У мінську тотальний погром усього білоруського. Що робити Києву?

На початку листопада на сусідній території, яка все ще офіційно називається «республікою білорусь», але яку зараз доречніше називати просто «лукашенколендом», сталася подія, на яку українські ЗМІ не звернули жодної уваги.

А тим часом вона є симптоматичною: один із тамтешніх районних судів визнав «екстремістськими» два томи зібрання творів класика білоруської літератури Вінцента Дуніна-Марцінкевича, видані державним видавництвом «Мастацкая літаратура» у 2007—2008 роках.

Вживав слово «москаль» у негативному контексті

Дуніну-Марцинкевичу (1808—1884) належить в історії білоруського письменства місце, яке можна (з певною часткою умовності) порівняти з місцем Котляревського та Шевченка разом в історії літератури української.

Цей шляхтич з Бобруйщини упродовж життя прагнув перетворити наріччя забутих Богом неписьменних мешканців боліт між Німаном, Прип’яттю та Двіною на вироблену літературну білоруську мову, а самих носіїв цього наріччя — на нову європейську націю білорусів, що має історичне коріння в славних часах Великого Князівства Литовського.

Він фактично сконструював класичну білоруську літературну норму, прийнятну для всіх білорусів. Його прямими літературними нащадками є Купала, Колас і Багдановіч.

Письменник відкрито співчував повстанню 1863—1864 років, у якому разом з поляками під спільним гаслом «За вашу і нашу свободу!» бився і загинув політичний провідник білорусів Кастусь Калиновський.

Дуніна-Марцінкевича було заарештовано, але, оскільки безпосередньої участі в повстанських загонах він не брав, за певний час відпустили під нагляд поліції. Так він і прожив підняглядним до кінця днів.

Більша частина його літературної спадщини досі залишається в рукописах. А все те, що надруковано, відтепер у «лукашенколенді» фактично заборонено продавати в книгарнях, видавати читачам у бібліотеках, ставити в театрах, використовувати у шкільних програмах. Причому без зазначення причини заборони (наприклад, вживав слово «москаль» у негативному контексті). Просто «екстремізм» та й годі...

Білоруське національне відродження і русифікація

Як відомо, білоруське національне відродження ХІХ — початку ХХ століття розгорталося повільніше від українського. Тому спробу проголошення БНР було дуже швидко придушено більшовицькими багнетами, і на кілька десятиліть для всіх білоруських школярів уся національна історія починалася лише зі створення БРСР у 1919-му.

У білорусів так само було своє відродження 1920-х — розстріляне, як і українське. А ось «шістдесятництва», співставного за потужністю з українським, уже не було — значно масштабніше відбувалися тут процеси русифікації.

Наприкінці 1960-х у мінську не лишалося жодної білоруської школи, а в російських білоруську мову як окремий предмет вивчали несповна 10% учнів. (Для порівняння: на піку русифікації, в 1986-му, в Києві усе ж лишалося близько 20% українських шкіл, а в російських — українську мову більшість учнів погано, але таки вивчали).

Й однак, усупереч усьому, білоруси спромоглися на ще одне своє відродження. Впродовж короткого періоду 1990—1994 років білоруська мова успішно поверталася в шкільництво (понад 70% шкіл встигли стати білоруськими), нею працювали ЗМІ й видавали закони.

Все це закінчилося з «демократичним» обранням улітку 1994-го першим президентом рб популіста олександра лукашенка, який «викривав корупціонерів» і обіцяв «повернутися в світле радянське минуле».

Тепер уже зрозуміло, що те «обрання» стало найпершою успішною операцією фсб з відновлення щойно ліквідованої імперії.

Новий президент, який прийстойно знає білоруську, не тільки ніколи її не використовував, а й публічно зневажав, заявляючи, що розмовляють нею тільки недорозвинуті. Причому нелюбов його поширювалася не тільки на мову, а й на всі ознаки білоруської ідентичності (слово «свідомий» було спершу однією з найгостріших лайок президентського лексикону).

