Арія життя: історія оперного співака з Полтави Сергія Іванчука, який дивом вижив після п’яти вогнепальних поранень

Ставши на ноги завдяки золотим рукам найкращих хірургів, а також молитвам рідних та близьких людей, він тепер виступає на європейських концертних майданчиках, аби зібрати кошти на підтримку українських сил оборони.

30-річний полтавець Сергій Іванчук став одним із чи не найупізнаваніших українців, «Персоною 2022 року» за версією журналу Time.

Згідно з минулорічним рейтингом журналу Forbes, він увійшов до національного списку «30 до 30: обличчя майбутнього».

Завдяки засобам масової інформації його щемлива історія розлетілася по всьому світу, зворушуючи тисячі людських сердець, нікого не лишаючи байдужим.

Мав велике бажання допомогти тим,
хто потрапив у біду

Мати головного героя цього матеріалу — викладачка математики та інформатики Олена Іванчук, яка перебуває нині в Німеччині поряд із сином, — стверджує, що голосом Сергій удався в її батька. Той від природи володів сильним голосом широкого діапазону.

«А загалом усі й у моєму роду, і в роду мого чоловіка Ярослава гарно співали, — зазначає пані Олена. — Та я й сама любила співати, закінчила музичну школу (клас фортепіано). Тож, мабуть, палка любов до музики, співу передалася Сергію генетично.

Іще в 6 років син обрав бандуру, яка зачарувала його своїм звучанням, що є відлунням душі нашого народу, а потім ще й освоїв гру на гітарі. І в Полтавському музичному училищі (нині — коледж мистецтв) навчався у класі бандури, окрім того, опанував гру на фортепіано.

Оскільки Сергійко мав гарний тембр голосу, ми брали приватні уроки академічного вокалу в знаних співаків, зокрема в нині покійного Микити Сторожева, котрий виступав у найвідоміших оперних театрах світу й час від часу навідувався до своїх рідних у Полтаві.

Та й у музичному училищі сину неабияк пощастило з учителями. Після його закінчення Сергій вступив до Львівської національної музичної академії. А магістратуру вирішив закінчити в Одеській національній музичній академії, що виховала цілу плеяду співаків та музикантів, які нині представляють Україну на світових обріях. Проте йому сказали, що немає місць: мовляв, до магістратури беруть усіх своїх студентів.

І я була дуже здивована, коли в такій, здавалося б, безвихідній ситуації Сергій проявив винахідливість: зайшов до кабінету проректора й попросив, щоб його допустили до екзаменів. А коли під час іспитів заспівав, це стало переконливим аргументом, аби сина зарахували на бюджетну форму навчання до магістратури. Знаєте, мені чомусь це так врізалося в пам’ять».

Далі жінка пригадує, як приїхала на державний іспит сина. Сергій тоді виконував пісню «Рідна мати моя», а вона сиділа в залі з котом на руках (в академії мешкав такий собі «музикальний» кіт, якого, згідно з вказівкою ректора, ніхто не виганяв на вулицю) і не могла стримати сліз.

А невдовзі обдарований хлопець вступив до Академії оперного мистецтва в Озімо (Італія). До речі, перед цим, аби заробити на навчання, відкрив в Україні свою ІТ-компанію.

Часто виступаючи на мітингах, Сергій розказує свою болючу історію.

«У сина була велика мрія — співати на престижних сценах Європи. Проте він не провчився й пів року, як розпочалася пандемія коронавірусної хвороби: пам’ятаєте, в Італії тоді була дуже велика кількість померлих, — продовжує ворушити спогади моя співрозмовниця.

— Сергій встиг прилетіти в Україну чи не останнім авіарейсом, після чого пасажирські авіаперевезення були зупинені. Ми теж перехворіли всією сім’єю на коронавірусну недугу. Син переніс її особливо тяжко — мав жахливе запалення легень. Але всі, слава Богу, одужали».

