій узагалі не виходив на зв’язок».

«Це біль не тільки нашої родини, а й багатьох інших людей, які знали Анатолія»

А потім миргородських тероборонівців на кілька днів вивели звідти до Краматорська на перепочинок. Але й там їм не вдалося передихнути, бо одного дня в будинок, що був розташований поряд із тим, де вони зупинилися, прилетіли дві ворожі ракети. Тоді розтрощило й власну автівку Анатолія Карбана, яку він використовував під час усіх відряджень особливого призначення.

«Я тоді подумала: добре, що знищили автомобіль, а Анатолій із побратимами лишилися живими й неушкодженими, — ділиться Альона Карбан. — Коли вони займали бойові позиції в Соледарі, за якихось 30 метрів від них стояли «вагнерівці». Що й казати, нашим воїнам було дуже важко стримувати їхній натиск. Та Анатолій ніколи не скаржився — натомість весь час мене заспокоював: «Оленко, усе буде гаразд. Нікого не слухай, я ж тобі пообіцяв, що неодмінно повернуся». І Бог його тоді зберіг.

Коли він пройшов усі кола пекла під час боїв за Соледар, гадала: це найгірше, що може бути. На жаль, я помилялася. Бо ще гірше пекло на наших тероборонівців чекало пізніше, коли їх кинули під Авдіївку, де все прострілювалося «артою» «рашистів», якій наші бійці могли протиставити лише стрілецьку зброю. Анатолій тоді говорив мені: «Пережити день під обстрілами — це лотерея. Адже ти не знаєш, куди ворожий снаряд прилетить наступної миті. Але ж ти розумієш, що я мушу йти туди, на лінію вогню. Якщо не піду, наші позиції займе ворог».

Пані Альона пригадує, що під час публічних виступів її чоловік любив повторювати фразу Симона Петлюри: «Кров, пролита для величної мети, не засихає», а ще — слова Юрія Горліса-Горського, винесені в епіграф його книги «Холодний Яр»: «Коли я впаду.., мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце...» Ці слова з повним правом можна віднести до тисяч героїв, які поклали життя на олтар свободи України.

Анатолій Карбан завжди випереджав час.

«Знаєте, у моєму чоловікові краса зовнішня поєднувалася з красою внутрішньою, — із сумом у голосі констатує жінка. — Честь, любов, доброта, милосердя — усе це настільки переплелося в ньому. Мабуть, така людина народжується раз на тисячу років. Він завжди спілкувався з відкритим серцем, дуже уважно й сердечно ставився до інших людей: із кожним зустрічним йому треба було привітатися, погомоніти.

Можливо, тому на церемонію прощання з ним прийшло так багато людей. А скільки надійшло слів співчуття — дехто написав цілі тексти. Тож це біль не тільки нашої родини, а й багатьох інших людей, які знали Анатолія. Знаєте, він міг вирішити будь-яке питання, але не для своєї сім’ї, а для загального блага.

Коли мій чоловік очолював райраду, містяни часом дивувалися, чому він не може хоча б асфальт до свого двору прокласти. Але то було не в його стилі керівництва. А про безмежну доброту Анатолія свідчить і те, що до нього завжди тулилися бездомні коти й собаки, він їх усіх підгодовував.

Для мене ж він був не просто вірним супутником життя, а й другом, братом, моїм другим «я». Щовечора перед тим, як заснути, мені неодмінно треба було прихилитися до Анатолієвого плеча, обняти його — це додавало сил. У кожному повідомленні з фронту він писав: «Оленко, я тебе кохаю, сумую за тобою, хочу бачити тебе щодня, усе буде добре».

А яким чудовим батьком він був! Тільки Анатолій міг дати таку щедру й мудру батьківську любов. Він дуже пишався тим, що обидві наші доньки — кандидатки наук. Анна має цей науковий ступінь у галузі архітектури, а Аліна — у сфері філологічних наук. Діти дуже схожі на батька: як і він, мають свою позицію, власну думку».

Чоловіки обох доньок Карбанів теж тримають оборону в найгарячіших точках фронту. Дівчата потай зареєстрували з ними шлюб — хотіли зробити батькам сюрприз: познайомити їх зі своїми обранцями, коли тато повернеться з переднього краю нашої оборони.

«Але життя внесло свої корективи: сталося так, що обох хлопців відпустили на кілька днів на поховання Анатолія. Дуже прикро, що отак вони з ним познайомилися, — через вир емоцій та почуттів, що переповнюють її, пані Альона на мить змовкає.

— Аліна й Анна завжди говорили, що дуже хочуть, аби їхні чоловіки були схожими на татка. Усе це настільки щемливо й гірко. І як пережити це горе, що звалилося на нас, просто не знаю. Хочу прочитати вам іще один запис зі щоденника Анатолія: «Не всі повернуться з бою. Кому стане страшно, той, напевно, відійде вбік. А ми ж маємо перемагати, щоб бути вільними. Воля ж вартує дорогого — за неї платять кров’ю».

Він давно збирав військовий одяг, мав цілу колекцію беретів, поясів — і все це йому так личило. Було, дивишся на нього й думаєш: ну природжений воїн! Отакого чоловіка Бог мені дав. І так боляче, що він його забрав. Ми добудували дім, у нас виросли доньки. Нам би тільки чекати онуків, перемоги. Та Анатолій настільки любив Україну, що готовий був віддати за неї життя. І доки є люди, які вміють так жертовно любити, доти й існує світ.

Ми з доньками поговорили, що, можливо, знайдемо в собі сили видати книгу записів, промов Анатолія. Вони з таким глибоким змістом, передбаченням про те, що росія нападе на Україну, та розумінням, що потрібно готуватися до цього. І Анатолій це робив — гуртував навколо себе однодумців. Саме вони й стали стрижнем миргородської тероборони».