На жаль, такі настрої знаходили відгук у багатьох головах, що десятиліттями промивала радянська пропаганда, для якої «білоруськомовні» однозначно були «посібниками фашистів», а героїчні білоруські партизани розмовляли натомість «трасянкою» — місцевим аналогом нашого «суржику».

Радянську символіку повернули ще 1995 року

У 1995 році білоруси на проголошеному лукашенком рефередумі величезною більшістю голосів повернули стару радянську символіку (історичні біло-червоно-білий прапор та герб «Пагоня» було оголошено «символами нацистських колаборантів») і зробили російську формально другою державною мовою, а фактично — першою і єдиною.

Сферою застосування білоруської залишилися винятково уроки мови в школі та ще таблички з назвами населених пунктів (їх на російські чомусь не замінили, вирішивши зберегти хоч такий маркер «національної своєрідності»).

А в 1996-му лукашенко фактично здійснив державний переворот, силоміць запровадивши нову конституцію і вигнавши з парламенту всіх без винятку опозиційних депутатів. Відтоді його диктатура в маленькій країні зробилася абсолютною.

Втім масштаби цієї країни новоявленого фюрера попервах не влаштовували. Наприкінці 1990-х він уклав угоди про «союзну державу» з росією, щиро сподіваючись, що переїде згодом у кремль як наступник старого єльцина, що стрімко руйнував алкоголем залишки колись неймовірно міцного здоров’я.

Але, як відомо, наприкінці 1999-го єльцин вибрав собі зовсім іншого наступника, і лукашенко вимушений був зосередитися на своїх білоруських володіннях.

Упродовж нульових років він балансував між «інтеграційною» риторикою під час незліченних зустрічей з путіним і бажанням зберегти реальну і неподільну владу над територією власного «лукашенколенду». При цьому часом він наважувався вдаватися й до відвертого фрондерства. Нагадаю: в березні 2014 року лукашенко навіть демонстративно зустрівся в Гомелі з в. о. президента України Олександром Турчиновим, якого кремль за керівника нашої держави тоді не визнавав.

Десь тоді ж було дано дозвіл на «м’яку білорусизацію». Білоруської в публічному просторі стало трохи більше. Нею з’явилася вулична реклама. Нею було перекладено й надруковано кілька законів. У лайтбоксах столиці з’явилися постери, що прославляли літеру «у коротке» — «ў» — таку ж унікальну ознаку білоруської абетки, якою для української є літера «ї».

Це супроводжувалося певною ідеологічною «лібералізацією». Офіційні науковці почали визнавати Велике Князівство Литовське частиною білоруської історичної та культурної спадщини.

У 2016 році в рамках «загравання з Європою» в цілком контрольований «парламент» було навіть допущено аж двох помірковано опозиційних депутаток (які самі дуже дивувалися своїй несподіваній перемозі).

Тоді ж у центрі мінська з’явився пам’ятник уже згаданому Дуніну-Марцінкевичу. У 2019-му віцепрем’єр рб навіть брав участь разом з керівниками Польщі та Литви у перепохованні в Вільнюсі кісток страченого в 1864-му Кастуся Калиновського — і промовляв при цьому по-білоруському...

Коли почала закладатися інфраструктура для вторгнення проти України?

Вся ця коротка «відлига» закінчилася влітку 2020-го. Диктатор так смертельно набрид за понад чверть століття владарювання своїм підданцям, що з тріском програв вибори ще вчора нікому не відомій суперниці без жодного політичного досвіду. Щоб залишитися при владі, він змушений був вдатися до неймовірних за масштабами фальсифікацій — і народ повстав.

Щоб придушити це повстання, лукашенко зробив те, чого доти старанно уникав, — напряму закликав до рб російських силовиків і навіть пропагандистів (які масово замінили білоруських журналістів, що відмовилися співпрацювати з дискредитованим режимом).