Наступного року полтавець знову вирушив в Італію й пробув там десь 4 місяці, проте й цього разу через COVID-19 його навчання перервалося. У Полтаві молодий чоловік продовжив його онлайн. Коли ж пандемія дещо пішла на спад, збирався повернутися до академії. Аж тут розпочалося повномасштабне вторгнення російських загарбників в Україну.

Сергій Іванчук, з яким також спілкуємося за допомогою сучасних засобів зв’язку, розповідає: ранок 24 лютого 2022-го розпочався для нього з того, що до кімнати швидким кроком зайшла стривожена мама і сказала: «Терміново збирай речі, ми їдемо на захід України» (сім’я має будинок у Карпатах, що дістався у спадок). Однак він добре знав, які затори вже утворилися на дорогах, черги на автозаправних станціях, а тому нікуди не поїхав.

«Спочатку я не повірив, що почалася реальна війна, — ділиться Сергій. — Думав, то якийсь фейк — його ж так легко в наш час запустити. Скажу вам так: доки сам не приїхав до Харкова й не побачив на власні очі зруйновані внаслідок ворожих обстрілів житлові багатоповерхівоки, не почув пальби, у все це було важко повірити.

Коли ж став свідком отого страшного видовища, мимоволі подумав: трясця, невже це і є наша нинішня реальність? А загалом усе почалося з того, що в Полтаві я примкнув до осередку активних людей, які не могли сидіти склавши руки, — цілу ніч ми робили «коктейлі Молотова».

І там до нас звернулися із запитанням: хто може доправити «гуманітарку» харків’янам? Спочатку багато хто погодився, та, дізнавшись, що треба їхати фактично за «нуль», до «сірої» зони, більшість добровольців відпала. А я сів за кермо свого легкового автомобіля й поїхав.

Чесно кажучи, тоді не мав уявлення, що таке війна, і до кінця не розумів усього масштабу небезпеки. Просто було велике бажання допомогти тим, хто потрапив у біду, а хоробрості й відваги мені завжди не бракувало».

На ту пору волонтери не мали ні бронежилетів, ні касок, але Сергія Іванчука це не зупиняло. Попри все, він постійно курсував до міст, які перші прийняли на себе удар російських окупаційних військ. Туди доправляв гуманітарну допомогу: продукти, ліки, пальне, а звідти вивозив місцевих жителів. І якщо в Полтаві не мав змоги поселити їх деінде, то привозив додому і ставив неньку перед фактом, що ті ночуватимуть у них.

«Оскільки кожна така поїздка була небезпечною, щоранку повторював мамі одне й те ж: їду, мовляв, робити «буржуйки» для блокпостів ЗСУ, — пояснює відчайдух. — Я й справді почав їх робити, та згодом залучив інших умільців, а сам контролював цей процес поміж ризикованими поїздками. Про мене дуже швидко дізналося багато людей. Відтак приймав сотні, а то й тисячі телефонних дзвінків зі слізними проханнями допомогти, врятувати. А реально міг вивезти за один раз лише кілька осіб.

Я оббігав чи не всю Полтаву в надії знайти бодай якийсь старий автобус, але безрезультатно — ніхто нічим мені не допоміг. Отож продовжував їздити своїм легковиком із причепом — інколи й по двічі на день: то до Харкова, то до Сум.

Було таке, що доставляю людям «гуманітарку», а через якихось два дні проїжджаю тим же мікрорайоном і бачу, що там, де стояв житловий будинок, — самі руїни. Траплялися й такі випадки, коли евакуював людей, а наступного дня в їхнє житло влучала російська ракета».

Пані Олена констатує, що на початку повномасштабної війни в їхньому просторому будинку мешкали люди з гарячих точок: «Кожен, хто вибрався з того пекла, був щасливий. Одні жителі Охтирки поділилися, що 9 днів перед цим сиділи в підвалі й у нас уперше за цей час скуш­тували гарячу домашню їжу. Зараз вони перебувають в Італії, у них усе гаразд. До речі, таксисти в ті дні правили за свої послуги шалені гроші. Натомість син ні з кого не взяв і копійки».

В останню мить відчув,
що набої влучили у спину, бік

Отак молодий чоловік вивіз чимало людей. Однак 10 березня під час чергової поїздки допомога знадобилася самому безстрашному рятівникові. Того дня він вивозив з Харкова медиків, увесь причеп був завантажений медичним обладнанням. Те, що їх переслідує російська диверсійно-розвідувальна група, водій та його пасажири зрозуміли не одразу, бо окупанти встановили глушники на автомати.

«Глушники дуже змінюють звук пострілу. Ми проїхали, може, із пів сотні метрів — і тільки тоді збагнули, що по нас стріляють. Варто зазначити, що практично на виїзді з Харкова карта завела мене до гаражного кооперативу. Тож спочатку нас дещо захищали гаражі, а ззаду прикривав причеп, наповнений металевим медобладнанням.

Коли прострелили перше колесо, я досить оптимістично подумав: нічого, у мене є запасна шина. Після того як прострелили й інші колеса, почав міркувати собі: може, усе це мені просто здається? Ну не може ж такого бути в реальності! Мабуть, це лише страшний сон. Бо надто вже безвихідна ситуація: ти їдеш, а тебе, беззбройного, розстрілюють. То було настільки жорстко!

Єдиний вихід — дотягнути до нашого блокпоста. Уже були пробиті всі колеса не лише в автівці, а й у причепі. До того ж нічого не видно, бо в дзеркала влучили насамперед. Тільки чутно автоматні черги, а ще засліплюють очі спалахи від пострілів.

Сергій Іванчук зі своїм янголом-охоронцем — мамою.

І тут врятувало те, що в мене був дуже непростий автомобіль марки «Жигулі»: я займався автоспортом, тож переобладнав його для дрифту, вклавши десь 6-7 тисяч доларів. Повен салон людей із речами, двома котами та ще й причеп із медобладнанням вагою зо 2 тонни — усе це натужно тягнуло моє авто зі спущеними шинами.

Аж тут закінчилися гаражі — отже, відзначив подумки, далі буде ще «веселіше». Щоб виїхати на автотрасу, треба було зробити невелику петлю. Та під час руху по кривій лінії несподівано відкрився лівий борт причепа. І в цей час посипався град набоїв.

Ми, немов змовившись, одночасно нагнулися (хоч у салоні панувала мертва тиша) — і тієї ж миті кулі просвистіли над нашими головами. Випрямившись, я раптом усвідомив, що не відчуваю ніг. Біль усе наростав. А тоді дивлюся: мені прострелили 2 пальці на лівій руці — ті просто висять на шкірі. І гострі осколки впиваються в усе тіло. В останню мить відчув, що кулі влетіли у спину, бік — і всередині мене горить пекельний вогонь.

Встиг сказати про те, що мені влучило в спину, і медик Вікторія миттєво зорієнтувалася, закривши мою рану рукою, — її біла шуба враз стала закривавленою. Сил ставало дедалі менше. Уже прощаючись із життям, не випускав керма із рук і, навіть втрачаючи чіткість думки, розумів одне: мушу за будь-яку ціну доїхати до блокпоста. А потім усе огорнула суцільна темрява. Іще здавалося, що хтось тягнув мене по снігу», — відтворює вкрай болючі подробиці Сергій Іванчук.

Сергіїв автомобіль зупинився від того, що вдарився на блокпосту об відбійник. Його корпус нагадував решето, адже в нього влучили зо три десятки набоїв. При цьому всі пасажири лишилися неушкоджені. Натомість закривавленого водія бійці, які чергували на блокпосту, усього за 7 хвилин доправили до найближчого медичного закладу. За збігом обставин, незадовго до цього Сергій привозив туди медикаменти, необхідні для надання допомоги.