Як наслідок, країна на чолі з ніким у Європі (окрім, звісно, Орбана) не визнаним диктатором втратила рештки політичної суб’єктності. Там з’явилися російські військові бази — почала закладатися інфраструктура для вторгнення проти України.

Всі політично активні громадяни змушені були емігрувати або опинилися за ґратами. Всі опозиційні партії і незалежні громадські організації було заборонено — навіть аполітичне Товариство білоруської мови. Всі незалежні медіа ліквідовано.

Паралельно відбувався й великий ідеологічний погром. З роботи в університетах та інститутах місцевої академії наук було вигнано всіх без винятку помітних білоруських гуманітаріїв — істориків, філологів, мистецтвознавців. Переважна частина їх знайшла прихисток у Варшаві й Вільнюсі, які тимчасово зробилися справжніми центрами білоруської гуманітаристики й культурного життя.

Особливу увагу влада приділяла літературі, що для білорусів (як і для українців) традиційно була національним стрижнем. Режим уже давно забороняв книжки таких сучасних письменників, як Уладзімер Някляєв, Уладзімер Арлов, Світлана Алексієвич. Але досі йшлося про окремі твори — з якоюсь мотивацією заборони.

Описаний вище випадок з Дуніним-Марцінкевичем унікальний, бо вперше йдеться про визнаного класика (пам’ятник йому в центрі мінська ще не прибрали, а названу на його честь вулицю, на якій, за іронією долі, розташовано міський суд, ще не перейменували), — причому його спадщину заборонено без пояснення причин і в повному обсязі.

Незалежні білоруські журналісти (які сьогодні змушені працювати в Польщі та в Литві) побачили в цьому акті влади прелюдію цілковитого й остаточного розгрому білоруської культури в рамках ізольованої від усього нормального світу рб.

Це може означати, що загнаний у кут диктатор змушений віднині в своїх спробах подальшого владарювання опиратися тільки на кремль і виконувати всі його найменші забаганки (слід нагадати: в москві дуже обурювалися «м’якій білорусизації», яку та ж білоруська влада здійснювала до літа 2020-го).

Добровольчий білоруський підрозділ імені Кастуся Калиновського боронить Україну

А як до цього поставитися нам?

Як відомо, добровольчий білоруський підрозділ імені Кастуся Калиновського боронить сьогодні Україну від російської навали. Багато справжніх білорусів поклали життя за свою і нашу свободу.

Водночас білоруську програму в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка було закрито торік після початку повномасштабного вторгнення разом із російською (як визнає ректор Володимир Бугров, це рішення було «емоційним»).

Щодо російських студій в Україні, тут усе зрозуміло. Щоб вистояти в боротьбі з підступним ворогом, ми повинні його добре знати й ефективно деконструювати його міфи, які досі тримають у полоні багатьох людей в усьому світі.

Інша річ, що цього, напевно, не зуміли б дієво робити ті працівники наших вишів, які звикли писати якщо не про «соцреалізм горького», то про «гуманізм достоєвського» (а заодно — обраховувати вигоду від «інтеграційних процесів в снд»). Отже, нам потрібні принципово нові осередки русистики.

А ось із білорусистикою ситуація цілком інша. Якщо російські мова й культура з усіма пушкіними, «толстоєвськими» й чайковськими є основою основ путінського державного націоналізму, то білоруські мова й культура є для сьогоднішнього режиму лукашенка найлютішими ворогами, і зараз в рб найближаються до їх цілковитого погрому. За цих умов важливо, щоб Київ (разом із Варшавою та Вільнюсом) теж зробився на певну перспективу центром білоруського національного тривання.

Адже цинічний (анти)білоруський диктатор рано чи пізно зійде з історичної сцени (як і його сьогоднішній кремлівський патрон). І наявність сильних білоруських осередків у сусідніх столицях збільшуватиме ймовірність того, що територія нинішнього «лукашенколенду» перестане нарешті бути «пострадянським заповідником», а стане-таки нормальною європейською державою Білоруссю.