Коли одного вечора волонтер не прийшов додому, Олена Іванчук одразу ж відчула неладне. У поліції матері повідомили, що о такій-то годині він перетнув Чутівщину, яка розкинулася на межі Полтавщини та Харківщини, і назад не повертався. А от знайшов Сергія Іванчука його друг Ілля Астахов: наш герой лежав без тями, але при ньому була ID-картка.

«Ілля сказав, що в сина легкі поранення. Це він мене отак заспокоїв, щоб я хоча б доїхала до Харкова. Інші Сергієві друзі відвезли мене до лікарні, де перебував син. Знаєте, скрізь допомагала Божа рука, — запевняє пані Олена. — Коли вперше побачила інтубованого сина в коматозному стані в палаті відділення реанімації, не могла в це повірити. Думала: не може бути, щоб отаке горе трапилося з моєю дитиною. І за що в нього випустили стільки набоїв? За те, що він рятував людей? Найжахливішим було те, що в Сергія були ушкоджені життєво важливі органи: легені й печінка.

Лікар без зайвих сентиментів одразу прорік: «Стан вашого сина дуже критичний. Надії немає». Однак я пропустила ті слова повз вуха, підійшла до Сергія і твердо сказала: «Упевнена, що ти житимеш». Бо добре знаю силу слова. І хоч на очі наверталися сльози, я усміхнулася. Та й потім, зібравши всю волю в кулак, утримувала усмішку на обличчі.

Прибувши до лікарні, весь час була поряд із сином. І хочу висловити велику подяку всім лікарям, які поставилися до цього з розумінням. Поранених у лікувальному закладі було дуже багато, через великий наплив вони лежали навіть у коридорах.

До того ж бракувало рук медсестер, санітарок. Тому я і їсти пацієнтам роздавала, і підлогу мила, і апаратуру витирала до блиску — без вагань бралася за будь-яку роботу. А спала в пальті, шапці, рукавицях і чоботах, бо в лікарні було дуже холодно.

Щоправда, згодом волонтери «Полтавського батальйону небайдужих» передали 2 електрообігрівачі, медикаменти. Я й сама купувала для лікарні все, що було необхідно, бо в Харкові на ту пору навіть магазини не працювали. Оскільки аптеки також були закриті, мій чоловік постійно їздив по ліки до Полтави».

За словами Сергія Іванчука, коли він отямився у відділенні реанімації, біля його ліжка стояла мама. Лікарі йому потім прямо сказали: вони, мовляв, не сподівалися, що в нього є шанс вийти з коми. А сам Сергій дійшов висновку: вижили в реанімації здебільшого ті пацієнти, поруч з якими були рідні або близькі люди.

«Мене переслідували галюцинації: весь час здавалося, що кімната, в якій перебуваю, заповнена «гуманітаркою» і мені треба терміново встати й відвезти її, бо речей стає дедалі більше. А за дверима ховаються люди з метою, аби мене розстріляти.

Отакий сюжет постійно прокручувався в моїй голові. Бо температура тіла була дуже високою і лікарі нічим не могли зарадити. Та й потім, коли гарячка минула, усе ще навідувалися подібні неприємні видіння, — описує свій тодішній стан Сергій. — За той час, поки я «спав», мені встигли перелити 8 літрів крові, бо крововтрата була дуже значною, а також зробити багато операцій.

Кожен концертний майданчик талановитий полтавець використовує
для того, щоб зібрати кошти на підтримку наших оборонців.
Фото зі сторінки Сергія Іванчука у фейсбуці.

Звичайно, коли повертаєшся зі стану забуття, не можеш не помічати, що за вікном лікувального закладу час від часу чути вибухи, внаслідок чого трясуться не лише шибки, а й стіни. Оскільки операційні кімнати були перевантажені, то пацієнтів оперували прямо в палатах.

Уявіть собі, ти лежиш на ліжку, а поряд оперують людину. І ти бачиш ці калюжі крові. Ба більше, щодня когось вивозили, так би мовити, вперед ногами. У такому разі мимоволі порівнював: у мене аж 5 кульових поранень, а в когось одне осколкове призвело до летального результату.

Потім мене перевели до медзакладу Полтави, де мені краще не стало. Бачте, лікарям нерідко бракує досвіду лікування вогнепальних поранень, от і виходить, що вони експериментують на таких, як я».

Після цього були лікувальні заклади Дніпра, Львова, куди навіть добратися було не так легко й де на Сергія Іванчука чекали нові складні операції. У Дніпрі завдяки золотим рукам кращих хірургів загроза його життю нарешті минула. Але мав збігти ще місяць, а то й більше, поки стан молодого чоловіка більш-менш стабілізувався: він почав підводитися з ліжка, виходити на вулицю.

На мітингах наголошує,
що світ не має заплющувати очі на нелюдську жорстокість москалів

«Немає нічого могутнішого за молитву. Вона відчиняє двері небес — оберігає, захищає, окрилює, зцілює. Особливо ж велику силу має материнська молитва, — вважає Олена Іванчук, яка весь час молиться за сина, просить для нього Божого захисту.

— Якось журналісти з The New York Times мене кілька разів перепитали: ви переживаєте, мовляв, за те, чи син знову співатиме? Я відповіла, що мене це взагалі не хвилює, аби тільки жив. І коли тут, у Німеччині, Сергія нарешті виписували з медзакладу (то було 17 червня, напередодні мого ювілею, — мені якраз виповнювалося 55 років), я крізь сльози сказала: лікарі навіть не уявляють, який це для мене дивовижний подарунок. Адже син для мене — цілий Всесвіт».

До німецького міста Ульм наш земляк прибув на лікування за програмою Міжнародної медичної гуманітарної організації «Лікарі без кордонів». Тут у військовому шпиталі, поміж іншого, йому вкотре прооперували руку. Хоч, на жаль, це ще не остання операція. До того ж досі триває реабілітація після поранень.

«Мені мають провести ендопротезування суглоба пальця лівої руки (до речі, половину мізинця все ж довелося ампутувати, а я ще й шульга). Чому лікарі борються за мої пальці? — запитує Сергій і сам же відповідає: — Бо я артист, музикант. Музика, академічний спів — це моє життя. Уже вклав стільки зусиль, аби чогось досягти в цій царині.

І навіть потрапивши у вкрай складну ситуацію, не розпрощався зі своєю мрією підкорити велику сцену. Уперше спробував заспівати на прохання журналістів іще у відділенні реанімації. Але краще б не пробував, бо мав досить неприємні наслідки. А потім, уже в Німеччині, лікарі жартома заявили: ти нам іще, мовляв, заспіваєш після виписки з медзакладу.

А я все сприйняв серйозно, відтак став співати, приймаючи душ. І в мене почало виходити. А потім сюди приїхала піаністка Антуанетта Міщенко, відома як муза київського Майдану. Вона мені акомпанувала, а я співав перед аудиторією медиків. Усі були просто вражені. Та й сам, відверто кажучи, теж був вражений, адже мій голос майже не відрізнявся від того, яким був до цієї сумної історії».

Втім на перших концертах Сергій Іванчук, за його зізнанням, мало не непритомнів. Було так, що починає співати — а в нього раптом різко темніє в очах. На початку липня в Ульмі відбувся масштабний Дунайський фестиваль, у якому, як завжди, взяли участь представники країн, через які протікає річка Дунай.

І коли в межах цього дійства оперний співак із Полтави виконав твір Франца Шуберта, відомий як Ave Maria, а потім іще одну пісню, всі присутні дуже довго йому аплодували. І так пішло-поїхало. Зараз він виступає на найвідоміших майданчиках та сценах.

Зазвичай, почувши академічний спів Сергія на одному концерті, його запрошують на два-три інші. І він збирає всі сили, щоб вийти на сцену й заспівати. Кожен концертний майданчик талановитий полтавець використовує для того, щоб зібрати кошти на підтримку наших оборонців.

«Аби мати змогу офіційно збирати пожертви й переводити їх в Україну, ми відкрили тут благодійний фонд Deutsch-Ukrainische Gesellschaft Ulm/Neu-Ulm (на сайті цього фонду можна знайти й мою сторінку). Як тільки-но це зробили, справа одразу ж зрушила з місця. Ми збираємо величезні кошти — йдеться про мільйони гривень, — стверджує Сергій Іванчук.

— Скажімо, місяць тому відправили на мільйон гривень бронежилетів, касок, тепловізорів, рацій тощо до 100-го батальйону. І робимо це постійно. А оскільки я є ще й амбасадором проєкту «Врятуй кінцівку», мета якого — допомогти пораненим із травмами рук-ніг повернутися до повноцінного життя, то чимало коштів спрямовуємо й на цю добру справу».

Останній концерт з нагоди Дня захисника України Сергій організував в Ульмі вже самотужки, залучивши десь 20 артистів, які погодилися виступити благодійно. «Хоч загалом усе це дається нелегко, — зауважує він. — Бо не можна знецінювати працю артистів. Але ж якщо запропоную їм платну участь у концерті, то за таких умов навряд чи вдасться зібрати відчутну допомогу».

Сам Сергій не тільки співає, а й виголошує палкі промови, постійно беручи участь у мітингах.

«Я хоч і не воював зі зброєю в руках, але був на війні, — говорить він. — І коли розповідаю свою історію, у присутніх змінюються обличчя, бо перед ними — живий приклад. Вони не розуміють, навіщо це було робити — розстрілювати абсолютно беззбройних людей. А я наголошую, що світ не має заплющувати очі на нелюдську жорстокість російських вояків».

«Він дуже щирий із людьми, — скупо усміхається мати нашого героя. — До синових слів прислухаються через те, що його ім’я добре знане у світі. Заради об’єктивності варто додати, що тут, у Німеччині, бувають акції протесту й проти виділення Україні зброї. Сергій часто не стримується й виходить один (попри осінь, легко вдягнений) проти натовпу німців, які мітингують з пивом у руках. Тримаючи в руках плакат із написом про те, що росія є країною-терористом, син показує свої шрами, які є найвагомішим доказом».

Цю історію можна було б закінчити на оптимістичній ноті. Однак не все так добре, як хотілося б. Насамкінець Сергій Іванчук зізнається, що йому досі допікають нав’язливі спогади про жахливу подію, яка травмувала ще й психіку:

«Ти перестаєш відчувати радість, живеш у постійній тривозі, паніці. Усе це так «дістало». Багато хто цього не розуміє, бо мої рани зовні нібито загоїлися, а всередині, очевидно, не дуже. Буває, зустрічаюся з людьми, які говорять: та з тобою, мовляв, уже все гаразд.

А я можу місяць не виходити на зв’язок, тому що мені просто кепсько. Якщо щось одне зроблю, то на інше вже бракує сил. Щоб відновитися, треба б жити без стресу, а так не виходить. Бо постійно відбуваються якісь неузгодженості на концертах чи у волонтерській діяльності: то «гуманітарка» застрягає десь дорогою до адресатів, то відправляємо такі необхідні на фронті речі командирам, а до рядових солдатів вони не доходять, — от і доводиться розбиратися з непорозуміннями з допомогою вищого військового керівництва. Так, окрім усього, потихеньку знов повертаюся до професійного вокалу. Але останнім часом настільки недобре почуваюся фізично, що найбільше мрію про міцне здоров’я та хороше самопочуття».